Футуристический Донбасс
Віщування, чи пак прогнозування вельми невдячна річ, коли мова йде про майбутнє Донбасу. Найбільш радикальні прихильники покінчити раз і назавжди з Донецькою та Луганською областю – на жаль, повторюють мантри прихильників "Русского мира", говорячи, що мовляв, немає кого рятувати: "Спопеляй, Господи!" або "Віддати в погані руки!"
Але керуються при цьому нібито логікою добра решті України, цілком упевнені в тому, що серед українських громадян Сходу існує виключно "совкова" чи пак "ватникова" ідентичність.
Однак, повернемося до теми майбутнього Донбасу.
Згідно всіх правил футурології, можна розглядати нормативні або бажані варіанти прийдешнього.
Нормативний варіант розвитку Донбасу в межах правової та європейської держави – це перетворення його на регіон, у якому існує вільна економічна та політична конкуренція. Говорячи ще простіше, це стимулювання розвитку громадянського суспільства й, зрештою, громадянської активності.
Що стоїть на перешкоді таким планам, крім терористів із РФ та місцевих колаборантів?
Перше й найголовніше, що заважає розвиткові Донбасу – це політично легалізований кримінал, який здійснює контроль чи не всіх сфер життя, починаючи з районної ради й закінчуючи останнім дільничним інспектором МВС. У цій ієрархічно стрункій системі немає місця для громадянина, але є місце для існування, не накликаючи на себе надто великої уваги.
Друге, це деформована модель розвитку регіонів, де соціальна та гуманітарна інфраструктури виглядають ще жалюгідніше ніж помираючі промислові гіганти або дотаційні шахти. Виглядає так, ніби хтось всерйоз вирішив приректи місцевих мешканців на занепад разом з індустріальною добою. Усі програми щодо стимулювання створення нових робочих місць і самозайнятості населення ставали джерелом особистого збагачення чиновників.
Натомість варто визнати: нова Україна не може собі дозволити жити не за розміром власної кишені.
Тому, вугільна галузь має перейти в приватні руки – там де це можливо, а для решти зайнятих у гірничодобувної промисловості мусить бути знайдена альтернатива. Інакше, у разі подальшого дотування цілої галузі промисловості, це буде свідоме закладання величезної соціальної бомби під українську державу. Якою в черговий раз можуть скористатися наші північні сусіди.
Третє, це сама Партія регіонів, яка є уособленням колишньої КПРС і по суті є головною відповідальною за розв'язання війни проти України на Донбасі. Саме в її офісах і за допомоги її функціонерів готувалися не тільки підрозділи люмпен-тітушок для Майдану, а й майбутні кадри для терористичних ДНР та ЛНР.
На другому місці – молодший партнер Партії регіонів, Комуністична партія України, що виступила на боці терористів з найперших хвилин протистояння. Саме тому, не варто кивати головою виключно на агентурну роботу російських спецслужб, пояснюючи вчорашню й сьогоднішню ситуацію на Донбасі.
Четверте, що заважає – це режим функціонування великого, середнього й малого бізнесу. Однак, це питання вже належить і до загальноукраїнських, тут немає великої таємниці. Якщо держава відмовиться від ролі "годувальника" і стане ресурсним центром можливостей для власних громадян, скоротивши податкові зобов'язання й скасувавши свавільні контролюючі органи – українці й Сходу й Заходу матимуть набагато більше підстав для любові до власної країни.
Умоглядно, цілком зрозуміло, що технологічна відсталість Донбасу й зорієнтованість на експорт сировини або продукції важкої промисловості аж ніяк не стимулюють до народження нових професій та соціальних прошарків. Однак, спеціальні умови для ведення ІТ-бізнесу, а також мінімальне оподаткування інноваційних підприємств та виробництв, можуть стати відповіддю на післязавтрашній день.
Звичайно, бажаний для старих еліт зі Сходу образ "майбутнього Донбасу" цілком вкладається в старі перевірені схеми.
Спочатку вони б бажали нехай і малого, але права голосу перед новим президентом, доступом до державного бюджету, аби й надалі дотувати власні підприємства й уникати сплати податків.
