"Был боксер, которым я гордилась – стал мэр, за которого стыдно". Как киевляне борются за сохранение Горбачихи
У білій сорочці й закочених штанях Вадим заходить по коліна в прозору, ще теплу вересневу річку і дістає з неї свій рибальський садок. П’ять лящів, які на кілька секунд опиняються без води, невдоволено ляскають хвостами і раз за разом плигають у чорній сітці.
На березі виставлено кілька його вудок.
– Це я прийшов часов у дев’ять, – киває він на свій вилов.
Вадим рибалить у Горбачисі, величезному, цнотливому урочищі в Києві, що омивається річкою Десенкою, вже 10 років. Кілька останніх – з видом на ЖК "Русанівська гавань" і вічний довгобуд, Подільсько-Воскресенський міст. ЖК разом зі шматком бетонованої набережної постав на початку урочища, а міст ділить його навпіл.
– Як будете реагувати, якщо "бетонку" продовжать до вашого місця вилову? – питаємо в чоловіка.
– Ну як на це реагувати? Треба одірвать їм руки, ноги, голову.
З часом на горизонті Вадима може з’явитись ще один об’єкт – житловий комплекс від колишнього першого заступника Кличка Ігоря Ніконова. Під нього відведена земля за Подільсько-Воскресенським мостом.
І якщо з першими двома об’єктами доведеться змиритись, то за заборону будівництва третього можна повоювати, пояснюють тутешні активісти. Як із забудовниками, так і з Київрадою та КМДА.
Вихід дуже простий – Київрада має врешті надати урочищу статус заказника. Радить створити охоронну територію і Секретаріат Бернської конвенції при Раді Європи, куди активісти звернулись після ігнорування з боку київських чиновників.
"Українська правда" розповідає, хто поклав око і бетон на столичну Горбачиху, та пояснює, у чому її цінність. А також підкидає Володимиру Зеленському ідею для нового проекту, що може стати в ряд з "Великим будівництвом" і "Великою реставрацією".
Горбачиха – це останній заплавний ліс на лівому березі Києва.
Загальна площа урочища складає 99 гектарів – це 126 стандартних футбольних полів. Його можна обійти пішки за 3,5 години.
На території живуть і мігрують тварини, які охороняються Бернською та Боннською конвенціями, що ратифікувала Україна.
Горбачиха є частиною Дніпровського екологічного коридору, яким щороку мігрують птахи.
"Ніконов у Конча-Заспі спливе першим"
Одна з перших захисниць Горбачихи, біохімік Наталія Доценко називає себе дитям асфальту, хоча добряча частина її дитинства минула на Трухановому острові. На тренування туди її брав тато – веслувальник і учасник літньої Олімпіади 1960 року.
– Дніпро й ця місцина увійшли в мою плоть і кров, – каже жінка.
19 років тому вона залишила дітям квартиру на правому березі й разом з чоловіком перебралась на Русанівські сади, що розкинулись за Горбачихою. Тоді ж уперше долучилась до місцевих активістів, які під час поновлення робіт виступали проти будівництва Подільсько-Воскресенського мосту.
Нині Наталія у футболці #SaveГорбачиха проводить "екскурсії" урочищем для журналістів.
– Горбачиха і Русаніські сади – це території для регулювання рівня підтоплюваності, – пояснює Наталія. І це перше, що треба знати про Горбачиху.
Історично вона існувала в кількох формах – піщане узвишшя, острів, урочище і навіть "улюблене пристанище київських, іногородніх та іноземних відьом", пишуть дослідники.
Щовесни її добряче підтоплювало, тому після Другої світової урочище вирішили відділити від Русанівських садів захисною дамбою. А самі сади віддали людям на розпаювання.
– Бували роки, коли вода стояла прямо тут, – показує Наталія на край асфальтованої дороги на вулиці Дамбовій, що тягнеться вздовж урочища. – Тобто заливало практично всю територію Горбачихи. Вода і повинна розливатись у такі урочища, щоб не піднімався рівень води у Дніпрі й щоб не змило всі житлові масиви.
Якщо ж забетонувати набережну лівого берега, Дніпро не зможе розлитись на територію урочища. Вода ще швидше і сильніше почне підмивати береги сусідніх островів і навіть може їх змити – як це сталось з піщаним островом під мостом Патона.
– Перш за все, це Долобецький, Труханів і Жуков, – пояснює Наталія.
– Ніконов у Конча-Заспі спливе першим, – додасть згодом ще одна борчиня за Горбачиху, Олена Фатєєва. – Він цього не розуміє, бо за той час, поки він живе в Києві, великої повені не було.
Щоб зберегти сусідні острови, їхні береги також доведеться бетонувати.
Київська Амазонія
Якщо вам не вдається переконати когось у необхідності збереження "зелених" зон раціональними доводами, ви завжди можете скористатись універсальною фразою: це просто красиво.
І показати фото Київської Амазонії.
Це невелика місцина на початку Горбачихи, де дикий виноград, розстеляючись по чорній вологій землі й тягнучись вверх по високих деревах, створив ніби окрему систему. Справжні хащі за 30 хвилин ходу від станції метро "Лівобережна".
Причина в дуже плодовитій листяній землі, пояснює Наталія. Зелень постійно накладається одна на одну й отримує велику порцію живлення з грунтових вод, що близько залягають до землі.
– Будівельники чому не полізли далі? – Пригадує вона зупинку бетонування набережної біля "Русанівської гавані". – Трактор зайшов і загруз, бо дуже близько вода. Воно дуже мулисте, затягує. Таких місцин уздовж Дніпра багато.
Щоправда, це не єдина причина зупинки тракторів.
На жаль або на щастя, бетонування набережної припало на виборчий сезон 2019. Тоді ж активісти зняли ролик, у якому поіменно назвали всіх причетних до можливого руйнування Амазонії. І залили його в мережу.
– І на наступний день тут були всі! – Пригадує ще одна захисниця урочища, дизайнерка Олена Фатєєва. – Начальник "Плеса" Юсипенко, начальник екологічної комісії Яловий, начальник управління екології КМДА Мальований, господар будівельної компанії, яке це проектувала, Яровий.
Вони всі питали, що зробити, щоб ми не позорили їх перед виборами. Ми домовились, що вони не йдуть руйнувати Амазонію".
До наступу тракторів Амазонія була домом не лише для дикого винограду, а й для бобрів, що охороняються Бернською конвенцією. Їх тут було чимало.
– Будівельники вимивали їх земснарядами і били палками, – пригадує Фатєєва. – Місцеві виходили з вилами і казали будівельникам, що повбивають їх. А вони: "Нам бобри заважають!". А ти стоїш у цьому жасі, викликаєш поліцію, екоінспекцію й думаєш: "Я не вірю, що я зараз знаходжусь всередині європейського міста".
Нині бобрів на Горбачисі все ще можна побачити, правда, за хвилин 40 ходу від Амазонії – на Чаплинному озері. Це за Подільсько-Воскресенським мостом.
Там серед звичних рудих є і більш рідкісний чорний бобер, розказує Фатєєва, що "вполювала" його на фото кілька тижнів тому о 5 ранку.
Також на Чаплиному озері водяться сірі та білі чаплі, черепахи, баклани, чепури, крижні, чирянки, водяні курочки та десятки інших тварин. Це друге, що треба знати про Горбачиху.
Парки замість хащів
В очах забудовників Горбачиха – як апетитний стейк для м’ясоїда. З одного боку, це реальні джунглі посеред кам’яних – річка, ліс, свіже повітря. З іншого, до магазинів, офісів і метро тут справді рукою подати.
У далекому 1994 році територія Горбачихи була зарезервована під заповідання. Київрада визнала урочище цінним, адже воно зберегло характерний для лівого берега ландшафт.
Але охоронного статусу так і не отримало. А його цінність "танула" від одного засідання Київради до іншого.
Спершу КМДА дала старт будівництву Подільсько-Воскресенського мосту, що проходить через територію урочища і "спускається" на вузькі вулиці Русанівських садів. На його зведення вже пішло майже 30 років і щонайменше 8,8 мільярдів гривень. Міст досі не відкрили.
Згодом, у 2007 Київрада часів Черновецького передала майже 30 гектарів урочища в довгострокову оренду маловідомій компанії "Будівельний міжгалузевий альянс", яку пов’язують з колишнім заступником Кличка, засновником KAN Development Ігорем Ніконовим.
Прямо в урочищі "Будміжальянс" збирався звести торговельно-офісний і житлово-офісний центри, готельний комплекс, наземні та підземні паркінги. Але на вересень 2021 не звів нічого – бо міст, під який підв’язана забудова, так і не відкрили.
Попри це, після 10 років оренди, у 2018, "Будміжальянс" подовжив свій договір за мовчазною згодою. І, як свідчить кадастрова карта, досі є офіційним орендарем третини урочища.
У коментарі УП Ніконов називає забудову на Горбачисі своїм "партнерським проектом", для якого розробляє проект. Його представлять після відкриття мосту.
Девелопер, який зазвичай не вирізняється особливим пієтетом до "зелених зон", обіцяє в урочищі точкову забудову, максимальне збереження зелені та діалог з місцевими жителями. Останні від будівництва нібито тільки виграють, бо, зокрема, отримають "парки замість хащів".
"Якщо ми побудуємо (ЖК – УП), то, по-перше, їхня нерухомість у 5-6 разів зросте в ціні, по-друге, вони отримають середовище, яким самі ж зможуть користуватись – там будуть школи, дитячі садочки, поліклініки.
І найважливіше – ніхто не збирається нічого робити з природною лінією. Увесь вихід до води з цією зеленню й т.д. було б безглуздо все це закатувати в бетон – у мене навіть думки такої не було", – каже Ніконов.
Водночас він вважає, що "центр міста" – не місце для заказника, хоча влада Гельсінок чи Сан-Паулу чи Копенгагену могла б з цим знатно посперечатись.
"Для заказника в нас є справді величезні території. Тим більше "заказник" там – це сильно притягнуте за вуха", – каже Ніконов.
Після мосту та потенційної забудови від Ніконова Горбачиха зіткнулась ще й зі згаданим бетонуванням набережної поблизу новенького ЖК "Русанівська гавань". Його зводили "Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій" та "Міськбудінвест".
Замість того, щоб відступити 50 метрів від води, будівельники засипали частину русла річки будсміттям, грунтом, щебенем і гравієм, розповідають активісти. Вишенька на торті: заплатили за це самі кияни.
За рішенням Київради, облаштуванням набережної біля "Русанівської гавані", як і ще біля кількох приватних ЖК, опікувалось комунальне підприємство "Плесо".
У "найкращих" українських традиціях, перший тендер від комунальників виграв сам же забудовник "Міськбудінвест". Тобто компанія вирішила не лише зекономити за кошт міста, а ще й заробити на ньому.
Врешті справою зацікавилось НАБУ, а тендер на набережну передали іншій компанії. Місто заплатило за неї 116 мільйонів гривень, повідомила УП речниця Кличка Оксана Зинов’єва.
Сором
Відома дизайнерка Олена Фатєєва виросла у жовтій дев’ятиповерхівці на Микільській Слобідці, що за 10 хвилин ходу від Горбачихи. Берег Дніпра у її дитинстві був піщаним, відкритим і суцільним – від Мосту метро й до кінця Горбачихи.
– Єдине, що розривало пляж, то це цегляний завод на місці "ЖК Русанівська гавань". І ще були піщані бархани. Сюди не можна було ходити – пригадує Фатєєва.
На Слобідці вона перестала купатись років 10 тому, а на Горбачиху ходить досі, зокрема й цього року. Каже, що там Десенка ще не встигає забруднитись.
Уперше протести проти забудов з’явились у житті Фатєєвої у 2006-2007 роках, коли Вагіф Алієв вирішив забудувати її рідну Слобідку.
– У 2007-2008 Черновецький фактично весь цей берег відписав Алієву (девелопер, власник компанії Mandarin Plaza – УП). Він прийшов і почав просто забирати Зону здоров’я (пляж і спортмайданчики – УП). Я тоді ще зовсім молода була, але включилася вся Микільська Слобідка – мої батьки, сусіди, батьки друзів.
Потім я надовго поїхала за кордон, повернулась у 2012-2013 і потрапила в той момент, коли ... – Фатєєва повертається обличчям до двох багатоповерхівок біля "Лівобережної", що побудував Укрбуд Микитася.
– Там зараз тільки дві "свічки" стоїть, а мало бути 18 чи щось таке. Була перестрілка… Громада Микільської Слобідки стояла з палатками, люди мости перекривали.
Боротьба за Горбачиху на тлі таких історій виглядає значно спокійнішою. Принаймні поки що. Фатєєва підключилась до неї у 2018 році, після телефонного дзвінка зі словами: "На Горбачисі рублять дерева".
– Ми бігли на Горбачиху, а я ще й думки не мала, скільки всього я дізнаюсь про Горбачиху, екологію, своє місто… – пригадує вона.
Спочатку Фатєєвій довелось дізнатись, що документи для створення заказника на Горбачисі "трішечки загубились" у КМДА. Частина нібито згоріла під час Революції Гідності.
