Про причины кнопкодавства
Сьогодні ми спостерігаємо за політичним маппет-шоу, коли парламентарів вмовляють, силують і змушують виконувати свої обов’язки – творити закони, аналізувати законопроекти інших політиків і врешті-решт особисто приймати якесь рішення – тобто персонально голосувати за той чи інший законопроект чи поправку до нього. Причому за гроші.
Однак за 21 рік української незалежності ми так і не зауважили, коли в українському суспільстві появилася нова верства – новітні українські лорди. А вони трактують свою роль у парламентських засіданнях точнісінько так само, як і лорди британські. Хочу – зайду раз за каденцію знічев’я до палати лордів. А не захочу – то й не зайду.
Щоправда там місця у Палаті лордів спадкові – вони передаються від батька до сина. Мо й у нас так буде. Он маємо вже генерацію юніорів у Верховній раді. І не лише регіоналів.
З цієї аналогії можна сміятися, однак не варто – досі, доки не збунтувалася опозиція, це був реальний стан справ, який і самих опозиціонерів не надто дивував. І його корені не у свавіллі чи самодурстві новоявлених лордів, як це подається. Корені не у "кнопкодавстві" їх політичних холопів, які мусять щоденно грати на парламентському піаніно, бо "баріну в ломоту" приходити до Палати лордів.
Сьогоднішня боротьба з "кнопкодавством" нагадує присипання пудрою сифілітичних прищиків на носі нашої великої політики. Політичні бонзи – і провладні, і опозиційні чудово розуміють, що є причиною "кнопкодавства", однак посполитим торочать лише про аморальність чи лінощі опонентів.
Хоча всі розуміють, що справжньою причиною "кнопкодавства" є спосіб фінансування наших політичних партій – чи ширше – українського політичного процесу. Головним інструментом фінансування політики в Україні є продаж та купівля політичних впливів. І одним з його різновидів є продаж і купівля партій та депутатських мандатів у Верховній раді.
На продаж виставлене все.
Якщо у попередню каденцію, скажімо, Ахметов, який є одним з активних партійних спонсорів, причому не однієї партії, ще бавився у депутатство, то тепер він виріс з коротких штанців парламентського лорда і проігнорував цю гру. Він прикупив не місце у Верховній раді, а партію чи, точніше, частину акцій у різних партіях.
Те саме стосується і інших фінансистів, як от Фірташа, Пінчука, Порошенка чи Коломойського, які теж прикуповують частину акцій різних політичних проектів, проплачують їхні потреби – а точніше, якщо бути чесним, – скуповують партії – інколи поштучно, а інколи і оптом. Залежить від наявних вільних коштів і амбіцій кожного конкретного олігарха. А також його актуальних потреб – під вирішення яких завдань він купує ту чи іншу партію чи ті чи інші депутатські місця у Верховній раді.
Сьогодні найкрупніші українські олігархи настільки потужні, що їх вже не цікавить ні депутатська недоторкуваність, ні особисте депутатство як спосіб вирішення своїх бізнесінтересів. Для чорнової роботи і просиджування штанів у Верховній раді вони наймають політичних холопів.
І, може, це й добре. Це вже вищий рівень організації політичного лобізму. Хоча йдеться про купівлю цілих партій чи партійних блоків.
Дрібніші фінансисти політичних проектів не мають коштів купувати цілі партії – вони купують одне-два місця, ну, може, п’ять. І особисто йдуть у депутати – ховаються за депутатською недоторкуваністю. Це рибка дрібніша. І тут йдеться про купівлю депутатських мандатів.
Однак, купивши місце у партійному списку чи гарантовано прохідному мажоритарному окрузі, власник мандата вважає його своєю власністю. І саме тут криється суть справи. Він виконав своє зобов’язання перед партійними бонзами – вніс посильну суму у партійну касу чи в особисту кишеню партійного боса – і до побачення через п’ять років. Чи можуть бути претензії до нього? На його думку – аж ніяк! Все по чесному, все за Марксом: "товар-гроші-товар".
При чому тут совість, народ і його доля? Ні при чому. Тому й немає "державотворців". І не буде.
А що стосується того, що власник картки передає чи віддає її кому хоче, то це його право – так принаймні він вважає. Ну от купив ти мобільного телефона чи пару мештів – невже не можеш подарувати їх кому хочеш? Хоч бомжу. Така їхня логіка.
Бо ж прикуповують вони і нові вілли, і нові авто, і нові тіла своїх чергових дружин. То в чому проблема – "товар-гроші-товар"? Всі ж задоволені – і покупці, і продавці.
Тому й мовчать партійні боси – бо ж рильце у пушку. Брали, ой, як брали за місця у списку і прохідних округах. Причому питання це можна задати не тільки пану Єфремову, який дійсно не може зрозуміти, як же так сталося, що це стало темою політичного скандалу, і весь удар прийшовся на нього.
Чому почали саме з його перукарні?! Брали ж всі! І боси провладні, і боси опозиційні. Тепер, правда, вони борці з кнопкодавством – молодці. Хто перший встав, той і штани вбрав. Чи, може, ми помиляємось, і опозиційні партії фінансуються з партійних внесків
Зрештою, регіонали дійсно загралися. Чечетов так впивався своєю роллю, що й не зауважив, що часи течуть-міняються. Не відчув, що той тренд, який був на початку 2010 року, дещо підломився. А він і далі закриває очі і заливається піснею про нас нездоланих.
На біду Єфремова, насправді норовливими виявилися тільки лендлорди Партії регіонів – ну дійсно "вломоту" їм вісім разів на місяць тратити час на безглузді з їхньої точки зору посиденьки у Верховній раді! Всі ж такі "запаковані", такі "па панятіям понтові", що аж страх. Ну не повезло пану Єфремову!
А, якщо серйозно, то всім, здається, зрозуміло, що причина "кнопкодавства" не стільки у "панятіях та пантах" регіоналів – цим страждали і інші - а у політичній корупції, яка цвіте буйним цвітом у всіх без винятку виборних органах України.
Бо не лише Верховної Ради це стосується – така сама картина, якщо не гірша, і у обласних, міських, районних і т.д. радах. Причому не лише десь у Єнакієво, але і у Львові. Тут теж є свої місцеві лендлорди, які появлялися на засіданнях обласних рад один-два рази за каденцію. Щоправда формально їм там нічого не платять.
Чи можливо викорінити причину "кнопкодавства" – купівлю політичних партій та депутатських мандатів? І чи це проблема тільки українська проблема?
Зовсім ні. Цю стадію політичної корупції проходили і теперішні розвинуті демократії. Виходили вони з цієї ситуації по-різному. І ліквідовували такий рудимент як особиста недоторканість депутатів – і тоді один з резонів, навіщо потрібно купувати місце у Верховній раді, відпаде.
З іншого боку частина країн ввела державне фінансування політичних партій – все одно олігархи розплачуються за місця у парламенті нашими грошиками. Але тут потрібне жорстке протистояння спробам створення так званих "чорних кас" - а навіть у ФРН у часи Гельмута Коля така була.
Ще дехто змінював норму закону – якою кількістю депутатів і від чого – повного складу Верховної ради чи присутніх - слід ухвалювати закон? Така норма у значній кількості парламентів.
Але в Україні все не як у людей - Єфремов та Чечетов "во тьмє нощной" можуть своєю "більшістю" у складі двох депутатів обрати у Верховній раді наступного президента України. А чому б і ні – як більшість, то більшість – від присутніх, правда.
А що стосується примітивного "кнопкодавства", то з ним дійсно потрібно закінчувати. Занадто вже ганебно. І даремно регіонали впираються – бо ж явно програють.
Прийдеться таки ходити до тієї остогидлої Верховної ради – хоча, коли купували мандати, такої умови не було. Але то, як то кажуть, непередбачувані обставини.
Та вернімося до суті справи - так чи інакше, якщо не подолаємо першопричин "кнопкодавства", то нічого не вийде - воно вигулькне у інших формах. Бо ж вся політична конструкція в Україні збудована на корупції.
Потрібно кінчати з примітивними формами політичної корупції. Можливо переходити до узаконення лобізму. Але це вже інша історія. І історія іншої країни.
