Оппозиция: "за что" или "против кого"?

Пятница, 19 марта 2010, 17:31

Розглядаючи проблему створення "єдиної опозиції", за головну її платформу беруть відповідь на запитання "проти кого?". Питання позитивної (і не персоніфікованої) перспективи – "за що?" – залишається за кадром.

Втім, чи має бути опозиція "єдиною", чи можуть всі депутати, які не увійшли до коаліції, виробити єдину позитивну програму? І якщо припустити, що ні, –  то в який спосіб "позакоаліційні" та "позаєдиноопозиційні" мають представляти інтереси виборців, які за них голосували?

Проблеми створення опозиції = проблеми створення коаліції

Протягом останнього десятиліття в українському парламенті опозиція створювалася вже кілька разів. А згодом і опинялася при владі. Першими виборами, підсумки яких депутати вирішили покласти в основу створення у Верховній Раді коаліції, були парламентські вибори-2002.

Їх результати стали першим в українській історії випадком, коли демократи посіли перше місце – блок Ющенка "Наша Україна" набрав близько 24% голосів за партійними списками (половина складу парламенту тоді обиралися за мажоритарною системою).

Як лідер блоку-переможця, Ющенко обирав з двох варіантів: вести свою фракцію в коаліцію з ідеологічно неантагоністичною пропрезидентською "За єдину Україну" – чи в опозицію з КПУ, СПУ та БЮТ, який набрав 6%.

Переговори тривали близько півроку. І коли консенсусу з приводу коаліційної програми (також першої в новітній українській історії) було майже досягнуто, Ющенко обрав… опозицію.

Противники опозиційного вибору ставили запитання: а яку програму виконуватиме це неоднорідне об’єднання, якщо прийде до влади? Відповідь була проста: головне завдання – побороти режим Кучми.

Головне не "за що", а "проти кого". Утім, з відстані 8-ми років така постановка завдання уже видається недосконалою. Адже з січня 2005-го й режиму Кучми не було, й ті ж політичні сили залишалися в парламенті.

Яскравим прикладом тези, що найкраще єднає спільний ворог, поборовши якого переможці не знають, що робити з перемогою, ілюструють події 2006-2008 років.

Після переходу СПУ від помаранчевих до табору Партії регіонів та КПУ й створення Антикризової коаліції, "Наша Україна" та БЮТ опинилися не при владі.

Виступаючи категорично проти "широкої коаліції", потребу в дочасних парламентських виборах вони мотивували необхідністю таки створити демократичну коаліцію.

Створили. Їх Коаліційна угода була докладною і регламентувала кожен "чих"...

Але вже у вересні 2008-го БЮТ голосував спільно з Партією регіонів за те, що не було погоджено не лише з НУНС (зменшення повноважень президента, невизнання воєнних дій Росії проти Грузії агресією), але й прямо суперечило Коаліційній угоді (фактичне визнання російської мови офіційною).

З осені 2008 аж до літа 2009-го велися переговори про створення "широкої коаліції" (ПРіБЮТ), факт яких не заперечували представники обох сторін.

Фактично, саме дії БЮТ призвели до розпаду коаліції демсил, та пізніше – і до необхідності формувати нову, "троїсту" – з Литвином. Вона також розпалася, причому ініціатором "швидше з цим покінчити" був сам Литвин.

Трансформація статусу об’єднання БЮТ+НУ з опозиційного у владний найбільш наочно продемонструвала: опозиція дуже швидко може стати коаліцією. Тому учасники не лише коаліційного, але й опозиційного союзу повинні чітко знати, що саме вони готові реалізувати спільно.

І, ще перебуваючи в опозиції, напрацьовувати рішення, які вони ухвалять та реалізують, ставши владою. А в цей період – пропонувати їх як альтернативу коаліційним.

Отже, здатність перетворення опозиції на коаліцію демонструє: визначальним чинником життєдіяльності об’єднань є спільна позитивна програма та готовність її виконувати.

У контексті стійкості політичних конструкцій, з яких складаються опозиції та коаліції, варто згадати про ще один приклад об’єднання – створення блоку "Наша Україна-Народна Самооборона" у 2007 році (який разом із БЮТ став однією з двох складових демократичної коаліції).

