Какая оппозиция нам нужна?

Не встигла в Україні сформуватися нова вертикаль влади, як одразу було проголошено про створення опозиції. Причому одразу кількох. Однак, як з'ясувалося, це далеко не той випадок, коли кількість переходить у якість.

За весь час функціонування нової влади жодна з опозиційних сил не проявила себе як реальна політична сила. Звичайно, можна згадати численні акції, які намагалися проводити політичні сили, що визначають себе опозицією. Але їхній зміст, м'яко кажучи, реалізовувався у вигідному для влади ключі.

Наприклад, візьмемо ситуацію з візитом в Україну Патріарха Кирила.

Українська опозиція розгорнула довкола цього бурхливий протестний рух, який не приніс жодних реальних наслідків. Натомість відштовхнув від підтримки, навіть потенційної, опозиційних сил - значну частину українського суспільства.

Усе це виглядає дуже зручним для влади, яка на такому тлі може легко себе позиціонувати як "єдиного захисника православ'я".

Або: нещодавно опозиційні сили розгорнули кампанію проти утисків свободи слова та цензури. При цьому якось на другий план виходить питання про те, що будь-які прояви цензури виникають не на пустому місці, а вмотивовані.

Власне, обмежують інформаційні потоки тоді, коли є що приховувати.

Так от про останнє - про приховуване - як раз ніхто з опозиціонерів не поспішає говорити.

Наприклад, жодної аргументованої критики з боку опозиційних сил не зазнав Меморандум між Україною та МВФ.

Той, хто читав даний документ, той знає, що критикувати там є що. Мова й про замороження заробітних плат бюджетників, і про підвищення пенсійного віку для жінок. Про це чомусь в опозиційних силах скромно мовчать, хоча треба "трубити" про це на кожному кроці.

Чому мовчать? Мабуть, тому що й самі опозиціонери, читай, учорашня влада, - не безгрішні в цьому плані. Крім того, будь-яка критика МВФ, навіть і опосередкована, очевидно, дуже небезпечна для українських опозиціонерів.

На осінь намічено розгляд остаточної редакції нового Кодексу законів "Про працю" (Хари). Саме цікаве, що в першому читанні даний закон було ухвалено майже одностайно, окрім комуністів.

Так от, цим цікавим документом передбачено, зокрема, відмову від 8-годинного робочого дня. За умови "погодження" із профспілками робочий час можна буде продовжувати ледь не до нескінченності. Причому профспілки повинні бути не якимись "зі сторони" - а "офіційними". Крім того, роботодавець зможе встановлювати самостійно штрафні санкції для робітників.

Тобто, "узгодивши" питання зі "своїми" профспілками, роботодавець зможе експлуатувати офіційно своїх робітників за зразком перших капіталістичних мануфактур.

Ще він зможе суттєво економити на заробітній платі - "штрафуючи" кожного місяця робітників десь на півзарплати. Особливо актуальними подібні норми будуть для невеликих "моногалузевих" міст з одним великим підприємством. Там місцеві мешканці все одне не матимуть змогу змінити роботу. А тому змушені будуть працювати за новими нормами.

Політичне чуття підказує, що даний законопроект буде ухвалений восени без особливих проблем та труднощів. Так само, як це було вже в першому читанні. "Класове чуття" спрацює в чергове, об'єднавши представників великого капіталу із влади та опозиції.

А вже про Податковий кодекс і говорити нічого.

Яку б редакцію даного документу не було ухвалено, у будь-якому випадку цей документ не буде сприяти розвитку малого й середнього бізнесу. Очевидно, що він для цього й не призначається.

Знову ж таки, адекватної реакції з боку опозиції ми не дочекалися.

Після того як вищеназвані фундаментальні документи будуть ухвалені, можна буде переходити й до інших, не менш вагомих ініціатив, які зараз перебувають лише в стані несміливих заяв. Це й впровадження ПДВ для селян, і інші, не менш "цікаві" ініціативи.

Фактично, готується масштабний наступ на права всіх основних соціальних верств України: робітників, малого й середнього бізнесу, бюджетників.

А опозиція про це мовчить.

Виникає питання: а, може, усі вищеназвані акції цілком відповідають фундаментальним, а не декларативним, інтересам опозиційних сил не менше ніж владних?

Якщо взяти на озброєння досвід РФ, де ряд політичних процесів пройшли значно раніше, то українську опозицію можна розподілити на три основні течії:

- олігархічна квазі-опозиція;

- ліберально-демократична інтелігентська опозиція;

- неорганізовані суспільні верстви.

Олігархічну квазі-опозицію в російському сценарії представляв рух "Отечество - Вся Россия". Мало хто зараз пам'ятає про цього політичного монстра епохи "пізнього Єльцина". А між іншим, тоді це була найпотужніша партія. Яка, проте, після виграшу Путіна на президентських виборах, не довго була в опозиції, а досить швидко влилась в стрункі ряди "Єдиної Росії". Не було їм чого ділити. Бо в плані соціально-економічних інтересів великий капітал та регіональні еліти досить швидко знайшли точки дотику.

Відповідно, увесь тягар опозиційної боротьби ліг на російську ліберальну інтелігенцію. Проте, вона досить швидко скотилась в маргінал. Проблеми, які піднімали російські ліберали, були чужими та незрозумілими для народу. Відповідно, сама ідея опозиційності в Росії активно маргіналізувалася.

А на цьому тлі періодично відбувалися прояви соціального протесту, наприклад, проти монетизації пільг, - неорганізованого, а тому малоефективного.

Саме така модель впроваджується в Україні.

Тільки роль ліберальної інтелігенції за наших умов перебирають на себе націонал-патріоти.

А тим часом, поки українські опозиціонери будуть займатися взаємним поливанням брудом, у Верховній Раді будуть спокійно ухвалюватися законопроекти, за якими Україна й далі буде закріпачуватися.

Опозиція, якщо вона хоче бути реальною, а не паперовою, має відстоювати реальні, глибинні інтереси українського суспільства. Довкола цього можна буде об'єднати великі соціальні верстви.

Більше того, якщо позиційні сили відстоювати інтереси суспільства, то й об'єднатися їм буде значно легше. Коли ти думаєш про справу, а не про власний статус, то й ділити в такому випадку нічого.

Будемо сподіватися, що наступні місцеві вибори будуть тим санітарним кордоном, через який пройде лише справжня опозиція. Без неї - українська політична система ніколи не зможе бути повноцінною.

Петро Олещук, спеціально для УП