Это была только Пражская весна?

У п'ять днів різниці відзначають річниці "оксамитової" і "помаранчевої" революції.

17 листопада 1989 року кілька десятків тисяч празьких студентів, а згодом і решта Праги, вийшли на Вацлавську площу, і вже за 10 днів комуністична влада заявила про відставку.

За чотири тижні драматург, громадський діяч і дисидент Вацлав Гавел стає президентом Чехії.

22 листопада 2004 року десятки тисяч киян, а згодом і сотні тисяч українців, вийшли на Майдан Незалежності, а за 11 днів результати сфальшованих президентських виборів визнають недійсними.

За три тижні після переголосування економіста, колишнього прем'єра й демократа Віктора Ющенко обирають президентом України.

І в Україні, і у світі "помаранчеву" революцію часто ототожнювали з "оксамитовою". Оксамитова, бо "ніжно", без особливих жертв удалося здолати антидемократичний режим.

Але переобрання за п'ять років в Україні президентом людини, проти якої вийшли українці на вулиці, вказує, що історичному масштабі це таки невірне порівняння.

Чехія з 89-року не змінила курс на демократичні перетворення. Україна зупинилась.

Чи то навіть почала рух назад.

Шанс на свого Гавела

Значно рідше порівнюють події 89 року в Чехії і 89-91-х років в Україні. Хоча передумови спільні.

Дисидентський рух 60-80-х був і там, і тут. Інтелектуальна еліта, що прагнула свободи, видавала самвидави, робила гострі заяви, протиставляла себе режиму, сиділа в тюрмах - була там і тут.

1989 рік - десятки тисяч пражан виходять із протестом на вулиці. У нас же зароджується Народний рух України.

Вже у січні 90-го року з ініціативи НРУ, за різними даними від 500 тисяч до 5 мільйонів осіб формують "живий ланцюг" із жовто-синіми прапорами з Києва до Львова. Жовтень: у центрі столиці сотні студентів починають голодування проти дій комуністичної влади. І влада, як і в Празі, йде не на остаточні, але поступки...

Чехія виборола свою свободу без масових жертв. Хоча кров таки була. У перший день "оксамитової" революції силовики вчинили опір - близько 500 осіб поранено.

Україна остаточно (як тоді здавалось, остаточно) отримала свободу в 1991 - шляхом самознищення Радянського Союзу. Далі логічні наслідки: проголошення Верховною радою незалежності та референдум серед населення. 90% українців сказали "так" незалежній Україні.

Але в той же час 61,6% обирають президентом вільної країни Леоніда Макаровича Кравчука, який ще наприкінці 80-х вів відкриту дискусію із прихильниками незалежності України. Кравчук - усю свою кар'єру! - провідний діяч КПРС, яку так ненавиділи в Чехії й проти якої народ вийшов на вулиці.

У 2005 році Кравчук, якому 14 років перед тим народ довірив щойно здобуту незалежність, заявив, що якби знав, що буде відбуватися в Україні після 91-го року, радше відрубав собі руку, ніж підписав угоду про розпад СРСР.

Головний конкурент Кравчука в 1991 році - лідер НРУ, дисидент у поколінні (батько теж переслідуваний більшовиками) В'ячеслав Чорновіл. Його принциповість і незламність, як і у випадку з Гавелом, перевірені часом. Чорновіл набирає 23%.

Тут можна було би зупинитися на проведенні аналогій із Чехією. В 91 році Україна пішла іншим шляхом. І всі подальші кроки, що були зроблені в Чехії, у тому числі люстрація, не могли бути втілені в Україні.

Але за 13 років сталася "помаранчева" революція. І Україна знову отримала шанс.

Так сприймали події 2004 року у світі.

Результат очікувань інший: відсутність радикальних реформ, так зване очищення влади лише на словах, тимчасова заміна високих чиновників. Але не зміна системи. Навіть основи для світоглядної зміни в суспільстві, у гуманітарному секторі були закладені так, що їх легко виявилося нівелювати.

Чому й Помаранчева революція після 91-го року не змогла стати визначальною для поступу України як справді незалежної й розвинутої держави?

Сила безсилих у відповідальності

Днями в Києві презентували документальний чеський фільм "Сила безсилих". Про події 89-го року в Празі. Велику частину фільму було присвячено Празькій весні - восьмимісячному періоду лібералізації в Чехословаччині, який у результаті був придушений радянськими танками. "Оксамитову" революцію завжди описують, згадуючи ті події 1968-го року. Адже не факт, чи був би можливим 89-й, якщо б не Празька весна й очевидці крові на вулицях Праги.

Чи не ключовими прозвучали у фільмі наступні слова: "Режим не зводиться до поняття - вони й ми".

Після 89-го в Чехії не просто повністю змінилися владні обличчя одні на інші. Змінилася країна. Гавел взявся за радикальні реформи.

Президента Чехії багато прихильників звинувачували в м'якості. Від нього очікували масових арештів. Але цього не було.

Була лише проведена люстрація й то не тотальна. Лише частина чиновників, в основному вищого й середнього рівня, а також усі співробітники КДБ не мали права 5 років займати державні посади.

П'ять років... У Чехії встигли відірватися від минулого безповоротно.

Нам їх виявилося вкрай замало.

"Арешти були, але це були винятки. Важливіше була не їхня кількість, а те, що більшість людей насправді хотіла реформати країну, змінити цю комуністичну корумповану систему на ліберально-демократичну капіталістичну", - ділиться враженнями політичний радник чеського посольства Лубош Весели.

В Україні не раз говорили про непрофесійні кадри при владі. Вацлав Гавел не був економістом чи правником.

Нову Чехію будував письменник.

"Я переконаний, що міністр охорони здоров'я не обов'язково має бути лікарем, міністр освіти - вчителем, міністр вугільної промисловості - шахтарем.

Міністром має бути людина, яка може бути менеджером, яка має певну візію й може нести політичну відповідальність, може рухати ту чи іншу галузь вперед.

У важкі часи трансформації, потрібна людина, яка не має прямого відношення до цієї галузі, але яка знає, куди вона хоче цю чи іншу галузь довести", - каже Весели.

Живий музей комунізму

У центрі Праги розташований музей комунізму. Його знайти легко по лайт-боксу, що стоїть навпроти - на ньому зображена матрьошка із кривавим виразом обличчя. Серед інших візиток музею - Дід Мороз із косою в руках, Олімпійський ведмідь з автоматом, серп і молот, що тоне у воді.

Усередині - експонати, які, напевно, викличуть неабиякий інтерес західного туриста, однак не надто вразять туриста з пострадянських країн. Скульптури Леніна та інших більшовицьких діячів, фотографії занедбаних пролетарських кварталів, відтворений інтер'єр радянських квартир, магазинів, шкільних класів, заводських цехів.

Усе це можна знайти в Україні й сьогодні - і не в музеях...

Кімната допиту КДБ, яка серед празьких експонатів має найбільше навіяти жах, можливо, викличе лише іронічну посмішку в тих, кому доводилося бувати на так званих допитах у нашій сучасній українській міліції.

От що затримає надовго погляд пересічного українського туриста - так це кінозал. Там демонструють документальні кадри із чеських антикомуністичних протестів.

І знову просяться аналогії. На людях з документальних фільмів штани-"варьонки" і турецькі светри. На вулицях - Жигулі та Москвичі.

"

Тоді не те що бананів не було, туалетний папір вважався дефіцитом", - згадує Лубош Весели.

А ще в очах пражців був відсутній страх. Це були очі не поневоленого народу, це був погляд вільних і безстрашних людей. На удар міліцейської дубинки по одному учаснику протесту - у відповідь на міліціонера кидалися кілька протестуючих.

Зараз для чехів це лише історія, яка майже не має жодного стосунку до реальності.

Нас же, після виходу з музею й повернення із травневого празького вікенду додому, зустріла новина - у Запоріжжі відкрили пам'ятник Сталіну...

Радник чеського посольства із приводу українських реалій, що нагадують живий музей комунізму, лише розводить руками. "Якщо б більшість українців не хотіли мати цих пам'ятників Леніна, їх би не було. Якщо б більшість людей не хотіло, як ви це називаєте, компромісу з комуністами в 91 році, його би не було", - зауважив Весели.

Водночас, чеський дипломат натякає - не треба ідеалізувати нинішню Чехію. Як і в Україні, там теж є велика кількість проблем-наслідків посткомуністичного минулого.

В тому числі, економічні. "У міжвоєнний період, коли нам пощастило мати незалежну демократичну державу, завдяки тому що ми перед тим були частиною Австро-Угорської імперії, ми були за різними оцінками, десь на сьомому місці у світі за рівнем економічного розвитку", - каже Весели. - "Зараз же проїдьтеся Чехією й Австрією й ви побачите разючу різницю".

Сьогодні, попри все, за комуністів у Чехії голосує до 14% виборців. Це ті люди, які добре почувалися за радянської влади, і не змогли реалізуватися в новій капіталістичній системі - ні в органах влади, ні в бізнесі. Плюс серед прихильників комуністів - частина молоді.

Це ті молоді люди, які не пам'ятають комуністичних часів, але за переказами батьків, думають, що там все було "дуже гарно й безкоштовно" і не знають, що тоді вони за бажання вільно висловитися могли сісти до в'язниці.

Щоб подолати всі наслідки комуністичного минулого, на думку дипломата, потрібно не менше тих 42 років, під час яких Чехія була під радянським пануванням.

"В Україні більш складана ситуація. У нас більшовицька злочинна система була 42 роки, а у вас значно більше. І тому на цей факт треба зважати", - додав Весели.

Сьогодні в Чехії річницю "оксамитової" революції не святкують надто гучно. У фільмі "Сила безсилих" голос за кадром співчутливо вказує - сучасна чеська молодь часто мало що знає про події 89-го року. Свободу молодь сприймає як щось саме по собі зрозуміле...

В Україні День Свободи теж відзначають не масово й без особливої радості. Але причина відмінна від чехів - цей день більше асоціюється із днем невиправданих надій.

"А чому так часто порівнюють "помаранчеву" революцію з 89 роком у Чехії? Чи 89 рік у Чехії в подіями 90-91 років в Україні? А чому не порівнювати Празьку весну 68-го і "помаранчеву" революцію 2004-го?", - риторично запитав Лубош Весели.

В Україні знову з'явиться шанс? Це буде нова "оксамитова" революція? За двадцять років після "помаранчевої"?

Із приводу часу залишається лише додати слова чеського дипломата: "... Якщо б хтось у вересні 89-го сказав, що за два місяці на вулиці вийдуть тисячі людей, і невдовзі Гавел стане президентом, йому б ніхто не повірив".

Мар'яна П'єцух, спеціально для УП