"Я прошел ВЛК, а мне говорят: "Все – фигня. Давай заново: проверим, не отросли ли у тебя ноги" – ветеран Олег Симороз

Четверг, 29 февраля 2024, 05:30

Олегу Симорозу лише 26, але він вже ветеран війни. 

"Одного разу на мене серйозно стартонули на парковці, на місці для людей з інвалідністю: "Ну, давай, покажи, своє посвідчення, якщо ти такий розумний". Я кажу: "Без проблем". Відкриваю двері авто і показую свої "посвідчення" (протези замість двох ніг – УП). Це була така трішки шокова терапія: людина зрозуміла, що її кудись не туди понесло", – з такими ситуаціями Олегу час від часу доводиться стикатись у цивільному житті.

Проте загалом ставлення людей його приємно дивує: хтось підходить і дякує, хтось пропонує допомогу, хтось обіймає чи щось дарує, а хтось інкогніто сплачує за нього рахунок у ресторані. 

Реклама:

До повномасштабного вторгнення Олег Симороз був юристом та громадським активістом: боровся проти незаконної забудови столиці. 

Після 24 лютого 2022 року продовжив боротьбу, але вже проти російських солдатів. Як доброволець 112-ої бригади територіальної оборони Симороз спершу обороняв Київщину, а згодом поїхав воювати на Донбас. 

Саме під час однієї з операцій на сході він підірвався на протитанковій міні, отримав складні поранення та втратив багато крові.

"Лікарі не мали впевненості, що я буду жити", – пригадує зараз з усмішкою Олег. 

Взагалі він сповнений оптимізму: із захватом розповідає, як знову водить авто та як жартує над своїм пораненням.

"Своє перше життя я жив на повну, а друге тим більше буду на повну жити", – наголошує Симороз. 

Із якими викликами він зіштовхнувся під час лікування та реабілітації? Чи помічає влада та суспільство зараз ветеранів та чи розуміє їхні потреби? Про це "Українська правда" поговорила з Олегом Симорозом. 

Нижче – скорочена версія розмови з ним. Повну версію інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі УП.

"Перші три дні на війні я нічого не їв, мене дуже сушило"

– Ти раніше казав в інтерв'ю, що в перші дні повномасштабного вторгнення боявся не встигнути на війну. Звідки в тебе взявся такий страх?

– Якось все жваво йшло перші дні. Я ніяк не міг потрапити у військо і почав себе картати, що я – якийсь невдаха. Мовляв, зараз хлопці виженуть, вб'ють їх (росіян – УП), а я навіть не встигну в армію сходити.

– Зрештою тебе взяли в тероборону: вранці 14 березня ти отримав зброю, а вже в обід лежав з нею під обстрілами. 

Наскільки швидко тобі, людині без військової освіти і будь-якого бойового досвіду, вдалося психологічно адаптуватися до нових умов?

– Перший день був дуже важкий: ти задихаєшся від адреналіну, від усвідомлення того, наскільки поруч ходить смерть. 

Не скажу, що адаптація була складна, але перші три дні я нічого не їв, мене дуже сушило.

Реклама:

– Коли ти їхав на перше бойове завдання, ти розумів, що саме тобі доведеться виконувати? 

– Не зовсім. Насправді ні ті, хто туди їхав, ні ті, хто командував безпосередньо на місцях, не розуміли тоді до кінця задач. По факту нам довелось бути легкою піхотою. 

– Як це – бути піхотинцем?

– Ти першим все зустрічаєш: від артилерії до прямих контактів з ворогом. Це дуже важко: як фізично, так і морально. Навіть зараз зі своїм досвідом я б мало кому побажав таку роботу.

– Які люди воювали поруч із тобою? 

– Це були студенти, фрілансери, ІТ-шники, сантехніки, юристи, малий і середній бізнес, вчителі. Тобто абсолютно різні люди.

У перші дні було важкенько служити з хлопцями, про яких ти нічого не знаєш, з людьми, чиє ім'я чи позивний ти ще ледь запам'ятав. Але далі було легше: всі подружилися, адаптувалися.

