Украина, Львов: аНАТОмия безопасности

Поки Київ відзначатиме Покрову, вочевидь, традиційними вже сутичками правих і лівих сил (принаймні, так було у попередні роки), у Львові з 13 по 16 жовтня проходить зустріч з представниками НАТО. Офіційна назва заходу –  семінар Парламентської асамблеї НАТО, організований в рамках Ініціативи Роуза-Рота на тему: "Україна та проблеми регіональної безпеки".

Конгресмен Чарлі Роуз і сенатор Біллі Рот просувають свою ініціативу з часів завершення холодної війни. Це не популяризація НАТО як військового альянсу, це, радше, розмова про засади громадянської безпеки. Саме громадянської – адже йдеться про цивільний вимір безпеки.

Якщо конкретніше, то в рамках форуму зазвичай доповідають представники неурядових організацій – розповідають про стан дотримання прав людини і про безпеку громадянського суспільства. Ці речі є актуальними скрізь і завжди, й на теренах Східної Європи, а також на всьому пострадянському просторі – зокрема.

Тому перед тим, як дістатися України, семінар пройшов у Казахстані, Азербайджані, Таджикистані. Загалом форум Роуза-Рота проводиться двічі-тричі на рік. У Львові в ці дні відкриється 72-ий семінар. Фактично вперше за всю історію незалежності на Львівщині пройде міжнародний захід з таким рівнем представництва: на семінар з’їдеться сотня парламентарів з Західної Європи та Сполучених Штатів.  

Позаяк мені довелося співорганізовувати цього заходу, тобто організовувати, саме українську сторону, що, як відомо,  не просто, то можу з упевненістю ствердити про виключність семінару для іміджу України. Зокрема для потвердження  європейськості і євроатлантичності.

Це те, що стосується події як такої. Що ж до НАТО, то ця тема є надто неосяжною, аби вичерпати її у одній колонці. Навіть розбивши проблему на окремі нюанси, про кожен з них можна говорити доволі довго. Приміром, про те, наскільки погано поінформовані громадяни України щодо суті Північноатлантичного альянсу, його цілей і завдань.

В цьому сенсі можна "позаздрити" росіянам: їхні лідери говорять про НАТО багато й охоче. Щоправда – у виключно негативному ключі. Втративши позиції регіонального лідера на теренах СНД, Росія не може і не хоче примиритися з ймовірністю розширення меж НАТО у цьому регіоні. Втім, це – окрема тема.

Водночас не може не тішити, що напередодні президентських виборів натівська карта не стала предметом спекуляцій. Цілком очевидно, що перспективи вступу України до НАТО чи приєднання її до ПДЧ серйозно розглядатимуться вже після виборів і не скоро. Зараз ми лише намічаємо принципи співпраці. Хоча з іншого боку, лише постійна дія дає результат, тому дуже важливо перебувати у безупинному контакті з потенційними партнерами.

А обговорення теми НАТО в середині України між тим буде пролонговано. І зараз – в очікуванні того моменту, коли влада нашої держави дозріє до діалогу з власними громадянами – я хотів би зупинитися на декількох найбільш розповсюджених міфах "антинатівців". 

По-перше, доводилось чути, що вступ до НАТО буцімто перекриє Україні шлях до Євросоюзу. Чому так? Бо, мовляв, існує певна конкуренція між НАТО та ЄС. Іншими словами – між Сполученими Штатами та Європою, оскільки головну скрипку в Північноатлантичному альянсі відіграють саме США.

Саме тому деякі європейські країни (зокрема, ті, що претендують на лідерство в ЄС) нібито й зроблять усе від них залежне, щоб не допустити до членства в НАТО іще однієї країни, заздалегідь "приреченої" на "вдячність" Сполученим Штатам.

На це можна відповісти тільки те, що Україна була, є і буде європейською державою. Членство в Альянсі не змінить цієї реалії а лише унаочнить її. Тож наша країна приречена на інтеграцію до європейських структур, що аж ніяк не виключає приєднання України до інших вигідних нам союзів, програм чи угод.

