Разъединение с Россией. Как избавляется от советских мифов город, где поклялись на верность московскому царю

Пятница, 1 декабря 2023, 05:30
фото: Дмитрий Ларин

21 червня 1992 року після обрання гетьманом українського козацтва В'ячеслав Чорновіл повторив у Переяславі те, що 73 роки до нього зробив повстанський отаман Зелений. 

Влітку 1919-го Зелений урочисто скасував рішення Переяславської Ради 1654 року, що призвело до халепи, про яку навряд мріяв Богдан Хмельницький: потрапити у васальну залежність від Москви на століття наперед.

1992 року В'ячеслав Чорновіл зачитав свій текст зречення присяги на вірність московському цареві. На відміну від повстанців часів УНР, Чорновіл з однодумцями були, здавалось, у незрівнянно міцнішій позиції – вони вже майже рік жили у власній країні. 

Реклама:

Втім, наступні десятиліття показали: несприйняття незалежності України настільки в росіян у крові, що вони готові розв'язати Третю світову. Окрім цієї істини стала зрозумілою й інша: українці важко засвоюють уроки минулого.

"Переяславське суспільство, як і скрізь по країні, дуже повільно йшло до власної історії, – каже професор Олександр Колибенко, заступник гендиректора Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав". – Місто повернуло свою назву лише в 2019 році (позбулося слова "Хмельницький" –  УП). Люди не розуміли, що проблема не в Богдані Хмельницькому. Йдеться про те, щоб подолати радянську спадщину".

Напередодні 370-річчя так званого "возз'єднання з Росією" репортери УП досліджували, чого насправді хотів Богдан Хмельницький від союзу з Москвою, та як зараз Переяслав позбувається міфів про "братні народи".

Недогодили козаки

Напередодні зречення присяги московитам у червні 1992 року молодий історик Олександр Колибенко всю ніч чергував на вулицях давньоруського княжого міста. 

В новинах Першого телеканалу РФ декілька днів розказували, що відбуватиметься в Переяславі, куди направили кореспондентів із Москви. 

"Українське козацтво вирішило чергувати, бо очікувало провокацію, – згадує Олександр. – Але ми не думали, що буде все набагато крутіше. Тоді, вочевидь, діяло КДБ".

О четвертій ранку, поки вартові оберігали від вандалів міські монументи, з історичного музею викрали шаблю Богдана Хмельницького та московську посольську булаву. 

Реклама:

Перед крадіжкою в музеї – колишньому маєтку лікаря Козачковського, де Шевченко написав "Заповіт" – "за борги" раптом вимкнули електрику разом із сигналізацією. 

Слідство швидко зайшло в глухий кут. Про шаблю Богдана забули на довгі десять років, аж поки вона не з'явилася так само неочікувано, як і щезла.

"Її повернули Людмила Кучма та посол РФ Чорномирдін без будь-яких пояснень, – каже Колибенко. – Ця шабля – новороб 19 століття. В Переяслав її передали з чернігівського музею Тарновського у 1954 році, коли широко святкували 300-річчя "возз'єднання". А булава була оригіналом, її так і не знайшли". 

 
Олександр Колибенко: Уявіть 1943 рік. Радянські війська тільки звільнили Переяслав, люди живуть у землянках, тому що хати згоріли. А в цей час влада СРСР вирішує перейменувати місто у Переяслав-Хмельницький. Потім комусь з ідеологів прийшла в голову думка, і з 1949 року пішли перші директиви готуватися до масштабного святкування в 1954 році 300-річчя "возз'єднання України та Росії"
 
Та сама будівля, де під час хвороби Шевченко написав "Заповіт"

Крадіжка артефактів, які планували задіяти в церемонії зречення, не змінила намірів патріотів. Влітку 1992 року в Переяслав з'їхалися козаки з усіх регіонів та духовенство зі столиці, яке за декілька днів створить Київський Патріархат.

В'ячеслав Чорновіл виступав у гетьманському костюмі, виготовленому за історичними лекалами. Умільці зі Львова привезли навіть мортири. Порох підпалювали газетою "Правда".