Їхня політична мрія проста як світ – лишитися монополістом у Донбасі, за умови гарантій недоторканості й повної амністії. Крім того, вони не проти, аби їхні просторікування й надалі лишалися єдиним "голосом" чи "гудком" Донбасу, який мусять чути на Банковій.
Для нового Донбасу, що народжується в огні АТО й громадянської активності, бажаною є заборона Партії регіонів та Комуністичної партії України. Звичайно, з наступною люстрацією відповідних чиновників та представників місцевої влади.
Лишивши їх на місці, уся Україна ризикує вкотре збиратися в похід на визволення власних територій.
Смак колаборації відчули не тільки люмпени й політичні маргінали Донбасу, до яких варто записати русотяпські й шовіністичні організації Сходу, фінансовані родиною Януковичів та Росією – а й місцеві князьки, які продемонстрували флюгерство й зраду України. Чого варте белькотіння народних і обраних мерів, підлабузницька робота муніципальних ЗМІ? Лише одного – покарання за зраду України й власних громадян.
Будь-яка спроба амністії посадових осіб стане ознакою слабкості державної влади, її нездатності оцінювати ситуацію, і породить чергових горе-чиновників, які пристосуються й виживуть навіть за умови окупації Донбасу інопланетною расою.
Судочинство на території Донбасу має пройти свою перевірку: через публічні судові процеси над терористами та їх посібниками, які б високі посади вони не займали, і скільки б мільярдів не було заховано на їхніх рахунках.
З іншого боку, Донбас стає повноцінною прикордонною територією, у якій мусять наново створюватися правила перетину кордонів із північного боку.
Це вимагатиме не тільки побудови якісного кордону з Російською Федерацією, а й створення нових спецслужб, що виконували б свої функції, на противагу старим структурам. Зрада місцевого МВС та СБУ, а також їхній виступ на боці терористів має закінчитися публічною масовою люстрацією більшості співробітників, а не слабкодухою ротацією керівництва силових органів.
Інформаційна політика на визволених від терористів територіях Донбасу має передбачати не голослівну заборону ворожої пропаганди, а повноцінну й цілеспрямовану роботу з декриміналізації регіону й включення його до українського інформаційного поля.
Для цього варто розпочати створення російськомовного каналу, який би доступно інформував місцевих мешканців про події в Україні та світі і був би достатньо зважений в висвітленні питань культури, історії, економіки тощо. Унікальний досвід із такої інформаційної роботи має Грузія, яка, щойно розпочалася російська-грузинська війна, створила телевізійний канал "ПИК", який дивилося російськомовне населення практично всієї Грузії й багатьох пострадянських країн.
Муніципальні ЗМІ, особливо там, де йдеться про друковану пресу, утримувану з коштів обласного та місцевих бюджетів, мусять бути закриті за підставами економічної збитковості й повної маніпульованості місцевими чинушами.
Тільки таким чином можливо припинити совкове промивання мізків на локальному рівні .
Російські ЗМІ мають перестати функціонувати в кабельних мережах Донбасу та України. Без виключень.
Не менш важливим питанням стоїть поширення інформації щодо тих втрат, яких зазнав Донбас від діяльності терористичних організацій. Кожен мешканець мусить знати про те, яка кількість його співгромадян була вбита сепаратистами, яка кількість утримувалася в катівнях Слов'янська, Горлівки, Донецька.
Окремим рядком – скільки мешканців Донбасу були змушені покинути власні домівки, скільки робочих місць було знищено терористами й, зрештою, у які астрономічні суми обійдеться відбудова повоєнного Донбасу.
Враховуючи травматичний досвід панування тоталітарних та авторитарних режимів, варто було б запропонувати серйозні громадянські просвітницькі проекти для мешканців Донбасу.
Як показали події останнього півріччя, саме завдяки кричущому невігластву наших співгромадян, російські ЗМІ змогли так легко перетворити частину суспільства на слухняних зомбі Путіна.
Отже, для нашої футурології не вистачає головного – політичної волі нових керманичів України й взаємодії з новою елітою Донбасу, яка залишилася на боці України.
Ця еліта народжена не в парламентських кабінетах чи корпораціях олігархів. Вона – результат Євромайдану й багатомісячної боротьби за Донбас.
Питання, чи буде почутий їхній голос і візія майбутнього?
Станіслав Федорчук, спеціально для УП
