Почему в Украине не действуют социологические законы?

Пятница, 20 августа 2010, 11:05

Почнімо з речі, яка, можливо, видасться комусь не надто важливо, комусь же - взагалі надуманою. Отже: понад сто років тому знаний французький дослідник Еміль Дюркгайм з'ясував цікаве явище, яке згодом виявилося притаманним кожній демократичній національній державі.

А саме: у бізнесовій царині та серед так званих вільних професій представників неосновного, нетитульного етносу відчутно більше, аніж це мало би бути, виходячи з ідеї прямо пропорційної представленості кожної етнічної групи у різних сферах суспільного життя. І навпаки: представників націотворчого, титульного етносу країни у таких галузях, як політика, державне управління, військо помітно більше, ніж у загальній структурі населення.

Така ситуація, за Дюркгаймом, не є ані доброю, ані поганою; вона існує об'єктивно, але при цьому в розвинених національних державах не має особливого значення, хто якого походження - всі спільно працюють на національні інтереси, на інтереси країни. І якби хтось із французів спробував був сказати, що Вільгельм Альберт Володимир Олександр Аполлінарій Вонж-Костровицький є не французьким національним, а лише, так би мовити, франкомовним поетом казка-якого походження, йому б просто натовкли пику. Адже без цього митця, більше знаного як Гійом Аполлінер, уявити собі французьку поезію просто-таки неможливо...

У ті часи ніяких особливих суспільних резонансів виведена Дюркгаймом соціологічна закономірність не викликала, тим більше, що науковець не вдавався до суто оціночних категорій - добре це чи погано. Просто так є в індустріальному суспільстві, у національній державі з парламентським - республіканським чи конституційно-монархічним - правлінням.

І ще одне зауваження: оскільки йдеться про соціологічну закономірність, то найменше вона стосується окремих конкретних осіб, ґрунтуючись на великих числах; представник етнічної меншини, виходець із сім'ї іммігрантів цілком може успішно очолювати уряд, як-от Бенджамін Дізраелі, і за свої заслуги стати лордом Біконсфілдом, але це не скасовує загальних закономірностей.

Резонанси, і дуже гучні та трагічні, виникли під час та після Першої світової війни, коли етнополітичний чинник був використаний тоталітарними силами різного ґатунку у боротьбі за здобуття і ствердження влади.

Але то йшлося про вочевидь ненормальні, гранично кризові суспільні обставини, за яких майже ніхто з політиків не цінував норми цивілізованого життя і в яких діяли зовсім інші соціологічні закономірності.

У нашу добу демонстративної політкоректності та квотного принципу про цю Дюркгаймову закономірність воліють не згадувати. Що ж, можливо, для розвинених європейських суспільств вона справді втратила актуальність, а от щодо України, яка в багатьох сенсах відстає від цих суспільств на кілька десятиліть, якщо не на цілих сто років... Тут, цілком імовірно, зазначена закономірність повинна була б діяти - звісно, за бодай відносної нормальності українського суспільства.

Та чи так це насправді?

Звернімося до цифр. За даними Всеукраїнського перепису 2001 року тих, хто вважає і називає себе українцями, у нашій державі - 77,8%. Отож у складі, скажімо, Верховної Ради їх мусить бути 80-85%, до 90%, тим часом як у бізнесі, адвокатурі, мистецтві - 70-75%, може, що й 65%.

Що ж маємо реально? Дані щодо етнічного походження приватних підприємців держави у статистиці відсутні, так само, як і серед представників нинішніх "вільних професій", але, якщо врахувати, що серед міського населення українці становлять трохи більше, ніж 73%, а бізнес - справа переважно міська, зрозуміло: у нашому підприємництві "правило Дюркгайма" діє. Хоча і має специфічні висліди, але про них пізніше.

Спершу подивімося на Верховну Раду України. Тут ми знайшли тільки інформацію за 2002 рік: за словами тодішнього голови парламентського Комітету з питань інформації та свободи слова Миколи Томенка, з'ясувалося, що тільки 70% депутатів вважають себе українцями; інші належать до етнічних меншин, а 19 народних обранців узагалі не змогли визначитися, хто вони такі за походженням.

Ротація депутатського корпусу в Україні не надто значна, якщо політик "згорів" у складі однієї партії-невдахи, то вже на наступних виборах він нерідко воскресає як такий собі "фенікс" у списку іншої політичної сили. Іншими словами, відсотки з 2002 року навряд чи змінилися істотно, тим більше, що сьогодні помітно більше місць у Раді мають депутати від менш українських (за всіма ознаками) регіонів.

Що ж це означає? Невже в Україні в силу якоїсь незрозумілої специфіки українського менталітету, не діють загальносоціологічні закономірності, притаманні європейським державам?