Тому у 2019 громада підготувала нове обґрунтування і провела громадські слухання, де за створення заказника проголосували понад 600 людей.
– Після слухань була зустріч з Густєлєвим (заступником Кличка – УП), – пригадує Наталія Доценко. – Він пообіцяв: усе зробимо… І з того часу – ні мур-мур взагалі. Три роки тому Кличко, як приїжджав на міст, дав мені номер свого помічника і запропонував нам особисту зустріч.
Я відправила все, навіть відео, на якому Кличко записує мені його номер. Вгадайте з двох разів відповідь? Ніякої".
Обгрунтування активісти передали депутату Київради Костянтину Яловому, який подавав проект рішення про створення заказника. Однак замість їхнього обгрунтування він взяв зовсім інше – де площа заказника раптово зменшилась з 90 гектарів до 40.
А згодом і зовсім відкликав свій проект.
Громада пішла далі й надіслала скаргу в Секретаріат Бернської конвенції при Раді Європи. На що Секретаріат порадив українській владі створити на території урочища захищену від забудов зону й поскаржився на відсутність комунікації щодо Горбачихи на офіційному рівні.
На останньому засіданні Секретаріату, за словами, Фатєєвої, єврочиновники побачили "корупційну змову" у формальних відповідях Мінекології. У такі моменти, додає вона, за країну, точніше чиновників, що її представляють, стає соромно.
УП запитала в міського голови Віталія Кличка, чому затягується рішення Київради про визнання Горбачихи заказником і чи розглянуть його цьогоріч. Прес-секретарка Оксана Зинов’єва відповіла – необхідні документи для створення заказника в КМДА і Київраду не надходили.
Тепер активістам знову треба "шукати депутата" для подачі проекту або ж збирати тисячу підписів, щоб подати його як місцеву ініціативу. Хоча, кажуть активісти, рішення про заповідання від 1994 року й так достатньо для створення заказника.
Нічого, крім грошей
– Усі завжди мріяли жити в Києві. І от всі переїхали в Київ. І в що це все перетворилось? Для людей, які переїхали, цінності в цьому місті немає. Крім грошей, які вони тут заробляють, – обурюється Фатєва.
Вона припускає, що поки люди не зруйнують усе живе в Києві, вони не зрозуміють, що його потрібно цінувати. Це вже проходила післявоєнна Німеччина, яка поховала екологію заради відродження промисловості. Україна має вчитись на чужих помилках.
Зведення бетонної набережної тягне за собою пришвидшене нагрівання води і цвітіння зелених водоростей. Вирубування дерев і кущів зменшує можливість міста утримувати вологу під час рясних дощів.
Щоб давати тінь, дереву треба рости 15-20 років. Щоб давати кисень і переробляти вуглекислий газ, дерева мають рости у купці 15-20 років і мати під собою вже впавші дерева.
Бобри, на відміну від розлючених жителів, не можуть переселитися в інше місце.
Кожен крок влади і забудовників має бути продуманим і узгодженим, каже Фатєєва. І після чотирирічної боротьби за Горбачиху зізнається: їй дуже шкода, що Віталій Кличко з класного боксера, яким вона пишалась, став мером, за якого їй соромно.
Адже в неї немає відчуття, що місцеві жителі мають владу в місті. На відміну від забудовників. Вона пригадує одну з їхніх реплік: "Ми вже так підготували документи, що можемо повністю забетонувати всю твою річку. Залишити трубу, якою піде вода і будемо в полі закону".
Наостанок Фатєєва підкидає Зеленському ідею для ще одного проекту, що може стати в ряд з "Великим будівництвом" і "Великою реставрацією".
Створити в Києві національний парк "Дніпровські острови".
– Це може зробити тільки президент, – каже вона.
***
"Хтось колись вкинув тезу про те, що людина – верхівка цивілізації, – розмірковує Наталія Доценко. – Знаєте, я колись була на Алясці, на круїзному лайнері. Там о 4 ранку всі виходили на палубу, щоб сфотографувати китів. Вони вранці випливають на годування.
І знаєте, десь хтось побачив кита, і всі: "Look!" Ти бачиш цю міць, потужність, дельфінів, котиків… Ти на все це дивишся і думаєш: "Боже, хто я на цій планеті? Якась букашка на тлі цієї природи.
Ти вже не можеш зверхньо на це дивитися. Бо це ти – букашка, а не навпаки".
Ольга Кириленко
Фото – Дмитро Ларін