Багато хто з місцевих бризкав слиною: "Хто такі? Чого зібрались? Чого хочуть?". У місцевій пресі з'явилася замітка в кращих радянських традиціях.

"Авторка під псевдонімом "Тетяна Іваненко" написала, що от "приїхали на конях, нарядились – краще б заїхали до селян на поле, допомогли". Всі знали, що то писала 3-ій секретар райкому Тетяна Іванівна", – усміхається Колибенко.

"У відповідь опублікували мою статтю "Недогодили козаки", – продовжує він. – В ній ішлося про те, що справа селян – займатися землею, а справа козаків відроджувати традиції. І роблять вони це за свій кошт та у вільний час.

Вважаю, той день 1992 року зіграв серйозну роль у зміні свідомості, в тому числі переяславців, у їхньому ставленні до Переяславської Ради".

Реклама:

Демонтаж

7 липня 2022 року в центрі Переяслава демонтували пам'ятник, який поставили до 300-річчя "возз'єднання з Росією" у 1954-му. 

Серед робіт, які брали участь у радянському конкурсі, був і такий макет: Україна, стоячи на колінах, щось приймає з рук Росії. Але переміг менш шовіністичний варіант.

"Тут стояли дві жінки в національному одязі, – показує Олександр Колибенко на порожній постамент. – Україна з Конституцією УРСР, а Росія однією рукою тримала її за плече, іншою вказувала шлях у світле майбутнє. Прямо до райадміністрації". 

Напис "Навіки разом, навіки з російським народом" з монумента прибрали ще після початку війни в 2014 році. Потім очі жінці-Росії зав'язували чорною стрічкою і навіть повінстю накривали тканиною фігуру. 

Пройшовши кілька етапів сприйняття відносин із РФ, переяславці в своїй більшості відмовились від напівтонів. Після повномасштабного вторгнення від дружби народів залишився тільки п'єдестал.

 
Історик Колибенко: Сподіваюсь, що на цьому місці з'явиться пам'ятник одній із українських постатей, яка пов'язана з містом

В минулому центральна площа Переяслава бачила різну нечисть. Від "казаків" з прапорами "Партії регіонів" до колаборанта Царьова та депутата Держдуми Затуліна, який востаннє побував тут із "братньою місією" в січні 2014 року, незадовго до розстрілів на київському Майдані.

"Історіографія в СРСР подавала Переяславську Раду як "всенародну", як вікопомну подію, яка "возз'єднала братні народи", – каже Анатолій Іваненко, кандидат історичних наук, начальник відділу в заповіднику "Переяслав". – Але нічого подібного не було"

 
Анатолій Іваненко: Щоб підняти патріотизм українців, щоб вони із задоволенням віддавали життя "за Родіну, за Сталіна", під час Другої світової заснували "Орден Богдана Хмельницького" та перейменували Переяслав. Після цього почалася складатися парадигма "возз'єднання Росії та України", яке ніби почалось у 1654 році

Про Богдана Хмельницького та його взаємини з Москвою Анатолій розповідає біля ще одного ідеологічного монумента на Майдані Княжий двір. Саме там, де у 17 столітті відбулася Рада.

Хмельницький, царський посол Бутурлін, сліпий бандурист із хлопчиком-поводирем, козак, україночка – скульптурний набір ідеологічних штампів з'явився тут за участі Володимира Щербицького в 1979 році. 

 
Монумент на честь 325-річчя "возз'єднання" теж чекає, яка доля його спіткає

"Переяславська Рада не була "всенародною", – наголошує Анатолій Іваненко. – Це була козацька Рада, але не з представниками всіх полків та станів тогочасного суспільства".

"Від ідеї союзу з Московією не всі були в захваті, – продовжує історик. – Кажучи сучасною мовою, в опозиції була Запорізька Січ. Був проти, наприклад, такий стратег як Іван Богун та кошовий отаман Іван Сірко. Українське духовенство теж розуміло, чим цей союз загрожує".

Реклама:

Халепа

Дружба Богдана Хмельницького з Московією не задалась від самого початку. Гетьман не розглядав майбутній союз як "віковічний", пояснює Анатолій Іваненко, а прагматично шукав військової допомоги, щоб вийти з-під влади Речі Посполитої. 

"Були сподівання, що на ґрунті православної віри московити допоможуть врешті-решт перемогти поляків. Але це не був емоційний, духовний союз", – впевнений історик.

За декілька років визвольної війни гетьман мав чимало: своє військо, дипломатичні стосунки з іншими державами. Територія з військово-адміністративним поділом, хоч і змінювалася у бік зменшення, але не була підвладна ані московитам, ані полякам.

"І тут питання: чи хотів Богдан Хмельницький оцю Козацьку державу, створену в горнилі визвольної війни на блюдечку подарувати московському цареві? – розмірковує Іваненко. – Звісно, ні. В "Березневих статтях" наші дипломати намагалися відстояти всі завоювання, але вимушені були піти на поступки". 

 
На передньому плані дзвіниця Вознесенського монастиря, в якій діюча церква ПЦУ. Весь комплекс монастиря входить до Національного заповідника "Переяслав". Монастир почав формуватися з будівництвом собору (на задньому плані) на кошти гетьмана Мазепи 

"Під кінець життя Богдан Хмельницький зрозумів, у яку халепу потрапив, – додає історик. – Йому дуже складно, але вдалося вмовити московитів вступити у війну проти поляків. Проте у 1656 році Москва та Річ Посполита уклали так зване "Віленське перемир'я", сепаратне, за його спиною. Він був настільки розлючений, що збирався повністю розірвати стосунки з Московією". 

Незадовго до смерті Хмельницький встиг звернути увагу на іншого потенційного союзника – шведського короля. Але було запізно. Невдовзі гетьман пішов у засвіти.

Ще після підписання "Березневиих статей" 1654 року в Київ направили московський військовий гарнізон, не численний. Але це був лише перший крок до нав'язування військово-політичної волі Кремля.

"Закінчилось тим, що в найбільші міста Гетьманщини заводили московські гарнізони, – каже Іваненко. – Поки був жив Богдан Хмельницький, московити побоювалися робити рішучі кроки проти автономії України, вимагати сплати податків. Все завершилось повним контролем над українськими землями. 

Але, на мою думку, не треба перекладати всю вину на Богдана Хмельницького за все, що було за його життя, та те, що сталося після його смерті".

 
Гармати часів Першої та Другої світових війн

Інна

У 80-х роках минулого століття мешканка Переяслава Інна Марченко лила дитячі сльози, коли її приймали в піонери біля місцевого пам'ятника Леніну. Але то не були сльози щастя.

"Дуже плакали, тому що одних у Києві приймали, а інших тут, – пояснює вона. – Мене з піонерів потім виключили у 8 класі, бо була недостойна носити це "почесне звання".

Реклама:

Під час Майдану 2014 року Інна разом з іншими місцевими активістами повалила той пам'ятник Іллічу. Сьогодні вона – волонтерка з десятирічним стажем та одвічними сльозами за загиблими. 

"Це все мої хлопці, – показує вона стенди з фото у сквері навпроти Музею кобзарства. – Хрещеник мій, Олександр, сам з Херсонської області. Загинув у вересні прошлого року. Ще до повномасштабної прийшов: "Хочеш бути моєю мамою хрещеною?". Обіцяв приїхати на мій день народження і не приїхав.

Ось це Андрюха Катков. Загинув під час евакуації дітей у Чернігові. Довго його тіло не могли витягнути, але витягли.

Валєра Сахно. Був за кордоном, повернувся після початку вторгнення, пішов воювати. Його батько тепер допомагає фінансово і нам, і хлопцям з підрозділу Валєри".

 
Інна: В Переяславі планують висадити десятки кленів на честь загиблих місцевих воїнів. Навіщо? Краще на ці гроші купити щось на фронт. Я ходжу по новій бруківці, і в мене таке відчуття, що встаю на душі полеглих хлопців

Коли влітку 2022-го року в центрі Переяслава прибирали пам'ятник на честь 300-річчя "возз'єднання з Росією", дехто з місцевих, як згадує Інна, побоювався, що після демонтажу російські ракети полетять у Переяслав.

"Тільки це їх хвилювало, – каже Марченко. – А ми (активісти, історики – УП) давно боролися за те, щоб його зняти. Ну яка може бути дружба між народами, якщо росіяни на нас напали?!".

Про цю дружбу Інна багато чула в радянській школі, але вже тоді ставила її справжність під сумнів.

"З дитинства в мене було відчуття несправедливості, – згадує жінка. – Якщо українські поети, то як не кріпаки, то бідняки, а як російські, то все по-іншому. Я принципово не вчила вірші з російської літератури. Ставлять "двійку", але вчити не буду. В мене дід постійно говорив: "Треба читати "Кобзаря"".

 
Пам'ятник воїнам АТО, який встановили у 2019 році

"Ми для росіян всю історію були ніхто, – веде далі Інна. – Ми були для них рабсила. Нас як налаштовували в Союзі? Ворог – це Америка. А вийшло так, що моя родня в РФ, три брати, які вже ніколи не будуть роднею, не піднялися, щоб захистити своїх рідних в Україні. Вони просто від нас відмовились!

Всі ми маємо розуміти: якщо не ЗСУ, то кацапи будуть тут, і життя нам вже не буде. Нас знищать як народ. Зараз всі повинні зібратися. Ворог так швидко підійшов до Києва після 24 лютого тому, що люди забули, що в країні війна йде з 2014 року".

Недобудова

"Я переконаний, що сучасна російсько-українська війна саме від того, що українці не знають свого минулого, – каже історик Анатолій Іваненко. – Нашу історію нам писали по суті наші загарбники".

Іваненко згадує: коли в Переяславі під час Майдану прибирали пам'ятник Леніну, деякі кричали: "Як ви можете? Це ж історія!". Були такі самі люди під час демонтажу монумента "возз'єднання" після 24 лютого.

"Коли починаєш питати тих, хто так голосно кричить про "історію", з'ясовується, що вони нічого не знають, – усміхається Іваненко. – Є навіть такі, хто каже: "Не треба було ворогувати з Путіним, і тоді все було б добре!". 

Але все ж таки це виключення з правил. В цілому переяславці вірно розуміють, що відбувається. У людей вже склалося розуміння, хто такі московити".

 
Іваненко: Тільки сліпий не може бачити, що в українців інший менталітет, своя історія, культура. Але московити досі не можуть з цим змиритися

На переяславському майдані, де Богдан Хмельницький визначив долю України аж до наших часів, стоїть невеличкий меморіальний камінь, встановлений на честь зречення від присяги московському цареві, яке проголосив В'ячеслав Чорновіл влітку 1992 року.

На камені багато років тому з'явилися чисельні отвори від куль.

 
Олександр Колибенко: На цьому меморіалі, здається, сліди від гумових куль. Як бачимо, зречення Чорновола комусь не давало спокою

Красномовніше втілення минулого та сьогодення можна побачити трохи далі, за декілька десятків метрів. Величезна недобудова, яку легко прийняти за храм – руїни Музею дружби російського та українського народів. 

Реклама:

"Про його будівництво оголосили в 1979 році під час урочистих заходів на честь 325-річчя так званого "возз'єднання", – згадує кандидат історичних наук Олександр Колибенко. – Того ж року вирили котлован. Але будівництво чомусь так і не закінчили. З кінця 80-х воно майже не велось. 

Якось приїжджав Черномирдін, заявив, що музей добудує РФ своїм коштом. Але і цього не сталося. 

Перед різними українськими виборами теж виділяли значні кошти, але все закінчувалося, як правило, установкою та зміною огорожі на нову. Зараз вже й огорожі немає. Що з цим робити?". 

 
Олександр Колибенко на тлі недобудованого "музею дружби"

"Може, треба залишити так? – пропонує репортер УП. – Може, з цих руїн треба зробити Музей російсько-української війни?".

У відповідь Олександр Колибенко сміється: "Іноземні історики, які бували в Переяславі якось так і реагували, побачивши ці руїни: "Ось це і є російсько-українська дружба".

Євген Руденко, Дмитро Ларін (фото, відео) УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде