13901 просмотр 13901 просмотр
Пятница, 22 февраля 2019, 06:00

"Мені страшно не подобалося, як мене пеленали. Я цього терпіти не міг. Мабуть, тоді була думка, що дітей треба дуже туго пеленати. Бо так у них будуть криві ручки та ніжки. Тоді я ще говорити не міг, але дуже добре пам'ятаю те почуття безвиході", – розповідає історик Ярослав Грицак про свій перший спогад з дитинства.

Багато років опісля йому не раз доведеться долати почуття безвиході і виходити поза межі своєї зони комфорту. Адже "найбільшим викликом для історика є вміння вийти, наскільки це можливо, поза межі своїх часів та поглядів", – згодом дасть визначення Ярослав Грицак.

Ярославу було чотири роки, коли його сестра пішла до школи. І разом з нею він вчився читати. У п'ять років у нього вже з'явилася улюблена книжка – про Вінні Пуха. "Це найсвітліший образ із дитинства. Світ здавався таким теплим та затишним", – згадує він.

Ярослав Грицак народився у напівселі-напівмісті. Так він сам визначає своє рідне село Довге, що розташоване між Стриєм та Моршином.

 
Ярослав у дитинстві
ФОТО З СІМЕЙНОГО АРХІВУ

Родина Грицаків була досить забезпечена. Батько Ярослава працював кравцем. "Це була дуже хороша робота на той час, – згадує він, – мій батько – кругла сирота. Все, що не мав він, міг мати я", – розповідає Ярослав. Особливо, якщо йшла мова про книжки.

"Якось ми поїхали з ним до Франківська, коли сестра вступала у виш. Ми зайшли з батьком до книгарні, я вибрав дуже грубу книжку – астрономічний календар. Пам'ятаю, як на нього всі дивилися у тій книгарні, а його погляд був наповнений гордістю", – згадує історик.

З одного боку, дитинство Ярослава було щасливим, адже він мав більше за багатьох своїх ровесників. Проте з іншого боку, все було не так райдужно, адже Ярослав мав проблему фізичну – у нього була погана координація рухів.

"А на селі це тяжко. Бо якщо ти не можеш добре грати у футбол, то ти стаєш предметом насмішки", – розповідає він. У школі Грицак піддавався булінгу. Нині він згадує це з сумом та огидою: "Я був одиноким, і це вплинуло на моє бажання жити у світі книжок та музики. Це задало мені напрямок, по якому я далі пішов".

Але була у маленького Ярослава людина, яка мала великий вплив на нього і, як він сам каже, "зробила його" – його дядько, молодший брат мами. "Він був дуже веселий, дотепний, розумний та жвавий. Окрім того, схожий на Жерара Філіпа (французький актор – УП)", – згадує його Ярослав.

"Він мене брав малим на кавалєрку, щоб забезпечити собі алібі. Ми їхали на велосипеді дуже довго в інше місто, а потім він йшов до дівчини, а я цей велосипед тримав. Від нього линула атмосфера живого чуда. Тоді ж я зрозумів, що інтелект страшно пов'язаний з гумором. Адже якщо розум жвавий, то він бачить різні зв'язки та знає, як пожартувати", – розповідає Ярослав, якому тоді було років шість чи сім.

Як математик став істориком

Якось його тато купив радіо VEF, яке мало широкий діапазон. Ширший, ніж звичайні радіоприймачі. "Ми з сестрою часто сварилися за це радіо, бо мали різні смаки", – згадує Грицак.

Саме так Ярослав почав слухати Польське радіо та BBC. "Воно було зовсім іншим у порівнянні з радянським. BBC не глушили, бо думали, що ніхто не розумів англійської. Але так я відкрив для себе інший світ", – розповідає Ярослав.

Перш за все його захоплювала музика, яку "він хотів розуміти, а не просто слухати". Тож незабаром Ярослав Грицак почав самостійно вчити англійську. В одній зі стрийських книгарень він купив собі самовчитель з англійської мови, який виявився напрочуд добрим.

 
У школі майбутній історик дуже любив математику
фото з особистого архіву

У юного Ярослава були досить специфічні мрії. Перша професія, яку він хотів опанувати, – кіномеханік. Пізніше – мультиплікатор. А у 12-13 років, після того, як прочитав книгу "Сім чудес світу" чеського автора Войтеха Замаровського, присвячену історії стародавнього світу, захотів стати єгиптологом.

"Якби тоді та книга мені не потрапила до рук, то не знаю, ким би я став, – каже один із найвідоміших українських істориків, – можливо, я став би математиком чи фізиком".

У школі майбутній історик дуже любив математику. Саме його дядько, окрім всього сильний математик, привчив Ярослава до культури розв'язування задач.

Грицак брав участь у обласних олімпіадах і займав призові місця, але ніколи перше – завжди друге чи третє. Коли закінчив школу, то йому навіть надіслали запрошення вступити на математичний факультет Львівської політехніки без іспитів.

"А я знав хлопців, які займали перші місця, вони були блискучими, здавалися мені геніями. Я розумів, що ніколи не буду таким, як вони. І був переконаний, що якщо у 18 років ти не математичний геній, то вже ніколи ним не будеш. Я не хотів бути другим. Дитяча амбіція зіграла свою роль, і я таки вступив на історичний факультет", – згадує Ярослав. Так він вирішив втілити свою юнацьку мрію.

(Не)історик України

Щоб стати єгиптологом, треба було спершу закінчити курс історії. Але у 1977 році, коли Ярослав Грицак мав вступати на історичний факультет Львівського університету, потрапити туди було важко, особливо абітурієнту з Галичини.

У 1972 році з університету вигнали кількох львівських студентів за "націоналізм", хоча насправді вони просто читали заборонені книжки – Грушевського та самвидавний альманах "Скриня".

Як дізнався пізніше Ярослав, влада університету таким чином намагалася обмежити кількість місцевих студентів, щоб не було проблем.

 
"Я із соромом зізнаюся, що я завжди був боягузом. Але сміливим боягузом. Я перемагав свій страх"
фото з особистого архіву

Грицак з іронією згадує, що все у Радянському Союзі можна було вирішити за допомогою хабара. Адже і його батько заплатив хабара за майбутнього студента – завдяки тому, що був кравцем, мав корисні контакти. Вже під час навчання він дізнався, що ніхто з його однокурсників не вступив чесно – всі по блату.

Незабаром Ярослав Грицак переконався, що у радянському виші єгиптологом він не стане. Так розпочалися пошуки нових напрямків та тем. Від кліометрії (напрям історичних досліджень, який використовує математику – УП) до дослідження Французької революції. В усякому разі, це не була історія України.

"Я не хотів досліджувати історію України. Не те щоб я мав відразу до України, зовсім ні, адже я виростав у родині, де Україна була чимось дуже важливим", – розповідає Ярослав Грицак.

"Справа у тому, що всього українського дуже бракувало. Здавалося, що через нестачу інформації воно буде маловартісним чи другорядним, а я хотів займатися чимось більшим", – пояснює історик.

"Про політичну та інтелектуальну історію чи про вписаність української історії в ширший європейський контекст тоді годі було і мріяти", – розповідає Ярослав Грицак у книжці "Розмови про Україну".

Моє місто Львів

Перший час, коли Грицак тільки переїхав до Львова, він ненавидів його. "Місто було дуже сірим. Ти ходив, як сліпий, не міг зрозуміти, що це місто красиве", – згадує свої перші дні у Львові Грицак. Полюбити його допомогла освітня поїздка у Москву, після якої він повернувся і однієї ночі поглянув на місто зовсім іншими очима.

"Ми маємо щастя, що Радянський Союз вчасно впав. Я мав таке відчуття, що Львів дуже скоро став би російськомовним, малою копією Москви. І зовсім не через російську мову, це було б просто совєтське місто", – вважає Грицак.

Під кінець навчання Ярослав вже знав, що хоче йти в аспірантуру. Однак попри хороші оцінки його спіткала та сама проблема, що і при вступі в університет. Всі місця вже були "розібрані".

 
"Якби я народився у Бельгії чи Швейцарії, то я заріс би мохом. Там життя спокійне. А тут цікаво жити"

Проте завдяки своєму однокурснику Ярослав потрапив у археологічну експедицію у село Крилос. Там він познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Оленкою. Керівником тої експедиції був Вітольд Ауліх.

"Ауліх дуже опікувався Оленкою, майже як своєю дитиною. А оскільки у нас був бурний роман, його опіка перейшла і на мене", – розповідає у книжці "Розмови про Україну" Ярослав Грицак.

Тоді Грицак звертається до Ауліха, який допоможе йому влаштуватися в аспірантуру в Інституті суспільних наук. Саме там Ярослав Грицак почне досліджувати історію України.

У 1987 році Грицак захищає свою дисертацію. У цей час Львів захоплює його не лише своєю архітектурною красою: "У 87-88 роках з'являються перші мітинги та підпільні газети. У Львові відразу створюються декілька товариств польських, російських, єврейських. І вони всі були антирадянські. Це була красива солідарність".

"І ти відчував, що Львів – то є важливе місто, бо він значно випереджав Київ на той момент. І взагалі, був вибух організацій. Кожен з нас старався десь бути. І це було дуже захопливо. Були моменти, коли ми дуже сильно боялися, а з другого боку, було відчуття, що треба пробувати. Це не була відвага. Це була страшенна цікавість та бажання", – згадує ті часи Грицак.

Нині ж, за його словами, Львів став сервісним містом, індустрія вмерла. Місто дістало друге дихання, воно переформувалося. А відбулося це у кінці нульових.

Попри те, що туризм зараз є суттєвою частиною Львова, на думку Грицака, це не найкраща його частина. Туризм у Львові – дешевий, не надає розвитку місту, бо окрім туристів "дешевих" мають бути туристи, які вкладали б у місто більше грошей.

Незалежна

"Перший час всі обговорювали, чи це була правдива перебудова чи ні. Бо всі добре пам'ятали часи Хрущова, де спочатку була відлига. І була теорія, що це все провокація, щоб виявити, хто антирадянський та посадити їх", – розповідає Грицак.

Водночас він зазначає, що 87-90 роки – один із найкрасивіших періодів його життя. "Це був період очікування. Бо опісля 91 було страшно, чи нам вдасться втримати Україну, а потім був економічний спад, розчарування. Тоді цього всього ще не було. Це була весна", – пояснює він.

"Ми були трошки розчаровані, бо думали, що доведеться ще років десять за Україну боротися. Хотілося романтики. Це дурне почуття. Але радість також була. Це було несподіване почуття", – згадує отримання незалежності Ярослав Грицак.

 
"Найбільшим викликом для історика є вміння вийти, наскільки це можливо, поза межі своїх часів та поглядів"
фото з особистого архіву

"Я із соромом зізнаюся, що я завжди був боягузом. Але сміливим боягузом. Я перемагав свій страх. Почуття страху завжди було – я не знаю, коли звільнився з нього. Мабуть, мені просто набридло боятися", – розповідає Грицак.

Він вважає, що Україна – набагато складніша конструкція, ніж уявляє собі більшість. І краса України у тому, що вона така.

"Вона надто складна, щоб її так просто зрозуміти. Її Путін не розуміє. І Слава Богу! У нього примітивні уявлення, що таке Україна", – розмірковує історик.

На його думку, одна із найважливіших змін, яка відбувається з Україною, – це "ефект майдану". Бо саме Майдан спровокував рух між частинами України. Особливо, активно подорожує молодь, яка таким чином будує мости між різними містами.

"Україна сама себе відкрила. Почала краще розуміти себе", – вважає Ярослав. Адже важливими є не лише міжнародні мости, а й українські – між Західною Україною та Східною.

"Одна з версій галицької ідентичності – це закрита фортеця. Фортеця справжньої України, а решта все – не Україна. Тому тут важлива мова та Бандера. І коли ми творимо образ Галичини як фортеці, ми програли. Бо фортеця – це стіни. Інша концепція галицької ідентичності – це коли Галичина є Заходом для сходу і Сходом для заходу. І коли вона не є стіною, а є мостом.

Не можна ворогувати – бо це питання існування самої України. Нам добре пішло польсько-українське єднання. Ми досі працюємо над єврейсько-українським, яке йде досить тяжко. І зрозуміло чому, бо у нас дуже тяжка спільна історія. Але важливіше поєднання – це українське-українське. Воно потрібніше і над ним треба працювати", – вважає історик.

Трансформатор

У 1991-му Ярослав Грицак вперше зустрівся з Борисом Ґудзяком, на той момент майбутнім єпископом Української греко-католицької церкви та президентом Українського католицького університету.

"Галичани дуже релігійні люди. Там Бог завжди уявлявся сумішшю прокурора та бухгалтера. Я дитиною був віруючим, але підлітком збунтувався і відійшов від цього всього, бо воно для мене не було приватним", – розповідає Грицак.

"А Бог – то є любов, це краса", – додає він.

Усвідомити це йому допоміг Борис Ґудзяк. Саме він відкрив Ярославу інше християнство – інтелектуальне.

 

Згодом це знайомство вилилось у запрошення створити історичний факультет Українського католицького університету, куди він і перейшов викладати з Львівського національного університету. "Цей університет дає почуття насолоди та свободи. Роби, що хочеш, тільки роби", – говорить Ярослав.

Поняття "інтелектуал" і "публічний інтелектуал" – нові для України. Покоління Грицака першим ввело це поняття, раніше це називалося "інтелігенція".

"І мене трошки дратує, коли мене підписують як публіциста. Бо я не публіцист, я – публічний інтелектуал. Це людина, яка є експертом у певній галузі, але робить якусь експертну оцінку публічно", – уточнює він.

Ярослав Грицак хотів публічності. Він вважає, шо майже кожен добрий історик має бути публічним. Він не хоче закритися у кабінеті і писати для своїх 10-15 колег. Він має надію – те, що він робить, має значення. Відповідно, цим треба поділитися.

"Я колись пробував дізнатися, наскільки я популярний, загугливши своє прізвище. Я давно вже цього не роблю. Мені огидно це робити. Я сам собі не цікавий. Ми не можемо міряти світ собою. Це безсенсовно.

Коли ти так робиш, то це зменшення масштабу та втрата сил. Ти маєш мірятися із чимось дуже великим. А фейсбук завжди зменшує нас, бо він обмежує. Не дає нам відчуття масштабу світу, а радше навпаки – бульбашку", – підсумовує Грицак.

Тому, незважаючи на публічність, Грицака немає у фейсбуці.

"Це моя форма захисту. Це, так би мовити, інтелектуальна гімнастика – не робити лишніх рухів. І мене не цікавить селфбрендинг, я ставлюся до цього з певною огидою", –  зізнається він.

 
"Я не публіцист, я – публічний інтелектуал"

Одне із завдань публічного інтелектуала – це бути свого роду трансформатором та діяти у два боки. "Це означає відкривати Україну світові, а Україні – світ. Бо ми не маємо жити між різними світами. Україна – то є світ", – пояснює Ярослав Грицак.

Він дякує долі, що народився саме у цей час і в Україні. "Якби я народився у Бельгії чи Швейцарії, то я заріс би мохом. Там життя спокійне. А тут цікаво жити. Головне не закритися, спробувати це відчути і не дати цьому пропасти".

Текст Ганна Аргірова, фото Анна Ільченко