Информационный национализм для Украины

Не зважаючи на малопродуктивну роботу нинішнього складу Верховної Ради, парламентарям усе ж вдалося розглянути низку медійних законопроектів.

Одні з них були схвалені, скажімо, закон про внесення змін до закону про телебачення і радіомовлення щодо зменшення впливу світової економічної кризи на діяльність електронних засобів масової інформації.

Другі – відхилені, наприклад, багатостраждальний закон про створення системи суспільного телерадіомовлення чи про захист професійної діяльності журналістів.

Однак чимало важливих законопроектів так і не були винесені на пленарні засідання, в тому числі, проекти законів щодо забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації, про реформування державних та комунальних друкованих ЗМІ.

У даному випадку йдеться не стільки про якість законопроектів, як про тенденції творення державної інформаційної політики на сучасному етапі.

Чи готові законотворці, чиновники, зрештою, суспільство в цілому, ухвалити дійсно важливі й необхідні для України державно-політичні рішення, які дозволять приступити до наведення порядку в інформаційні сфері країни?

Невдовзі Верховна Рада має приступити до розгляду Концепції державної інформаційної політики, у разі прийняття якої будуть закладені основи і параметри інформаційної політики держави. Уряд затвердив проект відповідного закону та цього літа вніс його на розгляд парламенту.

Передусім кілька слів про згадану Концепцію. Її проект визначає мету, принципи, пріоритетні завдання основні напрями та шляхи реалізації сучасної моделі державної інформаційної політики.

Зрозуміло, що зазначений проект не у всьому досконалий, має свої переваги і вади. Відчувається, що мандруючи урядовими коридорами, він зазнав певного змістовного вихолощення. Дуже вже комусь хотілося, щоб концепція сподобалася усім: і комуністам з регіоналами, і БЮТу з нашоукраїнцями.

Так, у початковому варіанті Концепції йшлося про "національну інформаційну політику". В остаточному – національну політику сором’язливо замінили державною, і взагалі слова "національний" та похідні від нього з тексту старанно вичищено.

Зміщено акценти із забезпечення інформаційного суверенітету на вирішення технократичних проблем.

Свідомо не аналізуємо окремі положення Концепції, оскільки важливіше зосередити увагу на принципових моментах, які знайшли своє віддзеркалення в документі та тих, які не потрапили до нього, але можуть чи повинні бути враховані депутатами при його розгляді у парламенті.

У нинішніх складних і непередбачуваних умовах неможливо відділити інформаційну політику від політики забезпечення інформаційної безпеки, оскільки пріоритети, завдання та напрями діяльності у цих сферах співпадають.

А тому розроблені урядом Концепція державної інформаційної політики та Доктрина інформаційної безпеки, яку нещодавно своїм указом затвердив глава держави, мають бути органічно інтегровані в єдиний концептуальний документ, який визначить "точки тривоги", що потребують першочергового реагування, та чіткі, зрозумілі механізми виконання конкретних завдань.

За законами класичної геополітики, великі держави, по-суті ж неоімперії, намагатимуться зруйнувати економічний та соціокультурний суверенітет уразливих та недієздатних держав. І вижити у цьому прийдешньому безладі мають шанс лише сильні держави, політику яких визначатиме націоналізм та прагматизм.

Саме цю реальність необхідно враховувати при здійсненні ефективної та наступальної державної інформаційної політики.

Отже, в основу нової моделі інформаційної політики необхідно закласти принципи інформаційного націоналізму: пріоритет національних інтересів України; розширення та захист інформаційного простору країни та регіонів; протекціонізм національним виробникам інформаційних продуктів і послуг.

При цьому зазначимо, що інформаційний націоналізм не має нічого спільного з автаркією. Тим паче в умовах глобальних трансформацій просто фізично неможливо ізолюватись від зовнішньо-інформаційних впливів.

Не йдеться також про запровадження політичної цензури, введення обмежень свободи слова та вільного обміну інформацією. Основний посил, який несе в собі модерна інформаційна політика, полягає у старій як світ істині: свобода може існувати лише в умовах твердої системи гарантування законності.

Таким чином, лише сильна позиція національної держави у вітчизняному та світовому інформаційному просторі здатна забезпечити інтереси особи та суспільства в інформаційній сфері.

Стисло про декілька принципових напрямків, якими мають рухатися влада і суспільство для зміни існуючої ситуації.

Перше і головне – це підтримка національного інформаційного продукту. У цій царині вже підготовлено, на наш погляд, достатньо прогресивний законопроект про національний культурний продукт.

Законом будуть визначені конкретні засоби державної підтримки, зокрема, пільги творцям і виробникам національного культурно-інформаційного продукту, а також конкурсні гранти на реалізацію культурно-мистецьких та інформаційних проектів, які сприятимуть згуртуванню українського суспільства, утвердженню почуття патріотизму, поваги до української історії, національних традицій, державної мови.

По-друге, запровадження жорсткого контролю за дотриманням ЗМІ, як вітчизняними, так і зарубіжними, законодавства України та встановлення суворої відповідальності за його порушення, включно з анулюванням ліцензій або скасуванням реєстрації за антиукраїнську діяльність.

По-третє, створення законодавчого підґрунтя для забезпечення прозорості відносин власності стосовно ЗМІ, недопущення монополізації медійних ринків. Це дасть можливість виявити та притягнути до відповідальності ті ЗМІ, діяльність яких відверто спрямована на підрив інформаційного суверенітету країни.

