Виктор Ющенко: высшая форма цинизма

Пятница, 16 октября 2009, 10:29

Інформагентства повідомили: 11 жовтня президент виголосив пристрасну промову з нагоди 20-тої річниці перепоховання жертв комуністичних репресій в урочищі Дем'янів Лаз (Івано-Франківська область).

Говорячи про спроби деяких сил реанімувати ідеї сталіністів, гарант Конституції зазначив: "Ці спроби не принесуть їх авторам нічого, крім ганьби. Ми не допустимо реваншу прокомуністичних та проімперських сил".

Золоті слова. Аплодую стоячи! Абсолютно щиро кажу як організатор першої в Україні громадської "антисталінської" організації "Група "Реабілітація", яка почала діяти в Запоріжжі далекого 1988-го року.

Завважте, за рік до того перепоховання жертв комуністичних репресій, де президент побував днями. У самісінькому центрі "червоного Запоріжжя" тоді ж ми відкрили, усупереч шаленому спротиву тодішньої влади, пам'ятний знак на місці сотень розстріляних "ворогів народу" в 1937-му році.

Там не було воїнів УПА. Там були робітники і колгоспники, нащадки козаків: майже 200 інженерно-технічних працівників заводу імені Баранова (теперішня "Мотор-Січ"), десятки працівників включно з директором заводу "Комунар", десятки працівників комбінату "Запоріжсталь", алюмінієвого комбінату, Дніпрогесу…

Дивно, що напередодні промови, 10 жовтня, президент вшанував своєю присутністю місцеву комуністичну партноменклатуру і вручив найвидатнішим її представникам державні (!) нагороди.

А до пам'ятного знаку запоріжцям, жертвам сталінського режиму, не навідався. Позаяк партноменклатура, звісно, президента туди і не повела б. То ж не вони встановлювали. То ненависна їм група "Реабілітація" відновлювала історичну справедливість. А потім ще вперше в Україні випустили книгу "Реабілітовані історією".

Словом, для апологетів комуністичного режиму ну зовсім непотрібна і навіть шкідлива була ця група, яка практично зайнялася роботою, спрямованою проти відновлення ідей сталінізму.

Те, що ідеї і справи "великого Сталіна" в Запоріжжі особливо шанувалися ще довго після проголошення Незалежності очільниками цього самого Запоріжжя, я відчув на собі.

Коли наприкінці 90-тих років я був керівником науково-редакційного підрозділу з підготовки та випуску серії книг "Реабілітовані історією", головою редколегії мені призначили колишнього завідуючого відділом пропаганди обкому КПУ, а на той час уже заступника голови облдержадміністрації, Віталія Воловика.

Вірний соратник свого шефа з ЦК КПУ Кравчука, він у роки СРСР наполегливо "виховував" місцевих журналістів у прокремлівському дусі, зокрема, публічно читав нотації про "вигадки українських буржуазних націоналістів про голодомор 1933-го".

Це за його керівництва ідеологічним відділом обкому КПУ (1982) у Гуляйполі було розгромлено колектив редакції районної газети за "махновщину", трьох чоловік вигнали з роботи і оголосили "ворогами".

Це його відділ давав "рішучу відсіч" демократичним осередкам, які з'являлися в Запоріжжі після проголошення горбачовської "перебудови".

Це він, в особі голови редколегії книги "Реабілітовані історією", повчав мене вже в 1998 році "не захоплюватися антисталінщиною", бо вважав, що правд багато, а істина – одна.

Яка ця істина для нього, стало відомо невдовзі. Коли ми випустили (вперше в Україні, я це підкреслюю) перший том книги "Реабілітовані історією", доктор філософії і заступник голови облдержадміністрації уже в незалежній Україні публічно на сторінках однієї обласної газети відмовився від того, що він причетний до цієї книги. Книги, що містила вбивчу правду про сталінські репресії на Запоріжжі, коментарі істориків, журналістські розслідування, дослідження юристів.

Десятки тисяч запоріжців можуть підтвердити ганебний факт – тоді Віталій Воловик, висловивши "фе" авторові за те, що я не послухав його, колишнього головного ідеолога комуністів області, і зробив спробу згладити всі звинувачення на адресу сталінського режиму в знищенні "ворогів народу".

До честі газети, вона опублікувала після виступу Воловика численні листи протесту звичайних громадян, які побачили в діяльності цього чиновника загрозу повернення тоталітаризму.

За умов незалежної України, правда має торжествувати, – так мені вірилося. Я був певен, як і президент, що спроби реабілітувати сталінізм "не принесуть їх авторам нічого, крім ганьби".

Аж раптом прочитав указ президента про нагородження "за значний особистий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток Запорізької області, вагомі досягнення у праці та з нагоди 70-тої річниці утворення області" від 7 жовтня цього року.

Вражає, оце 70-річчя. Повний абсурд. Незалежна Україна відзначає ювілей області, створеної в часи СРСР. Тоді вже треба святкувати й ювілеї губерній, утворених колись Російською імперією…

Вразило ж мене в конкретному указі те, що Віталій Воловик удостоєний ордена "За заслуги", багаторічний завідуючий відділом пропаганди і агітації обкому КПУ, який агресивно ставився до всього українського, в усьому йому ввижався "буржуазний націоналізм"...

Цим же указом Євген Карташов відзначений орденом "За заслуги" І ступеня.

Ура! Нагороджено Карташова – колишнього першого секретаря райкому КПУ, який у 1990 на посаді завідуючого ідеологічним відділом виконав завдання партії по недопущенню обрання кандидатів від демократичних сил у депутати Верховної Ради України і обласної ради!

Саме його відділ очолив опір РУХові та іншим демократичним організаціям. Саме його вміле керівництво дозволило "проявити ініціативу" гуляйпільським райкомівцям – спалити 500 примірників моєї книги "Ми не раби", яка показувала криваві наслідки культу Сталіна на Запоріжжі. (Саме в такій кількості книга була замовлена місцевою книгарнею).

У цьому ж "достойному" ряду – нинішні перший заступник голови облдержадміністрації Бережний, колишній перший секретар Запорізького міськкому компартії України, який також вірою і правдою "вів партійну лінію" спротиву всім демократичним організаціям.

Я можу зрозуміти, що товариші переосмислили своє минуле і приєдналися до справи розвитку незалежної України. Та чомусь у їхніх тісних рядах я не бачу жодного активіста чи то РУХу, чи то "Просвіти", чи то "Реабілітації", чи будь-якої іншої організації, завдяки яким і постала наша держава.

І якби я не мав тривалої розмови про це, цих та інших персоналій з нинішнім главою облдержадміністрації паном Старухом (напередодні його призначення), можливо, я б і промовчав на чергову зрадницьку, по відношенню до демократичних сил, витівку нашого президента.

Але ж саме з подачі голови облдержадміністрації ці комуністичні "божки" відзначені державними нагородами "за вагомі досягнення у праці", а жоден із тих, хто боровся за українську ідею, за проголошення Незалежності, за правду задовго до 1991 року на Запоріжжі – навіть не згаданий!

І коли президент шанує високими державними нагородами заслужених перед Москвою компартійців, і навіть скромним букетиком не вшановує пам'ятного знака загиблих від сталінських репресій, а днем пізніше в Івано-Франківщині виголошує: "Відновлення історичної істини й справедливості – основа нашого національного відродження, наріжний камінь моєї політики як президента України", то я думаю, що це – вищий прояв цинізму.

Якщо він щиросердно глаголить про "відновлення історичної істини й справедливості", то за той сумнозвісний указ по Запоріжжю голова облдержадміністрації пан Старух має бути негайно знятий з посади.

Інакше президент – великий лицемір, який ставиться до України так само "любо", як і воловики, бережні, карташови.

Олександр Михайлюта, для УП

P.S. Звичайно, справа не в нагородах, а в ставленні до "основи нашого національного відродження".

Коли я, як голова профспілки "Журналіст України" порушував питання перед президентом про відзначення державними нагородами людей, які за свою боротьбу за Незалежність зазнали гонінь компартійного режиму саме тут, в Запоріжжі, це не знайшло підтримки.

То де той наріжний камінь політики президента, про який він говорив в урочищі Дем'янів Лаз?



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде