О новейшей украинской демократуре

Понедельник, 22 марта 2010, 11:30

Тим, хто з-поміж нас претендує на роль безсторонніх теоретиків та аналітиків, вельми пощастило: на їхніх очах в Україні встановлюється новий політичний лад.

Зберігаючи певні, головним чином зовнішні, ознаки демократії, цей лад насправді нею не є. Ба більше: він навряд чи надається до зворотної трансформації у бодай недосконалу, але все ж представницьку демократію постсовєтського зразка.

Ну, а про рух до Європи і говорити не випадає. Та про це – якось іншим разом, тим більше, що такий лад у завершеному та досконалому його вигляді вже кілька років тому описали американець Хуан Лінц та білорус Андрій Санников.

На щастя, в Україні процеси творення "нового чудового світу" ще не досягли своєї досконалості, тому спершу – кілька спостережень, а потім уже, наприкінці – невеликий теоретичний фрагмент.

Почнімо з психологічного моменту, точніше, соціально-психологічного.

На Інтернет-форумах у ці тижні жваво обговорюється проблема типологічної схожості режимів, очолюваних Леонідом Кучмою з відповідною командою і Віктором Януковичем - теж, ясна річ, із командою. Мовляв, і для Кучми, і для Януковича держава – це таке собі велике підприємство, яким слід керувати жорсткою рукою і з якого треба мати зиск для себе і для своєї команди.

Певний резон у таких міркуваннях є. Але ж треба враховувати різницю між підприємствами: один із найбільших у світі заводів з випуску ракетної техніки – й автобаза.

Високотехнологічне підприємство із складною системою управління, із тисячами фахівців екстра-класу – і вантажівки розробки середини ХХ століття плюс шоферський пролетаріат. Продукція, випуск якої був одним із підґрунть радянського патріотизму, – і перехідний червоний прапор у змаганні на рівні Донецької області...

Ба, навіть досвід секретаря парткому "Південмашу" – це не тільки мінуси, а і плюси: слід тримати марку, слід у спілкуванні з норовливими інтелектуалами використовувати не лише батіг, а і пряник, слід дбати не лише про технологію, а і про ідеологію.

А що на автобазі? Засиджений мухами "червоний куточок" плюс галаслива Ганька, готова говорити на будь-яку тему, котру постійно випускають на трибуну під час партійних зборів, поки шофери кемарять у куточку, прийнявши законні сто грамів.

Який очільник – така і команда. Журналісти підрахували, що третина урядовців – з Донецької області, де провідні галузі виробництва базуються на технологіях ледь не столітньої давнини. Дніпропетровська ж команда бодай частково мала справу з іншими технологіями, іншими кадрами й іншими масштабами діяльності, хоча й у совєтську добу.

А відтак Леонід Кучма добре розумів значення певних політичних жестів – і робив їх, вводячи Україну до Ради Європи, беручи курс на вступ до НАТО, імплементуючи європейські правові норми у вітчизняне законодавство, - все це непослідовно, криво, з відступами, але ж певний рух уперед був, правда, одночасно із добре організованим грабунком усієї країни та творенням олігархічного ладу.

Ретельно підібрані "експерти" ще 1993 року переконали Леоніда Даниловича, тоді прем’єра, взяти курс на реалізацію сценарію економічних трансформацій, головними діючими персонами якого мали стати "акули" – хижаки великого бізнесу, які, мовляв, швидко пошматують неефективну радянську економіку, - і тоді почнеться економічне диво...

Постійні читачі УП добре знають, що автор цих рядків ніколи не перебував у лавах апологетів Кучми і кучмізму, але треба віддати належне Леоніду Даниловичу: він мав певні уявлення про управління складними об’єктами і навіть курс на побудову "розвиненого олігархізму" взяв на основі "науки".

Ну, а яка у нової команди наукова, чи хоча б квазінаукова основа її політики – хтось може підказати? І які методи психологічно, на рівні підсвідомості близькі тим, хто наразі взяв владу в Україні?

Крім екскурсу в минуле, ми можемо вирахувати ці методи на підставі аналізу поточної політичної практики останніх місяців. Принаймні, це не демократія, бо ж остання ґрунтується на реалізації політичної волі більшості громадян через представницькі інституції на основі законів і при повазі до меншості громадянської спільноти.

В Україні ж сьогодні йдеться про реалізацію політичної волі меншості громадян, і далеко не тільки через представницькі інститути, передусім через тіньові домовленості, при цьому – за відвертого нехтування законами, включно із Основним, і при не менш відвертій неповазі до більшості суспільства.

Іншими словами, у чомусь нова влада вже встигла відійти далі від демократії, ніж неблизький від взірців правової держави режим Леоніда Кучми.

Взірцево-показовою тут є ситуація з Дмитром Табачником. За часів Кучми цей персонаж ніколи не дозволяв собі публікувати "теоретичні" екскурси на кшталт тих, що бурхливим потоком полилися з нього за останні п’ять років. Якщо його погляди і були несумісними з державною діяльністю та історичною наукою, то він тримав їх при собі.

І ось таємне стало явним. Що ж далі? Виявляється, неприйняття нового міністра освіти і науки значною частиною суспільства та його анекдотичні під оглядом науковості погляди – все це не має жодного значення. Табачник не піде у відставку навіть у разі, якщо почнеться студентське голодування з такою вимогою.

А що це означає? Що не піде у відставку за будь-яких гріхів перед суспільством - немає значення, минулих чи нинішніх, ніхто з нового уряду.

Перестануть виплачувати зарплати і пенсії, наростять удвічі зовнішній борг, віддадуть за безцінь газотранспортну систему – попри масові протести, попри викриття преси, попри громадську думку герої владних коридорів залишатимуться на своїх місцях. І зовсім інша справа – якась провина перед власною командою - це буде покарано негайно і взірцево-показово.

При цьому, ясна річ, будуть лунати ритуальні слова про демократію – так само, як колись на партзборах автобази з трибуни говорилося про грандіозний трудовий ентузіазм совєтських людей та про одностайну підтримку мудрих дій партії в її черговій кампанії проти пияцтва...

Власне, отакий політичний устрій, який дозволяє позірно демократичній владі безкарно ігнорувати та порушувати інтереси більшості громадян, і зветься демократурою - саме це поняття вже приблизно два десятиліття циркулює у політичній науці та публіцистиці.

За такого устрою у державі наявний повний комплект "демократичних меблів", як влучно зве їх шотландський політичний оглядач Ніл Ашерсон, який пише на цю тему: конституція, парламент, номінально незалежний суд, регулярні вибори, громадські організації, опозиційні партії. Тільки при цьому владна еліта реально незалежна від народу і використовує у разі потреби всю силу державного механізму проти небезпечних для свого самовладдя опонентів.

Леонід Кучма в останні роки свого правління намагався, відійшовши від своєї відносної політичної стриманості і балансування між різними політичними силами, збудувати власну демократуру - приклад Лукашенка і Путіна був перед очима, домігшись, щоб Конституційний Суд визнав його другий президентський термін першим і відкрив тим самим шлях до переобрання на вищу державну посаду.

Проте хитрі ігрища у трикутнику "Кучма-Янукович-Ющенко" мали цілком несподіваний для всіх цих гравців наслідок: масове обурення проти нахабно-демонстративного нехтування владою нею самою задекларованих принципів.

І настала доба дещо божевільної української демократії...

Те, що вона закінчилася – самоочевидність. У дозовано-демонстративному вигляді допустити вплив громадської думки влада ще може при обранні учасника "Євробачення" від України, а от при обранні місцевої влади – аж ніяк. І тому місцеві вибори переносяться на строк, коли, на думку правлячої політичної сили, країна визріє для голосування за "правильних" кандидатів на основі "виправлених" законів.

Ну, а далі, якщо суспільство не чинитиме спротив, від демократури поїзд рушить до описаного Лінцем і Санниковим неототалітаризму. То вже буде, не приведи Боже, всерйоз і дуже надовго.

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде