Диалог для Европы. Без Украины

Понедельник, 19 октября 2009, 19:23

Вперше, хоч і тимчасово, континентальна Європа була об’єднана ще на початку ХІХ століття. Зробив це коротун Наполеон Бонапарт. Останні п’ятдесят років в Брюсселі ніяк не полишать наміру перевершити його тріумф. І правду кажучи, не без успіху.

Наприкінці ХХ століття справа дійшла до реалізації мрії Вольтера та Монтеск’є – політичного єднання. Ті свого часу просто марили "великою та єдиною Європейською республікою". Утім, поки європейці вкрай неохоче відмовляються від стрункості модерну, який обперся на національні суверенітети. Витонченість та строкатість нової ідентичності лякає їх…

Реанімований сюжет

Щоправда, результати повторного референдуму в Ірландії примусили закрити пельки усім євроскептикам – 67% жителів країни погодилися на реформу Союзу, в обмін на постійне представництво в Єврокомісії. Зауважмо лишень, влітку минулого року майже 54% ірландців без жодних сентиментів провалили Лісабонську угоду, чим спровокували глибоку інституційну кризу.

Насправді вона розпочалася дещо раніше – в 2005 з проекту Конституції. Опісля ратифікації 18-ма країнами, вона не пройшла тест волевиявлення у Франції та Нідерландах.

Та, як виявилося, криза не така вже й глибока. За тиждень після успіху на батьківщині скотчу, поступилася частиною суверенітету й Польща: Лех Качинський, на відміну від колеги з Чехії, вирішив не пручатися.

Таким чином, президент Чехії Вацлав Клаус залишається єдиним, хто й надалі протистоїть напору брюссельської бюрократичної машини. Єдиним навіть на Батьківщині, адже у лютому та травні цього року обидві палати чеського парламенту схвалили "Угоду про реформи". Невтомно запевняє у вірності єдиній Європі й прем’єр-міністр Ян Фішер.

Будучи справжнім інтелектуалом, як і його попередник Вацлав Гавел, Клаус щоразу озвучує все більш куртуазні відмовки. Спершу його впертість спиралася на ірландську пихатість. Згодом – на небажання поступатися національним суверенітетом. Тепер глава Чехії вимагає змінити окремі положення Європейської Хартії про права людини.

Справа у тім, що її ратифікація може загрожувати країні майновими позовами з боку 3 мільйонів судейських німців, які були депортовані протягом 1945-46 років з території Чехословаччини.

(Між тим, цікава деталь: за непідтвердженою інформацією, Вацлав Клаус є почесним професором МГУ, що також варто враховувати).

Власне, останню вимогу чеський президент висловив публічно під час зустрічі з російським колегою. Ось вам і геополітика.

Спантеличений такою поведінкою "неофітів", Брюссель не приховує роздратування. Баррозу, який нещодавно отримав карт-бланш голови Єврокомісії, пригрозив позбавити Прагу єврокомісара. А президент Франції Саркозі запропонував виключити Чехію з ЄС, хоч юридично це без ратифікації Лісабонської угоди в принципі неможливо.

Інший варіант прозвучав з вуст німецьких дипломатів, які закликали розпочати процедуру імпічменту або змінити Конституцію, щоб позбавити главу держави права вето.

Наполегливість натхненників Лісабонської угоди пояснюється наближенням виборів у Великобританії. Перемога консерваторів на чолі з Девізом Камероном, яка є дуже ймовірною, загрожує повторенням ірландського сценарію, оскільки нащадки Тетчер вже заявили, що відразу винесуть Угоду на референдум.

Саме тому чеський рецидив буде ключовою темою для обговорення на саміті ЄС наприкінці жовтня. Тоді ж Конституційний Суд Чехії повинен винести свій вердикт за поданням 17-ти сенаторів, на який посилається Клаус, відтягуючи підписання. Чи встоїть Прага? Навряд.

Аби заспокоїти європейську громадськість, і зайвий раз натиснути на чехів, в Брюсселі негайно заговорили про нових членів. Найперші з кандидатів – Хорватія, яка здається нарешті владнала суперечку зі Словенією навколо лінії морського кордону в Піранській затоці Адріатичного моря, та Ісландія.

Остання, приміром, висловила готовність ввести євро ще до вступу до Союзу. За словами єврокомісара з питань розширення ЄС Олі Рена, ці дві країни можуть завершити інтеграцію до кінця 2010 року.

За ними справа дійде до Македонії. Тільки от треба попрацювати над назвою країни, яка, за версією греків, співпадає з історичною назвою однієї з її провінцій. Принагідно зауважмо, що з цієї ж причин Афіни заблокували в 2008-му вступ Скоп’є до НАТО.

А от Туреччина знову "поза контекстом". Хоча у грудні все може змінитися, адже буде заслухано звіт Анкари про реформи в рамках євроінтеграції. Утім, видається, оптимізм турків вичерпується. На думку президента Абдулли Гюля, його країна може відмовитися від членства, обравши норвезьку модель співпраці з ЄС. Так буде простіше для всіх.

Лісабонська комора

Якщо відкинути непорозуміння з Чехією, яке, вочевидь, вирішиться ще в цьому році, можна стверджувати про конституювання Європейського Союзу як політичної єдності.

Лісабонська угода перетворює ЄС на повноцінний суб’єкт міжнародних відносин. Відтак, за інформацією Daily Telegraph, вже з наступного року ЄС планує відкрити свої власні посольства та створити спеціальну Європейську Зовнішньополітичну службу, яка забезпечуватиме їхню роботу.