Чи проблема в іншому? Скажімо, в тому, що Верховна Рада є не законодавчим органом, а таким собі бізнес-осередком? Чи в тому, що Україна досі не є властиво національною державою? Чи, можливо, діють усі зазначені чинники разом?

Так чи інакше, влада, не лише за анкетою, а й - передусім! - за діями неукраїнська й антиукраїнська не прилетіла з Марсу. Тож звернімо увагу на висліди всеукраїнських репрезентативних соціологічних опитувань, які регулярно проводяться Центром імені Разумкова.

Ось таке цікаве запитання: "Ви та Ваша родина більше виграли чи втратили від здобуття Україною незалежності?". Відповіді не менш цікаві. У таблиці вони наведені з розбивкою по роках.

 

Серп. 2005

Лип. 2006

Лип. 2008

Серп. 2008

Лип. 2009

Більше виграли

27.9

26.8

23.4

22.2

21.8

Більше втратили

37.3

42.7

46.7

41.2

49.4

Важко відповісти

34.8

30.5

29.9

36.5

28.9

Інше, не менш цікаве і не менш сакраментальне запитання: "Якби референдум щодо проголошення державної незалежності України відбувався сьогодні, то як би Ви на ньому проголосували?"

 

Підтримав би незалежність України

Не підтримав би незалежність України

Не брав би участі в референдумі / Важко відповісти

Лип. 2009

52.2

25.1

22.6

Cерп. 2008

52.1

22.2

25.6

Лип. 2008

50.3

25.0

24.7

Лип. 2006

58.8

20.1

21.1

Серп. 2005

59.5

19.6

20.9

Лип. 2004

53.1

27.6

19.3

Серп. 2003

46.5

29.8

23.7

Серп. 2002

48.8

33.9

17.3

Серп. 2001

51.3

29.2

19.5

Як бачимо, хоча українська незалежність, на думку практично половини респондентів, принесла їм особисто мало хорошого, все ж тільки чверть опитаних проголосувала б проти цієї незалежності.

Втім, "тільки" чверть, чи "аж" чверть? Чи може нормально розвиватися та держава, чверть громадян якої виступає проти існування цієї держави?

Ще одне запитання: "Чи прагнете Ви відновлення Радянського Союзу та соціалістичної системи?"

Таке запитання ставили анкетувальники 2009 року.

"Так" відповіли 20,4% опитаних,

"Так, але я розумію, що за сучасних умов це нереально" - 28,3%,

"Ні" - 51,3%.

Як бачимо, число противників відновлення СРСР та соціалізму практично збігається з числом прихильників української незалежності.

І нарешті: "Якби Ви могли обирати, в якій країні Ви хотіли б жити?"

Це запитання 2008 року.

"У Євросоюзі" - відповіли 18,2% респондентів,

"У Росії" - 16,4%,

"В Україні" - 57,0%,

"Важко відповісти" - 8,4%.

Знову число тих, для кого Україна на першому місці, є ненабагато більшим за половину всіх опитаних громадян у всіх регіонах.

...У нормальній національній державі практично всі її громадяни апріорі підтримують незалежність своєї Батьківщини.

У нормальній національний державі, яка звільнилася два десятиліття тому від колоніальної залежності, абсолютна більшість громадян вважає, що свобода і незалежність варті тимчасових матеріальних жертв, а тому вони тільки виграли, ставши господарями власної долі.

У нормальній національній державі навряд чи більше, ніж кілька відсотків громадян прагнуть відновлення колоніального панування і навряд чи тільки половина з невеликим гаком людей воліла б і далі жити на Батьківщині.

А де ще є, і чи можлива взагалі нація, яка не цінує свою державу, свою свободу, свою рідну землю? Отож Україна не є нормальною національною державою.

Чому? Пояснення тільки одне: українці хоча і є домінантним етносом, проте не є домінантною національною спільнотою в нинішній Українській державі.

Мова не йде про так звану "політичну націю", а саме про націю без усіляких приставок - тобто сталу спільноту вільних громадян із певними цінностями та спільним проектом майбутнього, утворену навколо певного етнічного ядра. От саме вона становить в Україні якщо і більшість, то незначну.

Відтак зрозуміло, чому в парламенті, уряді й інших владних структурах сьогодні так багато персонажів із демонстративно неукраїнською самоідентифікацією: їх обирають ті громадяни України, для яких все українське тотожне ледь не з фашистським.

А якщо згадати, що за чинним президентом стоїть 35-36% громадян із правом голосу, серед них абсолютна більшість - ті, хто проти незалежності України, а за парламентською більшістю - менше, ніж 30%, то ребус із "правилом Дюркгайма" набуває свого пояснення.

Хоча, звісно, і не вичерпного, - адже наразі в Україні конкурують кілька проектів національно-державного майбутнього. Але це вже інша тема.



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде
Подпишитесь на наши уведомления!