Одним із дієвих засобів захисту телеефіру від його монополізації іншими країнами може бути введення квот на присутність в ефірі телерадіоорганізації аудіовізуального продукту, виробленого в одній окремо взятій країні.

По-четверте, удосконалення законодавчого регулювання діяльності зарубіжних суб’єктів у національному інформаційному просторі, зокрема,унормування порядку видачі дозволів на розповсюдження зарубіжних друкованих ЗМІ в Україні.

По-п’яте, вважаємо, що настав час впорядкувати вітчизняний сегмент мережі Інтернет, щоб захистити своїх громадян від внутрішніх і зовнішніх провокацій.

Відрадно, що уряд доручив СБУ розробити вже у цьому році проект закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державної реєстрації інтернет-видань та визначення процедури державної реєстрації інтернет-видань шляхом надання їм статусу засобів масової інформації.

Для чого потрібно "узаконити" вітчизняні "інтернет-видання"? Реєстрація інтернет-ЗМІ дозволить виявляти власників того або іншого ресурсу. Адже суспільство має знати хто, або яка політична сила стоїть за конкретним інтернет-виданням.

Набувши статусу зареєстрованих, вони матимуть більшу можливість доступу до джерел інформації, органів державної влади. Працівники таких ЗМІ перестануть бути інтернет-рабами й отримають більші можливості для відстоювання своїх законних прав у судах.

Буде обмежено згубну для України практику використання інтернет-ресурсів для "зливу" компромату на відомих політичних, громадських і державних діячів.

Однією з вимог для занесення електронного ресурсу до реєстру має стати дотримання ним мовного законодавства. Адже не секрет, що більшість вітчизняних інтернет-ЗМІ демонстративно ігнорують державну мову, а, отже, стали ще одним засобом деукраїнізації.

Дивує, що проти реєстрації інтернет-ЗМІ виступають активісти експертного середовища, лякаючи людей можливим запровадженням цензури. У цьому випадку йдеться, звичайно, не про цензуру. Мета інша: вивести інтернет-видання із тіні, зробити їх діяльність більш цивілізованою.

Необхідно покласти край настирним спробам ліберальних медіа романтиків ліквідувати або суттєво обкраяти державний сегмент ЗМІ. Навпаки, його треба всіляко підтримувати.

Особливий наголос робимо на іномовленні. Вже довший час у нас діє "Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення" (УТР), яка створювалася для забезпечення національного іномовлення.

Проте на практиці ця державна телекомпанія виробляє та транслює переважно україномовні програми. Але чи потрібен Україні ще один посередній телеканал, який губиться у вітчизняному телепросторі?

Настав час реформувати УТР в окрему спеціалізовану структуру іномовлення, бодай англомовного, що включає канали телебачення, радіо та інтернет–мовлення.

Натомість фінансування на рівні 17 мільйонів гривень на рік аж ніяк не відповідає тим важливим завданням, які покладаються на неї. Для порівняння: в США на створення свого іміджу через радіо і телебачення щорічно виділяється близько 600 мільйонів доларів.

Телеканал Russia Today обійшовся бюджету РФ в 2008 році у 3.6 мільярдів рублів. Таку ж суму виділено у цьому році. У 5-7 разів більше, ніж в Україні, асигнувань на міжнародне телерадіомовлення у наших сусідів – Польщі, Румунії, Угорщині, Білорусії.

Усіляко слід підтримати ініціативу щодо модернізації державної телерадіокомпанії "Культура". До речі, річний бюджет російської телерадіокомпанії "Культура" дорівнює 80 мільйонів доларів США. Цю суму ніяк не порівняти із коштами, які виділяються на фінансування вітчизняного каналу "Культура".

Від пустопорожніх декларацій та корупційних ігор навколо впровадження цифрового мовлення в Україні, час вже перейти до реалізації конкретних програм, зосереджуючи зусилля, передусім, на прикордонних регіонах.

Треба розвивати супутникове мовлення: сформувати пакет інформаційних послуг для розповсюдження через національний супутник зв’язку та мовлення в режимі безпосереднього широкосмугового супутникового мовлення з включенням до такого пакета загальнодержавних телерадіоканалів.

Радикальної зміни потребує політика ліцензування вітчизняних телерадіомовників в частині надання законодавчих преференцій державним електронним ЗМІ.

У цьому контексті Нацрада з питань телебачення та радіомовлення зобов’язана невідкладно перерозподілити вже виділений радіочастотний ресурс або зміни умов користування ним для створення цілісної мережі мовлення Національної радіокомпанії України зі 100% охопленням у діапазоні частот ФМ-мовлення.

І, нарешті, Україні вкрай потрібен єдиний державний інформаційний "штаб" – координаційний центр діяльності спеціалізованих відомств та організацій, наділений достатніми правами, повноваженнями, людськими та матеріально-фінансовими ресурсами.

Його завдання – оперативне та адекватне реагування на інформаційні атаки, донесення до людей української державницької позиції, скеровування суспільної думки, як в середині країни, так і за її межами, в проукраїнське русло.

Першочерговим завданням такого органу стало б проведення широкомасштабної пропагандистської російськомовної кампанії, спрямованої на жителів Півдня і Сходу України, а також Криму з метою протидії інформаційній навалі з боку північного сусіду.

Чи спроможна нинішня влада або опозиція реалізувати засади якісно нової інформаційної політики? Думаємо, що це питання риторичне.

Але без інформаційного націоналізму не обійтися!

 

Ігор Радзієвський, кандидат наук з державного управління, спеціально для УП