Перші "експериментальні" представництва з’являться в Нью-Йорку, Кабулі та Аддіс-Абебе. Очолюватиме об’єднану зовнішню політику ЄС окремий уповноважений із зовнішніх справ. Найвірогіднішими претендентами на цю посаду є міністр закордонних справ Швеції Карл Більд та згадуваний вже спецкомісар із розширення фін Оллі Рен.

Зміни торкнуться й роботи та статусу Єврокомісії. Вона стає типовим виконавчим органом, втрачаючи ряд повноважень на користь Європарламенту та Європейської ради. У свою чергу, остання перетворюється на повноцінний інститут ЄС.

Очолюватиме Раду президент – посада, навколо введення якої досі не вщухають дискусії. Кандидатів на цю посаду обговорюватимуть наприкінці жовтня, утім вже зараз відомий фаворит. Це екс-прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер, якого активно лобіюють Ніколя Саркозі та Ангела Меркель. Тож сумнівів у позитивному результаті майже немає.

Дотримуючись основної мети Лісабонської угоди – підсилення ефективності прийняття рішень – з 2014 Рада Міністрів переходить на голосування подвійною більшістю: 55% країн-членів, що представляють не менше як 65% населення ЄС.

Крім того, національні парламенти матимуть можливість оскаржувати в Суді ЄС окремі рішення та попередньо розглядати законотворчі акти. І насамкінець, Лісабонська угода передбачає також механізм виходу зі складу Європейського Союзу.

Ось, зрештою, і все…

Проект Європейського Левіафану

Інституційний прогрес Європи зовсім не тішить інтелектуалів. Вже понад 20 років вони намагаються звернути увагу Брюсселя на "речі поза часом".

Творена за принципом суспільного договору Європа відверто "махлює". Інакше, де ж її суверен? Є французи, німці, поляки. А де Європейці? Де консолідована єдність часточок свободи кожної нації на європейському вівтарі?

Де європейський Левіафан – чудовисько, яке б охороняло європейську спільність від національного егоїзму? Невже в європейських інститутах? Чесно кажучи, важко вгледіти щось подібне.

Та і Вольтер з Монтеск’є мріяли про інше: про європейську ідентичність, етнос, громадянськість. Тому не варто дивуватися польській примхливості та чеській впертості; ось чому з’являються поняття "інша Європа" чи "Європейські задвірки".

"Я не розумію, як можна вирішувати проблеми Європи виключно за допомогою Спільного ринку та будь-якої було політичної організації, – обурюється французькій філософ Поль Рікер. – Звісно, без них нам не обійтися. (…) Але в основі економічної проблеми Спільного ринку та політичних проблем нових інститутів лежить проблема духовна".

Такий порядок денний він окреслив для Європи 18 років тому. Модифікувалися проблеми, утім в їхньому вирішенні й досі жодного просвітку.

Відповідь Рікера – в пошуку нового нарративу, себто базової ідеї, зразку. Кожен народ, спільність повинна зберегти пам’ять про ключові події та явища, на основі яких відбувається єднання різноманітностей в середині окремої культури.

Нарратив, зауважує філософ, дає можливість повідати іншим різні розповіді про себе. Відтак, процес обміну розповідями призведе до того, що кожен потрапить в розповідь іншого, стане її персонажем – а отже фрагментом пам’яті та культури. Універсальність Європи Рікер вбачає у плюралізмі культур.

Алгоритм для її втілення можна знайти в Юргена Хабермаса – останнього з "франкфуртців", який нині виступає чи не головним апологетом Європейського проекту.

На його думку, проблема ЄС в тому, що культури країн-членів досі ізольовані одна від одної та занурені у власні контексти. Виправити становище можна через формування своєрідних комунікативних мереж, в яких, послуговуючись логікою дискурсу, продукувався б загальноєвропейський контекст.

Таким чином сформується європейська громадськість. Приміром філософ стверджує, що масові демонстрації проти війни в Іраку, які пройшли 15 лютого 2003 року в Парижі, Лондоні та Мадриді, свідчать про народження європейської громадськості.

Головний бар’єр для її конституювання Хабермас вбачає у демократичному дефіциті, що зумовлений недоліками внутрішнього політичного устрою Європи.

Власне, через природу демократії філософ розв’язує й проблему національних суверенітетів. Хабермас не пропонує винайти щось кардинально нове. Навпаки, він "нахабно" пропонує зберегти досягнення європейських націй-держав, утім вийшовши за межі національних кордонів.

Юрген Хабермас окреслює логічне коло співіснування демократії та нації-держави, стверджуючи, що головні атрибути останньої формувалися в контексті першої. В дуеті вони породили феномен громадянської солідарності, яка досі консолідує національні суспільства та є базою для національних суверенітетів.

Відтак, запевняє філософ, немає жодних аргументів на користь того, що цей процес конституювання громадянської солідарності повинен зупинятися біля національних кордонів. Умовами її вивільнення є: по-перше, європейське громадянське суспільство, по-друге, європейська політична громадськість і по-третє, спільна політична культура.

Вірогідно, Лісабонська угода зможе дещо компенсувати демократичний дефіцит, накопичений досі. Але варто розуміти, Європа тільки на початку свого шляху. Чи вистачить сили? Наснаги? Терпіння? Хотілося б не тільки спостерігати, але й брати участь…

PS. …Так, так, зовсім забув про Україну. Хоч декілька слів маю сказати. Отже, що ж до України… треба бути реалістами. На жаль.

 

Дмитро Тужанський, Європейські студії, НаУКМА, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде