Со светлой стороны. "Украинская правда" вспоминает Павла Шеремета

Украинская правда
13538 просмотров
Понедельник, 28 ноября 2016, 12:30

28 листопада нашому колезі та другу Павлу Шеремету виповнилося би 45 років.

Він був жорстоко вбитий у центрі Києва 20 липня цього року. Ані виконавці, ані замовники цього вбивства досі не знайдені. Слідство вже давно не повідомляє жодних результатів розслідування.

Сьогодні "Українська правда" згадує свого товариша та найкращого вчителя.

*   *   *

"Галю, я підписав в Алексієвич тобі й Каті Ботановій книжку. Це мій подарунок", – написав мені якось Пал Героїч.

Я не купувала книжку і не просила її підписати – він ішов на інтерв'ю і просто вирішив зробити сюрприз.

Це так типово для нього – у вирі ефірів і зустрічей знайти час на те, аби прихопити круасанів чи торт з кавою для редакції, написати смс з ідеєю чи принести контакти нових і цікавих людей.

"Искренне будем верить в слово, хотя иногда оно беспомощно", – написала тоді Алексієвич на форзаці книжки.

Я перечитую цей напис багато разів – і думаю про безпорадність слів.

За декілька днів до того самого ранку він подзвонив мені пізно ввечері.

"Я тут прочитав про нове призначення. Скажи, вона зі світлої сторони чи ні? Як думаєш?"

У мене розряджається телефон, я спускаюсь в машину по підзарядку, собака в цей час вибігає на вулицю, а я йду сходами і балакаю про нове призначення. Ми сміємось з того, як я однією рукою намагаюсь зловити мопса, зрештою обіцяю знайти контакт, але в телефонній книжці його нема.

"Спи, Галю, це почекає до завтра", – сказав Пал Героїч.

Він завжди був уважним до людей і постійно вишукував "світлих".

Наша остання переписка з ним теж стосувалась реформаторів – він дуже вболівав, аби ми "не просрали" країну. Аби світлих було більше, і вони могли щось робити.

Скажіть, ви часто зберігаєте привітання, написані на день народження?

У мене таке є, і воно було опубліковане Пал Героїчем у закритій групі.

У своїй звичній жартівливій манері він описував нашу зустріч у Стокгольмі, як я "відчитала його за критичне ставлення до українського мистецтва" і як ми з мексиканською колегою проводжали його до метро.

А мені та зустріч запам'яталась переглядами відео на його телефоні: ось маленький і хуткий песик Юзя тягає шкарпетки по хаті, ось Юзя сердиться і нібито гарчить, ось тулиться і лащиться.

З кожної розповіді і коментаря віяло любов'ю, яку не завжди помічаєш у хвалькуватих фото мам своїх дітей.

"А це я після пробіжки 10 км", – показав тоді Пал Героїч селфі аніскільки не втомленого себе.

Я не бачила його сумним і виснаженим – лише веселим, жвавим, емоційним і добродушним.

Навіть тоді, коли за щось критикував чи сварив.

Просто тому, що він страшенно любив життя і людей. Навіть якщо вони робили щось не дуже світле.

Галина Титиш, головна редакторка УП Життя

 

*   *   *

Поздний вечер. Ярко освещенная комната внутри ночного неба. В ньюзруме УП почти никого.

Пал Героич сидит за чьим-то столом со своим ноутбуком. Работает. Едва заметно зябко передергивает плечами. Алена тихо подходит, набрасывает плед ему на плечи и молча возвращается к своей работе...

У него не было рабочего места, но было дело жизни.

Он мог приехать на один день погулять по Одессе – и, случайно встретив Михалка на пляже, тут же записать с ним интервью. Или вдруг оборвать разговор, увидев красивый цветочек: "Это же инстаграм!"

Для него в профессии не было ни мелких задач, ни великих миссий.

Легко твиттить с какой-то прессухи, сбегать на Майдан, чтобы сбросить нам фоточку для новости, написать аналитику для иноСМИ, дать комментарий для радио, вести телешоу, модерировать панель по энергетике…

Он в журналистике мог все. Легко. Блестяще.

Он всегда был в центре и одновременно рядом. Любое мероприятие с его присутствием превращалось в бенефис, в котором он умудрялся контролировать комфорт каждого.

Ему было дело до всего и всех.

– Как твоя дочка?
– Все хорошо, спасибо. На практике сейчас на Новом.
– Я знаком с продюсером, хочешь, позвоню ему?

Он был большим мальчишкой. Влюбленным в жизнь. Фантастически любопытным. В смешных шортах, с детскими глазами взрослого мужчины.

За его "рубаха-парень" была такая дистанция интелигентности, за его шутками "на грани" была такая деликатность…

Он был такой Большой.

Человек без страны. Человек с Родиной.

Пал Героич, я так и не смогла перейти с вами на "ты".

Но я дерзну.

Я скучаю.

Я хочу как вы.

Жить. Любить. Писать. Плясать. Хохотать. Есть эклеры. Дурачиться. Дразнить Ксюшу. Читать книжки. Не бояться быть смешным. Уважать. Быть преданным. Не предавать. Служить. Не прислуживаться. Быть честным. Свободным, свободным, свободным. Быть собой…

А сегодня я приду на ваш "уголочек" Франко и Хмельницкого. Где вас убили. И посмотрю в небо. А вы будете улыбаться. Потому что вам везде хорошо, я знаю.

Тата Воронова,  випусковий редактор головної сторінки УП

 

*   *   *

"Маша, привет. Ты иди к Порошенко, потому что я не успеваю", – в моем телефоне до сих пор есть смс от Павла Шеремета.

Удалить ее не поднимается рука.

Третьего июня мы вместе должны были идти на пресс-конференцию к президенту. Но еще утром я слегла с температурой.

В назначенное время включила телевизор. Переживала, кто же будет от УП.

Шеремет успел. В розовой летней рубашке держал табличку с надписью "Украинская правда", терпеливо дожидаясь своей очереди задать вопрос.

Тот вопрос касался недавнего расследования УП о черной кассе Партии регионов. Шеремета интересовало, будет ли расследование относительно этих фактов и есть ли подобная касса в БПП.

Я помню ночь в штабе Порошенко сразу после президентских выборов. Уже огласили первые результаты экзит-поллов, и было понятно, что именно Порошенко – будущий президент. Количество журналистов было беспрецедентным.

Но именно Шеремет оказался тем журналистом, который сумел "поймать" Порошенко на несколько минут и подробно расспросить обо всем, что его интересовало.

Он умел задавать вопросы. Цеплял спикера с улыбкой, полушутя, играючи. Но при этом сохранял серьезность.

Он никогда не пытался доказать, что лучше кого-то, продемонстрировать свое превосходство, что так часто встречается в нашей профессии.

Он был партнером и учителем. Да, его критика больно задевала.

Мы почти год добивались интервью с Арсеном Аваковым, а когда оно вышло, Шеремет во время планерки сказал "недожали". Обидно было.

Я недооценивала его. Мне казалось, что вот – Шеремет. Он будет всегда. Всегда рядом. Всегда готов помочь советом, всегда готов устроить мастер-класс в редакции о том, как брать интервью. Всегда рядом во время пресс-конференции Порошенко, когда так страшно (да, страшно) задавать вопросы.

Он их задавал. А теперь его нет.

Помню, как через несколько часов после убийства я спросила Настю Рингис, которая быстро набирала текст на клавиатуре, – мол, "что пишешь".

– Некролог, – отрезала Настя.

Это гадкое слово будто ударило током. Потому что Шеремет – он о жизни. Я не помню, чтобы он грустил или злился. Всегда активный, непоседливый, улыбчивый, всегда ярко одетый с небольшим блокнотом и ручкой в руках. После убийства я собирала цитаты из его разных интервью.

"Каждый день – уникальный, каждый репортаж – как последний. У вас не будет возможности переделать репортаж", – эту цитату я запомнила лучше всего.

Спасибо вам, Пал Героич. Мы стараемся держаться.

