Правила игры

51 просмотр
Олег Яськив, для УП
Понедельник, 21 ноября 2011, 16:24

Розвиток української незалежності нагадує дворовий футбол найменших дітлахів - багато крику та жодних правил. Кожен суб’єкт цієї державності - чи то регіон, чи то партія, чи політик, а чи звичайний українець щось роблять, будують, розвивають, виживають.

Але кожен за лише йому відомими (а швидше, нікому невідомими) правилами. Тому й маємо ефект мурашника, який лише імітує конструктивність та ефективність.

Це ситуація критична і безперспективна для будь-якої держави. Адже навіть у Радянському Союзі життя проходило за певними правилами. Вони мали цілком інше призначення, зокрема, не давали можливості розвивати національну ідентичність народів.

У ті часи українцям з різних регіонів важко було оцінити один одного та й стимулів до зближення у межах України особливих не було, адже працювала плавильня "нової спільноти людей – радянського народу".

Зовсім по-іншому стали дивитися один на одного регіони України після отримання незалежності (підкреслюю, саме "отримання", а не "здобуття", як проситься написати).

Регіони стали "принюхуватись" один до одного, придивлятись. Поступово приглушені радянською ідеологією стереотипи підтверджувалися – галичани виявились "націоналістами", центр – "малоросійським", Донбас – "проросійським", а Крим узагалі "російським" (може, трохи татарським, але аж ніяк не українським).

Спочатку така різноманітність підбадьорювала перспективою тривалого, але переможного зближення.

Заради солодкого бонусу унітарності галичани ставали терплячими оптимістами, "східняки" - пасивними фаталістами, інтелектуали перебували у збудженому стані ілюзорної потрібності, а всі разом, хто почував себе українцями, – медитативними споглядачами націєтворення.

Але час ішов. І високі очікування з оптимістичних поступово ставали невиправданими.

Автор також був учасником процесу очікування. Навіть його активним учасником, тобто належав до тих, хто виявляли значну громадянську активність заради розвитку державності і чекали на зміни.

При цьому дуже подобалася широта душі та інші людські риси українців з Центру та Сходу країни, тобто, переважно російськомовних.

Доводилося цілком щиро захищати їх перед грубими закидами не надто розумних галицьких патріотів, які називали їх "москалями" і завжди (завжди!) поправляти, що це "російськомовні українці, а не москалі" і "дайте їм час на зміни".

У мене багато друзів досі розмовляють переважно російською і, сподіваюся, жоден з них не відчув від мене ані найменшого негативу при спілкуванні. Це було не тільки тому, що вони мої друзі, але й тому, що час був на їхньому боці.

Час усвідомити, вивчити себе, перебудуватись. Час cтати українцями без додаткових часток "російськомовний", "малорос", "хохол".

Цей час спливав на моїх очах, стікав по серцю, забираючи оптимізм і надію. Десь щось схоже, напевно, відчували і тисячі інших українців – очікування на омріяне перетворення гидкого каченяти-малороса на лебедя-українця не виправдалися.

Минуло 20 років… Виросло покоління молоді, яка прекрасно володіє англійською, німецькою, французькою мовами, часом кількома, усі, звичайно, російською – тобто, змогли, захотіли, вивчили – а українською не хоче або ж користується вряди-годи.

Тобто, в душі, попри високу освіту, вони залишились малоросами. Це або особливі ментальні лінощі, або ж знущання над тими, хто їх любив "такими як вони є" і чекав щонайменше 20 років на реконструкцію української свідомості?

Невже і у них – "покоління незалежності" – залишилась все та ж хохляцька відстороненість від культурних цінностей, до яких належить національна ідентичність, за яку так "зневажливо-поблажливо любили" українців сусіди - росіяни чи поляки?

Ще більшою мірою це стосується тих, які у цій державі, нехай і з іншою назвою УРСР, жили значно довше, відчули на собі прес національного пригнічення, але не знайшли сил його позбутися навіть ставши незалежними.

У сучасному світі все взаємопов’язано. Навіть те, що здавалось би мало перетинається, як от мовна ідентичність та економічна спроможність. І тому так не буває, щоб народ, який десятиріччями не спроможний себе культурно ідентифікувати, став лідером економічних чи наукових перетворень та достойним гравцем у лізі великих країн.

Одна з причин негараздів (може, й головна) - це відсутність правил гри для спільного внутрішнього життя. Адже функціонування держави – це велика гра, в яку залучені мільйони. І щоб перемогти (досягнути успіху) у цій грі – потрібно знати правила, грати за цими правилами та ще й вміти добре грати.

Бонусом за перемогу у такій грі буде процвітаюча держава та щасливі у ній люди.

Відтак, відповідаючи на найголовніше для українців запитання "що робити?" запропоную власну відповідь: дотримуватись спільних правил гри. Можливо, це найкоротший шлях до успіху нашої країни.

Звичайно, зважаючи на регіональні та історичні особливості, правила гри повинні бути суспільним консенсусом. Але оскільки цього не спостерігається, наважуся запропонувати декілька власних Правил, як таких, що на мою думку, дозволять Україні зайняти належне її території, чисельності та людському потенціалу місце у сучасному світі:

По-перше, повага до української мови як головного атрибуту держави.

На цю тему вже висловлено стільки добрих чи спекулятивних думок, що практично неможливо її якісно розвинути. Потрібно просто встановити міцний одномовний фундамент, на якому слід будувати подальшу історію народу.

Відтак, жодні аргументи російськомовних щодо підтримки іншої мови не повинні прийматися на шкоду українській мові. Жодні порівняння з долею ірландців (гельська мова) чи то каталонців (каталонська мова) чи якісь інші варіанти (провансальська, тощо) не повинні братися до уваги через некоректність.

Адже українська мова, на відміну від цих чи інших недоречних прикладів, – це повноцінна мова, яка не зникла і не залишилась у середньовіччі. На ній розмовляють десятки мільйонів людей. Це мова технічної наукової літератури, мова поезії, опери, кіно, сучасної музики, інтернету, діаспори.

Її носіями є не лише селяни, але й робітники, інтелігенція, науковці, політики, бізнесмени. І це, зрештою, мова нації, що складає більшість на території України.

Тож повага до мови – це повага до країни, її землі, історії, трагедій та перемог, незалежно від твоєї материнської мови.

Усі відмовки та виправдання у незнанні чи некористуванні державною мовою – лукавство та погано прихована неповага до країни, у якій живеш. За таким правилом побудований сучасний світ. І воно настільки очевидне, що навряд чи потребує дискусії.

Кожна нормальна людина, яка переїжджає до нової країни або народжується і живе там десятки років повинна вивчити її мову, інакше на неї дивитимуться як на неповносправну зі всіма витікаючими наслідками.

Читачі легко знайдуть власні позитивні та ганебні приклади ставлення до своєї держави через ставлення до мови. Не говорячи про очевидні та кричущі випадки неповаги до України, яку демонструють мешканці окремих регіонів країни, а також російськомовні чиновники та політики, не слід забувати про інші, не менш небезпечні прояви державного приниження.

Ну не можуть, до прикладу, українські дипломати знаючи іноземну (наприклад, англійську), не послуговуватись державною мовою при роботі зі своїми співгромадянами...

Так само як не можна довіряти політикам, особливо деяким "опозиційним демократам", якщо вони не поважають державної мови. А неповага ця може проявлятися у різних формах.

Наприклад, один лідер новітніх фронтовиків може легко переходити на російську мову на догоду виборцям і при цьому запевняти усіх у своїй українськості (та ще й із західноукраїнським гартом).

Рівно ж складно повірити у щирий патріотизм переслідуваного зараз політика, чия донька та чоловік слова українською не вимовлять. Так само втрачаєш повагу до українського політика-вченого, донька якого, схоже, що не знає мови, якою батько веде засідання парламенту.

Як можна вірити у готовність боротися до кінця політика-демократа із надто меланхолійною, як на чоловіка, посмішкою – племінника найпатріотичнішого з президентів – який відвертаючись від україномовного співрозмовника, тут же з іншими переходить на "общєпанятний язик".

Таких прикладів можна наводити багато. І всі їхні аналогії в інших країнах (в тому числі у такій близькій для них Росії) будуть абсурдними.

По-друге, викорінення корупційної свідомості.

Це найбільше українське зло, яке не має регіональних чи мовних особливостей, має бути нарешті подолано. Адже корозія корупції настільки роз’їла суспільство, що стала реальним гальмом не лише економічного розвитку, але й джерелом інтелектуального песимізму.

Тому що кожен з нас, хто знає або здогадується про розмах корупції у державі - від дитячого садочка до парламенту, від найменшої сільради до столиці - у глибині душі вважає, що така країна справедливо не заслуговує на успіх.

Здається, що це замкнуте коло за двадцять років незалежності стало настільки непорушним, що до сих пір жоден президент чи уряд серйозно не бралися до його подолання. Хоча підтримку у переважно "корумпованого з примусу населення" така політика отримає величезну і у цьому, переконаний, об’єднає усі регіони України.

По-третє, поміркованість у потребах.

Те, що у суспільстві давно вже називають "понтами" і полягає у невиправданих запитах щодо якості матеріального життя глибоко укорінилося серед усіх верств населення знову ж таки "від Сяну до Дону".

Бажання жити краще не лише за свого сусіда, але і також далекого європейця зводить нанівець слабкі потуги урядовців наповнити кишені громадян. У результаті суспільство на сьогодні цілком не готове до правил економії, до яких вдаються європейські країни у період кризи, відмовляючись не лише від дорогих машин та пільг, але й брендового одягу, кольорових принтерів та інших дрібниць.

Не факт, що якщо знайдеться у нас лідер, який проголосить курс на економію, тобто поміркованість у всьому, він знайде широку підтримку не лише у багатих, але й пересічних громадян.

Хоча насправді, це вже давно потрібно робити. Хоча би для того, щоб перетворити українців з народу-споживачів на народ-виробників.

По-четверте, більше працювати, менше відпочивати.

Одна з ідей, які вже давно витають у просторі, але ніяк не можуть увійти у радісні та відкриті для відпочинку душі українців.

Адже потроху розуміємо, що майбутня боротьба – це не вовтузня довкола нікому непотрібного Чорноморського флоту та абсурдного статусу російської мови. Найголовніші світові битви майбутнього будуть відбуватися за ресурси, продукти та виробництво.

А вміння багато і добре працювати в одну мить не приходить. І якщо ми не хочемо через два-три десятиріччя стати перекусом для агресивної, дуже працьовитої і не дуже талановитої китайської цивілізації, нам потрібно починати працювати як слід вже сьогодні.

Хоча б так, як європейці північної ("протестантської") смуги. Без цього Правила навіть успішна реалізація перших трьох не дасть бажаного результату.

Більше того, нашу слабку економіку зможе поглинути така ж слабка, але значно агресивніша економіка російська. Щоб у подальшому стати розкішним десертом для ненаситної і сильної китайської.

Тому менше святкових днів, менше перекурів, менше порадників довкола одного працюючого і ще багато чого менше.

Той, кому довелося бувати у країнах далекого Сходу (Китай, Корея, Японія, не важливо) і відчути розмірений ритм велетенського, невиразного, беземоційного, монотонного мурашника працівників-гвинтиків гігантського механізму – мабуть, надовго запам’ятає внутрішній щем цивілізаційної тривоги, яка його охопила.

Звичайно, даний перелік Правил гри не вичерпаний і суспільство здатне доповнити його іншими. Більше того, у пропонованих мною правилах немає нічого нового. І мало такого, що здатне руйнувати.

Хіба що перше мовне правило, підозрюю, видасться некомфортним для багатьох українців. Але, щоб стати чемпіонами, потрібно тяжко тренуватися.

Якщо хочемо, щоб нас, чи хоча б наших дітей по-справжньому поважала і Європа, і особливо Росія, а не так як зараз – маніпулювали і повчали – мусимо піднятись не лише економічно, але й національно.

Мусимо змусити себе робити неприємні для себе речі – відмовитись від корупції, скромніше жити, більше працювати та поважати Державу з її мовою.

У нашій ситуації найважливіше навіть, можливо, не конкретний перелік правил гри, а громадський консенсус у їх дотриманні.

Адже якщо не приймемо своїх єдиних правил гри зараз, не виключено, що за якийсь час доведеться грати вже за правилами чужими і, можливо, що найгірше, у різних командах…

Олег Яськів, громадський та культурний активіст, науковець, доктор технічних наук, для УП



powered by lun.ua
Белое золото. Как в Дрогобыче добывают соль средневековым способом
Экс-священник МП: "Нас сразу настроили, что истинная церковь только одна – в России"
Кадры решают все. Кто из президентов Украины провел глубокую кадровую "чистку"? Анализ 18000 указов
Две победы и одна неудача: что принесли Украине встречи в НАТО и саммит ЕС
Все публикации