По-друге, доволі часто звучить думка про те, що вступ України до НАТО є більш вигідним (і очікуваним) для самого НАТО, ніж для України.

В цьому є частка істини, адже Сполучені Штати зацікавлені у тому, щоб розширення меж НАТО тривало й надалі. В цьому і полягає політика співробітництва Північноатлантичного альянсу з країнами Східної Європи. США називають це "політикою відкритих дверей" – достатньо тривіальне словосполучення, але водночас і таке, що набуло термінологічного забарвлення.

Свого часу Брюс Джексон (президент неурядового "Комітету США з питань НАТО") зазначив, що "теоретично розширення НАТО може тривати безкінечно, але на практиці ми, очевидно, наближаємося до завершення формування сучасної євроатлантичної системи безпеки".

Він також не заперечив проти того, що рішення про прийняття певних кандидатів у члени НАТО є у непоодиноких випадках політичним. Однак запропонував дібрати до слова "політичне" в якості синоніма інше поняття – "цивілізаційне".

"Найважливіші аспекти рішення про запрошення є ідеологічними або політичними. Чи схожі на нас ці люди? Чи можемо ми їм довіряти? Чи дбатимуть вони про дітей, жінок та етнічні меншини так, як ми? Чи гарантують вони своїм журналістам безпечну дорогу додому?".

Критерії вибору, я гадаю, зрозумілі. І навряд чи в них є щось образливе для України.

По-третє, існують застереження щодо необхідності збільшувати свій військовий потенціал, з чим доведеться зіткнутися Україні при вступі до НАТО. Звісно, нашій державі прийдеться відповідати вимогам альянсу.

Але справа у тому, що згідно з критеріями, крізь призму яких НАТО дивиться на пошукачів членства в організації, на першому місті зазначена далеко не оборонна міць країни. Натомість передусім йдеться про вагомість демократичних інститутів, про наявність громадянського суспільства в середині країни, яка претендує на постійне членство.

Тоді як бажання (і, головне, здатність!) захищати ці самі демократичні інститути для країни-кандидата у переліку вимог знаходиться на другому місці. Іншими словами, НАТО не шукає для себе сильніших за решту партнерів, аби експлуатувати їхній військовий потенціал. Приклад Албанії є достатньо промовистим.

Зрештою, Україна прийде до НАТО також не з порожніми руками. Саме геополітичне розташування нашої країни вже має стратегічне значення. А про можливості нашого військово-промислового комплексу, за наявності відповідних асигнувань годі й говорити. Тож побоювання, що країна почне працювати виключно на НАТО, безпідставні.

Нарешті, по-четверте, не можна оминути увагою і "російський контраргумент". Маю на увазі нав’язування міфу про те, що в разі приєднання до НАТО Україна неодмінно погіршить стосунки із Росією. Для багатьох це досить дражливий момент, тож спробуємо розібратися у тому, що ми насправді маємо на сьогоднішній день.

Власне, "холодна війна" із Росією не представляється аж надто неймовірною. Мабуть, не буде великим перебільшенням сказати, що вона, певною мірою, триває  зараз. Але, сподіваюсь все зникне після виборів...

Росія має врешті взяти на себе відповідальність за безпеку, а не лише бути стороннім користувачем. Бо саме НАТО забезпечує спокій на Афгансько-Таджицькому кордоні, і через це несе значні втрати і людські і матеріальні…

Що ж, Швеція після наполеонівських війн не одне покоління звикала до думки, що вона не є великою державою. Велика Британія прилаштовувалась до нового статусу всю першу половину ХХ століття. Франція сумує за втраченими позиціями і по цей день. Але Росія, на відміну від перерахованих країн, так і не почала звикати до ролі "однієї з багатьох".

Та гірше від цього має бути аж ніяк не Україні. Чим пізніше хтось позбавляється від ілюзій, тим більш болючим виходить цей процес. Отже, нам лишається тільки побажати якнайскорішого одужання тим, хто й досі хворіє на манію величі. А відтак йти своїм шляхом.

 

Андрій Шкіль, голова постійної делегації Верховної Ради до Параламентської Асамблеї НАТО