Марія Жартовська, репортер

 

*   *   *

"Ну скільки можна писати ту новину, ставте вже швидше!" – казав він востаннє, як я спілкувалася з ним телефоном за кілька днів до смерті.

Я ще тоді посміхнулася від того, як м'яко, майже по-батьківськи, це було сказано.

Він був не лише талановитим журналістом, директором із розвитку УП, але й  керівником Школи журналістики. І саме там я почула від нього найважливіші речі.

"Завдання піарника – красиво запакувати, а журналіста – розпакувати все, що красиво запаковано", – лише в одному реченні він зміг виразити всю суть журналістського підходу.

"Приділяйте максимальну увагу деталям. Точність у тексті цінується більше, ніж сенсаційність і швидкість", – говорив він.

"Запам'ятайте, чесний журналіст дорожчий за продажного. Тому що основний наш капітал і ресурс – це чесне ім'я", – підкреслював Павло.

Він говорив, що справжніми журналістами стають лише ті, хто відчуває в цьому місію.

Малював піраміду журналістів, нижчий ярус якої займали ті, хто потрапив у професію випадково, бо треба десь працювати.

Трохи вище – ті, хто прагне стати багатим і знаменитим, тобто має хоч якусь мету. Але такі, казав він, дуже швидко розчаровуються, адже й гроші тут невеликі, і слава сумнівна.

Ще вище розташовувалися люди, які йшли в журналістику через щирий інтерес до людей і світу.

"Якщо вам не цікаві люди – це не ваша професія", – стверджував він. При цьому підкреслював, що невміння спілкуватися з людьми зовсім не означає, що ви не зможете стати хорошим журналістом, а от небажання спілкуватися – так.

Але все ж, одного інтересу замало.

Вершина "піраміди" Шеремета – це люди, які відчувають журналістику як своє покликання.

Безумовно, він був саме на цій вершині. 

Катерина Тищенко, редактор новинної стрічки

 

*   *   *

Павел Григорьевич, мне так повезло! Я познакомилась с вами в свой первый день работы в УП. Даже раньше, чем с Аленой.

Это произошло случайно, и вы, конечно, вряд ли запомнили. Но именно благодаря вашему чувству юмора и обаянию мне тогда стало легко и спокойно.

И так было каждый раз, когда вы приходили в редакцию.

Такой большой, веселый, громкий, всегда с вкусняшками. Хотелось улыбаться вам в ответ, смеяться над вашими шутками и слушать. Да, слушать вас было одно удовольствие.

И не важно, о чем вы рассказывали: о вечерней пробежке, интервью с Ющенко или о португальском вине…

Пал Героич, вы – один из тех немногих людей, которые искренне расспрашивали меня о родителях, оставшихся в Крыму. И так внимательно и участливо слушали.

Мало кто так умеет. Вроде бы невзначай, мимоходом, но всегда неравнодушно и тепло…

Как же я волновалась, когда вы позвали меня к себе на эфир поговорить о ситуации на оккупированном полуострове.

Мы тогда сделали несколько селфи в студии. Сейчас это воспоминание настолько ценно, что я даже боюсь представить, что тогда могла отказаться…

Пал Героич, когда это произошло, я возвращалась из Крыма после маминых похорон с надеждой, что все плохое позади.

Когда в поезде я открыла фейсбук, мое личное горе в один миг отошло на второй план…

В моем потерявшемся Крыму я потеряла маму. И эту пустоту никто никогда не сможет восполнить.

В моем нынешнем Киеве теперь тоже пустота. Огромная пропасть на том самом перекрестке.

Дорогой Пал Героич… Моя мама очень гордилась, что я вас знаю. И теперь мне так сильно хочется верить, что где-то там она смеется над вашими шутками и кормит вас своим фирменным Наполеоном.

Тамара Кудрявченко, головна редакторка Таблоіду

 

*   *   *

Це зухвале, показове вбивство – якась всесвітня нечесність, дикість і несправедливість. Смерть як абсолютний антипод його життя, його сутності.

Жага до життя просто била з нього, таким великим фонтаном, що вистачало на кожного, хто хоч трошки наближався до Пал Героїча.