До блоку зійшлися ліберальний президентський НСНУ, партії "Правиці" (УНП, НРУ, "Собор"), лідерський проект (з соціалістом на чолі) "Народна Самооборона" та низка диванних партій – Кармазіна, Стретовича, Катеринчука, Каськіва.

Чи ліквідувало формальне перебування в одному блоці від розбіжностей у поглядах, які мали перші три суб’єкти до створення НУНС (пригадаймо: з них хотіли ще й створити єдину партію)?

Приклад функціонування і фактичного розпаду блоку свідчить: організаційна єдність ще не гарантує єдності думок, а, отже, дій.

Можна згадати й про партію "Наша Україна", яка на початку 2005-го покликана була об’єднати під знаменами рейтингу новообраного президента Ющенка чи не всі демократичні сили, незалежно від їх ідеологічного спрямування.

Негативна програма "повалення режиму Кучми" на той час була реалізована, а позитивною виявилася лише досить розмита "підтримка курсу Ющенка". Експеримент завершився демаршем цілої когорти відомих осіб (Порошенко, Жванія) та навіть голови Політради й фракції В’ячеслава Кириленка, який створив свою партію "За Україну!".

Нинішня криза створення коаліцій (владних чи опозиційних) – це наслідок кризи партійного будівництва в Україні. Підміна ідеології, як бази для формування політичних партій, персоналіями лідерів уже виявила свою нежиттєздатність.

Розмови про єдину опозицію зразка 2010-го скидаються на дежавю. "Нині існують настільки серйозні загрози українським цінностям в країні, що було б абсурдом, щоб і надалі тривала колотнеча всередині сил, що оголосили про свою опозиційність до діючого уряду", – переконаний БЮТівець Микола Томенко.

Тому, на його думку, необхідна "єдина об’єднана демократична опозиція". Ці слова могли бути сказані з однаковим успіхом як зараз, так і в 2002 році (тоді Томенко, списочник "Нашої України", був за опозицію проти "режиму Кучми").

Персоніфікація перспективи

"В’ячеслав Кириленко, Ксеня Ляпіна, Оксана Білозір, Кендзьор, Ткач, Стойко, костенківці, єдиноцентристи, парубії фактично агітують за Януковича, бо всіляко нищать Юлію Тимошенко і свідомо не чіпають лідера регіоналів", – пише БЮТівець Володимир Яворівський.

Таким чином, автор цієї думки виходить з того, що вся політична боротьба зводиться до протистояння особистостей, а все розмаїття інтересів громадян укладається в ті позиції, які представляють ці дві персони.

Тобто інтереси, які виходять за ці рамки, або ж не мають права на існування, або ж не повинні бути представлені на рівні Верховної Ради.

Яворівський, фактично, пропонує дискримінувати права громадян на представництво їх інтересів у владі, якщо вони не обрали, "який лідер їм більше подобається: Юля чи Вітя".

Все це тим цікавіше, що раніше з вуст "гранітних" націонал-демократів дієслово "нищити" завжди вживалося щодо абстрактних понять (і ніколи – щодо осіб): української мови, духовності, історичної пам’яті.

"Є два варіанти для консолідації: навколо персони, але це помилка 2004 року, і навколо національної ідеї", – про це днями заявив… Віктор Ющенко, з притаманним йому суттєвим запізненням.

Проте новітня українська політична традиція, особливо утверджена в останню п’ятирічку, – це об’єднання "під особу". "Роздвоєння" політичного поля на "Юліних" і "Вітіних" – просте і зрозуміле більшості електорату.

І, окрім того, вигідне тим силам, які прагнуть монополізувати прихильність приблизно однієї другої частини українських виборців. Домінуюча позиція в коаліції (владній чи опозиційній) – це шлях до асиміляції своїх сателітів.

Тож 16 березня БЮТ подав заявку на роль єдиної опозиції – оголосив про створення у Верховній Раді об’єднання парламентських опозиційних сил.

Окрім партій – складових БЮТ, – заяву підписали п’ятеро з дев’яти учасників блоку НУНС: Борис Тарасюк (НРУ), Юрій Луценко (Народна Самооборона), Володимир Стретович (ХДС), Юрій Кармазин (Партія захисників Вітчизни), Микола Катеринчук (Європейська партія).

Розуміючи неможливість об’єднати під своїм омофором усіх некоаліціянтів, Тимошенко вирішила розв’язати бодай одне завдання: використовуючи регламент, заявити виключне право БЮТ на використання парламентської трибуни від імені опозиції.

Про неможливість входження до єдиної опозиції уже заявили Кириленко та Костенко.

Так, УНП запропонувала національно-патріотичним силам розпочати переговори з формування правої опозиції, відмовившись "брати участь у так званій демократичній опозиції Тимошенко, враховуючи її антиукраїнську діяльність на посту прем’єр-міністра України, та деструктивне співробітництво БЮТ з ПР в парламенті, яке призвело до припинення діяльності демократичної коаліції в 2008".

Закон не хоче кількох опозицій

"У Верховній Раді може бути лише одна опозиційна депутатська фракція чи одне опозиційне об’єднання депутатських фракцій і яка (яке) є парламентською опозицією", – гласить стаття 68 закону про Регламент ВРУ.

Таким чином, українське законодавство вимагає створення єдиної парламентської опозиції і, відповідно, забороняє утворення кількох опозиційних центрів, принаймні на рівні Верховної Ради.

Тому з формальної точки зору має рацію Леонід Кравчук: "Якщо говорити строго офіційно, то опозиція, разом з опозиційним урядом, має бути зареєстрована у Верховній Раді. Реальною опозицією сьогодні може бути тільки БЮТ. Вони зробили відповідну заяву, до заяви прикладено всі основні опозиційні документи, тобто лише БЮТ є офіційною опозицією".

Проте словами, наведеними раніше ("Потрібно не просто критикувати, а й пропонувати, приймати якісь рішення"), політик суперечить сам собі: опозиція таки повинна мати спільну позитивну програму.

"Хочу нагадати, що Регламент Верховної Ради спільно готували і приймали Партія регіонів та БЮТ. Нормою про офіційну опозицію вони підготували собі запасний аеродром, тобто, в Регламенті свідомо закладена схема монополізації опозиції найбільшою фракцією серед не коаліційних", – коментує походження цієї норми голова фракції НУНС Микола Мартиненко.

На його думку, "монополізація влади однією силою, а опозиції – іншою, в наших умовах призведе до повторення ПРіБЮТ, просто у зміненій формі". Навіть до штучних умов щодо створення двопартійного формату політики.

Цікаво порівняти це положення регламенту з тим, яке змінили 9 березня цього року (стаття 61) – щодо формування коаліції.

Фактично, йшлося про те, що у попередній редакції (формування коаліції лише фракціями, а не окремими депутатами) Регламент обмежував права тих обранців, зокрема, позафракційних, які не самі вийшли з фракцій (таких можна позбавити мандату), а тих, кого з фракцій виключили. Аналогічно будуть обмежені в правах ті депутати, які не увійдуть до "опозиційної коаліції". 

Логічно, що вже 11 березня зареєстровано законопроект №6182 "Про внесення змін до Закону України про Регламент Верховної Ради України", який через зміни до статті 68 уможливлює заснування кількох опозиційних фракцій.

Автор, представник УНП (фракція НУНС) Ярослав Джоджик, вважає: якщо зміни не внести, "меншу половину опозиційних депутатів штучно змусять працювати на засадах, запропонованих опозиційною більшістю, навіть якщо такі засади суперечать їх передвиборчим програмам, які підтримані виборцями".

15 березня ще один законопроект (№6193) щодо змін до Регламенту в частині створення опозиції зареєстрували Мартиненко та Матвієнко.

Для політичних сил, зацікавлених у становленні біпартійності, ці зміни невигідні. Анатолій Кінах в ефірі 5 каналу 15 березня засвідчив, що ПР є прихильником існування єдиної опозиції і не голосуватиме за зміни до закону про регламент.

Проте нині у ПР є й інший інтерес, уже як партії влади, – роздрібнити опозицію. Практика свідчить: кожна політична сила змінює законодавство під свої сьогоднішні потреби. Тому доля опозиційних змін до регламенту залежатиме від того, який з двох мотивів на сьогодні важливіший для Партії регіонів.

Ірина Лукомська, експерт УНЦПД, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде
Подпишитесь на наши уведомления!