Він був такий великий, м'який і теплий. І щирий. І чесний.

Людина – наззовні. Людина – для всіх. І очі дуже красивого кольору.

Зазвичай перше враження при знайомстві – найяскравіше й вірне. Я забігаю до ньюзруму, головред зайнята, тре зачекати – і раптом з дивану підводиться хтось великий, і до мене з дивовижною відкритою посмішкою: "Сідайте!" Наче теплим сонячним вітерцем обгорнув...

Він був носієм і володарем досить ексклюзивної речі як для сучасного світу – непідробної щирої відвертості й радості, якою людина здатна ділитися з кожним навколо.

Світлана Бикова, літературний редактор

 

*   *   *

Влітку 2014 він подзвонив мені і запросив полетіти в Киргизстан.

Там на озері Іссик-Куль ми протягом кількох днів читали лекції журналістам з Середньої Азії. Тоді я ще працював головним редактором Стопфейку і всім була цікава наша робота.

Це був один з найяскравіших моментів за всі мої роки у журналістиці.

Щоб розуміти, наскільки масштабною особистістю був Павло, якою була його енергія, почуття гумору і оптимізм, його треба було знати особисто.

 Він всіх заряджав оптимізмом, змушував вірити, що все обов'язково буде добре, по-іншому просто не може бути.

— Бандера, пошли купаться! — кликав він, показуючи в бік Іссик-Куля. І ми йшли, хоча вода і була прохолодна.

Саме завдяки Павлу я потрапив в "Українську правду" — він запропонував мою кандидатуру Олені Притулі після того, як я пішов зі Стопфейка. Я багато в чому відчуваю себе зобов'язаним йому.

 Олег Шанковський, редактор новинної стрічки

 

*   *   *

Мы познакомились в июле 2015 года, я приехал из Запорожья в Киев на собеседование в школу журналистских расследований "Украинской правды". 

Я жутко волновался, когда на проходную за мной вышел Пал Героич.

До сих пор толком не могу вспомнить, что я там говорил и как после всего сказанного умудрился пройти собеседование. Точно помню, что уже во время прощания он спросил меня – будет ли мне где жить в Киеве, если я-таки поступлю.

Отбор я прошел. О чем узнал на следующее утро из смс, отправленного, как оказалось позже, с номера Пал Героича.

В течение следующего месяца, два раза в неделю, вместе с двенадцатью другими студентами мы приходили в МедиаХаб за новыми знаниями.

Он рассказал нам больше всего историй и дал больше всего советов.

Сейчас, когда перебираешь все услышанные от него истории, вспоминается рассказ о его поездке в Приднестровье, откуда он привез пластиковые приднестровские монеты и репортаж о Бендерах, родном городе Порошенко.

Как он говорил, что журналист – это такой же следователь, только, в отличие от них, во время допроса журналист не ломает пальцы дверью.

Как он советовал поехать нам в Межигорье, узнав, что еще не все там были, и обязательно купить капусты и морковки, чтобы покормить животных.

Он говорил нам, что журналист должен все время задавать вопросы и записывать услышанное. Что журналист всегда всем должен интересоваться.

За этот год мы пересекались, наверное, менее десяти раз.

В последний раз я общался с Пал Героичем 15 июля на вечеринке в МедиаХабе, куда заскочил на полчаса перед поездом в Запорожье. Он мне тогда пожелал хорошей дороги.

Как-то он предложил мне вместе поработать над одной темой.

Я работал над написанием текста медленнее, чем бы хотелось мне и ему. "Из тебя расследователь, как из [фамилия одного бывшего главы Кабмина] премьер. Мало пишешь, много думаешь", – написал он мне. 

Пал Героич, я буду стараться писать больше и лучше.

Федір Попадюк, кореспондент Економічної правди

 

*   *   *

Мій перший робочий день в "Українській правді" розпочався саме зі знайомства з Павлом Шереметом.

У мене як у новачка не було перепустки, охорона відмовлялася пропускати. Тоді за мною з 13 поверху спустився Пал Героїч.

Так його називали в колективі УП. Пам'ятаю, була дуже здивована й розгублена – сам Павло Шеремет (!) спустився за мною. До цього бачила його лише по ТБ.

Він часто нас балував солодощами чи гостинцями зі своїх подорожей. А якось привіз із Литви величезний шакотіс. Це такий литовський торт із дуже крихкого тіста з голочками. Як він його довіз цілим, уявити не можу.

У нього був надзвичайний інтерес до людей.

Він запам'ятовував найменші дрібнички про кожного, знав хобі, інтереси й умів вловити твій внутрішній стан. 

Тетяна Кусок, випусковий редактор

 

*   *   *

У листопаді минулого року ми запускали UPLectorium про українську культуру 20-х.

Одного дня мені зателефонував Пал Героїч і поставив перед фактом, що я іду до нього на ефір розповідати про лекторій.

Не запитав, чи треба допомога, – а просто подзвонив і сказав, що вона буде. Без умовлянь, без натяків. Він сам завжди знав, кому потрібна допомога, і з легкістю виручав.

На ефір я мусив прийти в суботу о 12 ранку.

У п'ятницю було багато роботи і мало часу для сну, тож на радіо до ПГ я прийшов сонний і змучений.

– Роман, ты чего так жутко выглядишь? – бадьоро і весело запитав мене Шеремет. – Девчонки, дайте ему кофе, а то как я его такого в эфир пущу.

– Та я погано й мало спав, – виправдовувався я.

– Он мало спал! Я уже три часа веду эфир! Людям, Рома, все равно, сколько ты спал! Стал журналистом – давай людям информацию.

Сказано просто, по-дружньому, без докору. Сказано з іронією, але й без неї.

Так рідко хто вміє говорити.

За два дні до трагедії, ПГ розбудив мене своїм телефонним дзвінком. Було пів на дев'яту ранку, і я намагався відіспатись після виснажливої ночі в херсонському окружкомі, де рахували голоси на довиборах в Раду.

– Алло, Рома. Ты что ещё спишь?
– Пал Героїч, восьма година. Я тільки о четвертій з ОВК прийшов.

– Рома, страна ждет новостей от тебя. Через полчаса наберу тебя, и будешь все рассказывать у меня в эфире. Ты журналист, или кто?
– Журналіст, Пал Героїч. Журналіст.

За півгодини у слухавці знову з'явився бадьорий голос Шеремета, залунали запитання, уточнення, жарти.

– Спасибо, Роман. До свидания, – попрощався Пал Героїч.
– До побачення, – попрощався я.

Назавжди.

Роман Романюк, репортер

 

*   *   *

Для близьких він був Пашечка. У редакції його називали Пал Героїч.

Він не геройствував, але був-таки героєм – у тому сенсі, що вмів гуртувати людей, рухати ідеї, бути "запальничкою" і привертати увагу. Не до себе – до важливого.

Найбільше згадуються чомусь кумедні й зворушливі дрібниці: його звертання на український манер "хлопчики й дівчинки", його усмішки й жарти, його пригощання.

Навіть у цьому проявлялася його жага пізнавати нове і показувати його іншим. Він ніби ділився своїм сприйняттям світу, його смакуванням, любов'ю до життя.

Професійним досвідом Павло Шеремет також ділився безвідмовно.

Чи то давав спонтанну пораду, чи то проводив майстер-клас, чи то модерував лекції у Школі журналістики "Української правди". Завжди простий і доступний для розуміння, влучний і емоційний, готовий допомогти. Без пафосу і людяно. Вчив дивитися у корінь і бути пильними до деталей.

Його мудрість і досвід проявлялися так природно, що довгий час він видавався мені навіть старшим, ніж був.

А ще Пал Героїч умів згладжувати непорозуміння й бути розсудливим у напружені моменти. Вмів подивитися на ситуацію відсторонено – і зробити доречний крок. Умів "сьорфити" у вирі подій і спокійно ставити гострі запитання владним людям.

Коли Пал Героїча не стало, земля ніби втекла з-під ніг.

Крізь біль і нерозуміння тієї жорстокості пронизувало відчуття, що світ перевернувся і життя ніколи не буде таким, як раніше. Ніби зсунули вісь і опору… Ніби влучили в незагоєну рану… Ніби вчинили таке нелюдське, що не можна ні осягнути, ні зрозуміти, ні виправити…

 Олена Рощина, редакторка новинної стрічки

 

*   *   *

Коли він вперше з'явився в редакції УП на вулиці Богомольця, я не повірила своїм очам.

"О Боже! Це ж той Павєл Шеремет, заради якого в свої 14-15 років я кидала все – і бігла до телевізора дивитись його сюжети".

Спочатку він боровся з Лукашенком, потім були повідомлення про те, як його затримали і ув'язнили в Білорусі... І от мій кумир і один з найкращих журналістів, яких я знала, – у нашій редакції, щось розповідає, жартує, кокетує...

Трохи згодом він летів через Бориспіль до Москви. Я мала підвезти йому в аеропорт два рошенівських торти. Щоб їх забрати, він мав спочатку пройти всі процедури по виходу з аеропорту, а потім реєструватися знов. Я досі пам'ятаю, як він вискочив з-за скляних дверей виходу, підбіг до мене, схопив торти, ми пробіглися до стійок реєстрації – і він, засапавшись, подякував і побіг на літак. 

Під час Майдану, коли у мене забрали права за поїздку в Межигір'я, і я сховала свою машину, щоб її не спалили, як багатьом іншим активістам, саме на цій злощасній Subaru Павло та Олена підбирали мене і відвозили в редакцію кожного ранку.

Пал Героїч підтримував, радив, намагався триматись оптимізму, коли здавалося, що ми програли.

Якось ми сильно посварилися. Я написала, що перебуваючи у бійців в АТО, бачила полонених, але не змогла їх опитати. Не хотіла бути схожою на російські пропагандистські канали. Тоді він пояснював, що я журналіст і мусила з ними поговорити. І що саме від мене залежало, щоб ця розмова не нагадувала сюжети Лайфньюз.

Він любив українську мову, не міг вимовити "паляниця", іноді встромляв колоритні білоруські слова.

Він міг подзвонити й спитати у всієї редакції, кому яку каву принести.

Він жартував, іноді "на грані фолу", але чомусь йому це всі були готові пробачити.

Він завжди посміхався...

Пал Героіч, я не можу повірити, що все це сталося з вами... Із нами.

Оксана Коваленко, випусковий редактор

 

*   *   *

"Валя, соберись. Ты же журналист! Ты работаешь в Украинской правде!" (інтонаційний капслок).

Саме такими словами, які виринають у пам'яті щоразу, коли треба отямитися, я нині намагаюся підстебнути себе написати щось іn memoriam.

Головне, без пафосу і без зайвої херні (мы же в выражениях не стесняемся, правда, Пал Героич?)

А не виходить... Кепський з мене, певно, учень, дорогий ви мій.

Тим більше, що єство досі відмовляється вживати минулий час.

Дві "фотокартки" в пам'яті:

1. Павло Шеремет у яскраво-жовтій куртці приніс із пропахлого димом Євромайдану "живий репортаж":

"А я ему говорю: эй, мужик! Да, ты, на "броневике" – а ты кто? А бабу твою как звать?" – і редактори, зелені від недоспаних ночей, усміхаються, не відриваючи очей від моніторів, і тут таки обіцяють не випустити наступного разу його в Москву.

Ну бо, що це таке: тільки-но Пал Гєроїч летить на тиждень в Мордор, так одразу на Майдані якийсь "замєс" починається. А як прилітає – красота-порядок. Так і живем – видихаючи між рейсами.

2. Чекаю на ліфт на 9 поверсі, у звичному "піднесеному" настрої: "Життя-біль, просвітку немає, сенсу теж" – ліфт приїжджає, двері кабінки відчиняються, звідти виходить Шеремет і на мить завмирає, зустрівшись зі мною очима.

Усміхається, наблизившись, не кажучи жодного слова, легко обіймає.

Кілька секунд – прямуємо далі в буденних справах.

У ліфті заплющую очі, відчуваючи якусь потужну хвилю тепла. А в голові виринають слова: "А тобі, Фродо Беггінс, я дарую світло Еаренділа, нашої улюбленої зірки. Хай воно світить тобі в мороці. Коли всі інші світила згаснуть..."

Ну все, досить сліз. Пішла ставити новини в стрічку – читачі ж не винні, що редактор  сьогодні не в гуморі.

Валентина Романенко, редактор новинної стрічки

 

*   *   *

"Сева, ты должна научиться отвечать как пулемет – четко, ясно и уверенно даже тогда, когда не сильно уверена в материале. (два смайлика) У людей не должно возникнуть даже тени сомнения, что ты суперкомпетентна! Смотри открытым взглядом перед собой – или выбери в зале жертву и долби как система "Град".

Перечитываю это сообщение постоянно и улыбаюсь. В нем – весь Шеремет...

Мы были знакомы меньше двух лет, но за это время он вошел в круг близких и дорогих мне людей.

Эта потеря и трагедия – личная. Поэтому каждый раз, когда меня спрашивают, как продвигается расследование дела, вдруг становится тяжело дышать. Нам, его друзьям, сделали очень больно. И неизвестно, сколько времени понадобится, чтобы эта рана хоть немного затянулась.

Чаще всего вспоминаю наш первый и последний ужин у моих родителей.

Дело было в июне этого года. Отец и мать, переехавшие из Крыма в Киев несколько месяцев назад, практически ни с кем не общались, у них не было друзей, а все родственники остались на оккупированном полуострове.

"Нужно будет съездить к твоим родителям", – предложил как-то Павел, когда мы ехали вместе на очередное интервью, и я рассказывала, как им здесь непросто.

А потом на митинге памяти жертв депортации Павел просто поставил маму перед фактом – скоро придем на крымскотатарский ужин.

Мама готовилась к этому событию недели две, постоянно перезванивала и спрашивала, что приготовить.

"Что угодно, но обязательно манты", – каждый раз отвечала я.

И вот, помню, мы сидим все на кухне, мама суетится, наносит последние штрихи и просит отца достать из морозильной камеры те самые манты.

Ух ты! А это что такое? – удивленно спрашивает Павел.
Это манты.
А я думал, безе, – смеется он. – Они так красиво слеплены. Можно, я сфотографирую? Буду потом показывать и спрашивать, что это.

Это был хороший и теплый летний вечер. Паша шутил, рассказывал о вине, родители – о Крыме. В какой-то момент я почувствовала себя счастливой: "Родители наконец-то улыбаются. Все обязательно будет хорошо".

Прошло уже больше четырех месяцев, как его не стало. А мне все еще кажется, что я слышу его звонкий голос и смех.

Звук-воспоминание отбивается эхом и заполняет собой этот опустевший и грустный город.

Севгіль Мусаєва, головна редакторка "Української правди"

 

*   *   *

Павло з'явився в редакції веселим балагуром і виром гарного настрою. І кожен приїзд – із тортом.

Часом його жарти були на межі, інколи за нею, проте він завжди вмів відчути ось це "зайве" – і пом'якшити. Часто провокував дискусії, адже на той момент москвич відкривав для себе українців, й інколи ці відкриття були несподіваними. 

Втім, окупація Криму і війна на Донбасі розставили всі крапки над "ї".

"Росія – це фашистська держава, і справа тут не лише в Путіні", – якось сказав він під час розмови про те, де проходить фронт, і де місце кожного з нас.

Хтось обрав передову. Він же залишився на не менш важливому інформаційному фронті. І, як виявилось, так само вбивчо-небезпечному.

Андрій Клименко, директор із реклами

 

*   *   *

Я постійно згадую, як ми їхали з ним в машині, саме в тому самому червоному Subaru.

Це було взимку, падав лапатий-лапатий сніг. Ми їхали з брифінгу в НАБУ до редакції "Української правди". Розмова стосувалася інсайдів, які не мають права ввійти в майбутній текст. Взагалі зі мною він любив говорити про професію й обов'язок журналіста.

– Я ходжу на ці брифінги не тому, що треба. Який сенс мені з цих заходів? Я просто люблю це, розумієш, мені в кайф ось так встати і запитати, – говорив Пал Героїч тоді.

У більшості випадків я завжди отримував від нього докори й зауваження. Часто болючі й не завжди об'єктивні.

Пізніше з'ясувалось, що студентам школи журналістики УП Пал Героїч ставив мене у приклад.

Ще добре пам'ятаю, як він ходив по залі "Чемпіон-холу" на з'їзді "ДемАльянсу" і з дитячою цікавістю слідкував за всім, що там відбувалося. Як він фотографувався із Світланою Заліщук (він ду-у-уже любив селфі), як знімав на відео музикантів.

Я так і не осягнув, як з таким великим досвідом роботи  можна мати таку цікавість. А він мав.

Дуже хочеться з ним про це переговорити. Він би знав, що зараз мені відповісти.

Роман Кравець, репортер

 

*   *   *

Как-то после очередного возвращения из Крыма я стояла возле окна нашего офиса.

Севгиль просила написать репортаж как можно скорее – а у меня ощущение, что я придавлена стотысячной бетонной плитой и сейчас задохнусь.

Шеремет случайно натолкнулся на меня в коридоре.

Он хотел было пошутить, но потом осекся. "Дома была?" – спросил он почти строго. "Слушай, не жалей себя, напиши скорее. Представляешь, какое количество людей страдает от нарушения их прав – а у тебя есть возможность рассказать свою историю публично".  В ту поездку мне запретили въезд на родину  на пять лет.

Я была благодарна за то, что он не стал жалеть, а просто пнул в нужном направлении.

Он умел задать вектор. И дать новое видение. Я слышала, как он говорил с коллегами – и те расправляли плечи.

Меня всегда радовала и удивляла способность Пал Героича заводить знакомства, "разбрасывать сети". Иногда в каких-то неожиданных закоулках бюрократической системы я вдруг обнаруживала друзей Шеремета или людей, которые себя таковыми считали.

Он много делал публично, но не меньше помогал непублично. Как-то я познакомилась с таксистом, которому Шеремет во время Майдана спас жизнь. По крайней мере, таксист так утверждал.

Однажды я приехала в зону АТО, забыв все документы дома. Под кабинетом у тогдашнего главы области Геннадия Туки, я встретила Жана, о котором писал Шеремет.

И Жан на свой страх и риск взял меня пассажиром и обеспечил поездку. Когда я попыталась его отблагодарить, он сказал: "Передай Шеремету привет!" А в Киеве при встрече Пал Героич отчитал: "Я тебя сейчас поставлю в угол! Кто ездит в АТО без пресс-карты и паспорта?"

Я могу посекундно вспомнить последний разговор с Шереметом.

Это было в МедиаХабе на вечеринке волонтеров и реформаторов за три дня до его убийства.

Он как всегда был веселым, шутил, много говорил. Врезалось в память, как он громко сказал: "Сейчас в Украине уникальное время – когда хитрожопые украинцы борются с украинцами идейными. И пока не понятно, кто победит".

Анастасія Рінгіс, репортерка

 

*   *   *

Днями я вже писала свій текст зі спогадами про Пал Героїча.

Була ніч, дощ, блискавки. Я сиділа сама в редакції й сумувала. Щойно останнє слово моєї драматичної розповіді було дописане, і рука потягнулася до кнопки "опублікувати" – на цілому поверсі зникло світло.

Не робіть так більше, Пал Героїч. Вам смішно, а я темряви боюся.

Олександра Гайворонська, редакторка новинної стрічки

 



powered by lun.ua
Как старые шины превратить в ресурс: История украинского стартапа EcoTyre, который Украине не нужен
Школа, которая оживила "депрессивный" район: здесь кофейня и офис вместо учительской
Как президент Трамп шантажировал Зеленского. Показания посла США Уильяма Тейлора
Воюют все: можно ли в Швейцарии отказаться от службы в армии
Все публикации