– Тобі довелося воювати пліч-о-пліч з батьком. Це виклик чи перевага? 

– Мабуть, виклик. Я не збирався батькам говорити, що мобілізовуюся. Але коли йшов записуватися в тероборону, вирішив подзвонити батьку. Виявилося, що він теж стояв у цій черзі. 

Київську кампанію, оборону столиці ми провели в одному взводі. На моє здивування, батько себе гарно проявив як солдат, як військовий. Я думав, що він мене буде багато задовбувати, але було комфортно. Приємно, коли він допомагав мені надягати бронежилет вночі в бліндажі, де не можна було встати в повний ріст, подавав зброю.

Але під обстрілами в тебе з'являлась якась непотрібна "суєта", котра абсолютно не потрібна в таких умовах, бо ти думав, як там батько. 

 
Олег Симороз разом із батьком під час оборони Київщини, весна 2022 року

Згодом він відновив свій офіцерський квиток і отримав офіцерську посаду в нашому батальйоні. Тож на сході ми вже були в різних місцях. Буду відвертим – стало легше. 

– Коли говорять про ТрО, дехто вважає її чимось несерйозним. Мовляв, тероборона десь щось допомагала, але здобутків перелічити не можна. 

Як би ти оцінив роль ТрО в обороні Київщини та в цілому в обороні країни?

– Так, є така проблема. Можливо, так стається, бо нас плутають із ДФТГ (добровольчими формуваннями територіальних громад – УП).

Але зараз ми (тероборона – УП) – бойова одиниця Збройних сил України: у нас такі самі права, матеріальне забезпечення й обов'язки, як у інших підрозділів ЗСУ. 

Конкретно мій 112 батальйон після Ірпеня брав участь у боях під Кремінною. Зараз хлопці пройшли п'ять місяців дуже важких боїв у Кліщіївці під Бахмутом. Це робота на "нулі". Але без бронетехніки, на жаль, дуже складно. 

Ми вважаємо, що переросли вже ту історію, коли були такими собі "міськими добровольчими партизанами". Ми маємо бути підрозділом Сухопутних військ. Сподіваюся, що рано чи пізно ми до цього прийдемо.

Реклама:

"Я – крутіший за протитанкову міну"

– 20 жовтня 2022 року ти поїхав на чергове бойове завдання. Перед цим була суперечка: за кермо мала сідати інша людина, але ти наполіг, що кермувати будеш саме ти. Ти підірвався на міні. Шкодував потім про своє рішення? 

 Абсолютно ні. Я більше за інших хлопців знав ту дорогу, тому що напередодні їздив нею і хоча б мінімально розумів, де може бути обстріл. Скажу єдине: довго потім прокручував цей день у своїй голові. 

Мені себе картати нема за що. Протитанкова міна ТМ-62 – це 8 кілограмів тротилу. Статистика говорить: якщо підрив на ній попереду, то, як правило, водії і передній пасажир не виживають. У нас вижили всі. 

– Коли я побачила фото з місця твого підриву, то була шокована: від пікапу, на якому ти їхав, майже нічого не залишилось. Коли ти сам подивився на цю фотографію, про що подумав?

– Мені показав її батько. Це було в госпіталі десь через місяць після підриву. 

Ефект від перегляду фото був позитивний: я розумів, що я – крутіший за протитанкову міну. 

Хоча, чесно кажучи, в мене теж виникло питання: "Як я залишився живий?" Тому що на місці, де сидів я, по суті, нічого не залишилося.

 
Те, що залишилось після підриву на міні від машини, в якій їхав Олег Симороз зі своїми побратимами

– Від моменту твого поранення вже минуло більше ніж рік. Чи вдалося тобі за цей час повністю прийняти своє тіло?

– Здебільшого так, мабуть. Але все одно іноді починаєш думати про щось. Хоча глобально ти розумієш, що є складніші поранення, коли вражається спинний мозок, коли вражається головний мозок. І я це, на жаль, бачив у інших хлопців. 

Тому я собі кажу: "Куди тебе несе?! Про що ти думаєш?! Ти зараз сидиш, даєш інтерв'ю, голова працює, руки відносно працюють. Давай думати, як жити далі!"

Побут для мене став значно складнішим. Але я намагаюся все-таки повернутися до повноцінного життя. Наприклад, керую автівкою.

– Чи був у тебе психологічний бар'єр, щоб знову сісти за кермо, враховуючи те, що ти підірвався, будучи водієм?

– Я дуже люблю їздити! І коли повернувся за кермо, це емоційно дало мені дуже круті відчуття!

Період адаптації зайняв десь тиждень.

Реклама:

– Наскільки часто тебе накривають фантомні болі і як ти борешся з цим?

– Уже нечасто. Вже звикли рани, звикли ноги. Я їх називаю "ноги", хоча в лікарні хірург казав, що це "культі", "кукси", але мені це не дуже подобається, відверто кажучи. 

Фантомні болі в мене тривали десь два місяці. Це було досить боляче. Це ні на що не схоже. Це важко описати. Це не болі в м'язах, не болі в кістках, це щось інше. Це болі в тому місці, де нічого немає.

Мені допомогло, коли зняли шви і почали давати навантаження. 

"Медико-соціальна експертна комісія – це історія мегаприниження"

– У тебе дуже складний набір травм і поранень: ампутація обох ніг, перелами щелепи, носа, лицьових кісток та рук, струс головного мозку, осколки в обличчі й опік правої руки. 

Із цим всім тобі довелося фактично заново вчитися багатьох речей. Наскільки складним виявився для тебе цей процес?

– Найскладнішим періодом була реанімація: я сам не дихав, у мене була трахеостома

Я не спав. Були галюцинації. Мене дуже сильно сушило: організм не сприймав ту кількість води, котру мені хотілося. Доходило до того, що я думав, що помру саме від спраги. Я був готовий віддати, мабуть, ще руки, аби мене лиш напоїли водою в тій кількості, яку мені хотілося. Це було дуже важко. 

 
Олег Симороз у лікарні після поранення

А далі просто важкі 4 місяці. Чому 4? Тому що весь цей час я залежав від допомоги сторонніх людей. Через 4 місяці я вийшов на самообслуговування і стало набагато легше.

Мені пощастило, тому що приватна клініка "Оберіг", у якої досить потужне реабілітаційне відділення на базі інсультного центру, взяла мене на реабілітацію. Там були спортзали, там були підвісні системи. Мене регулярно тягали на кріслі в цей спортзал. 

Буквально через кілька місяців я повністю себе сам обслуговував, мені ніхто не був потрібен. Я повністю сам усюди пересідав, повністю сам їздив.

– Якби ти продовжив реабілітацію в державній лікарні, наскільки швидко тобі б цього результату вдалося б досягти?

– Гадаю, що результату б не було. Я пам'ятаю свого хірурга у військовому госпіталі. Він завжди був впевнений і на всі мої питання завжди давав відповіді.

Але потім впевненість зникла в нього, коли ми зняли шви. Я кажу: "Що далі?". Він каже: "Операції більше тобі не потрібні, вітаю!". Я кажу: "Круто. Це – добре. А що далі?". Каже: "Відновлення, реабілітація". Я кажу: "Вау, круто!" – і відчуваю, що щось не те. Каже: "У твоєму випадку варіанти – Пуща Водиця і Циблі". Це все – при військових госпіталях. Так звана "реабілітація". 

У Пущу Водицю потрапив хлопець з харківської ТрО, в якого такі ж важкі високі ампутації, як у мене. У нас із ним один протезний центр у Києві. І я з ним там побачився, розповідав про свої досягнення в реабілітації і зрозумів, що виглядаю, як дурень, бо його реабілітація в Пущі Водиці, на жаль, була на дуже низькому рівні. 

Найпроблематичніше те, що держава досі не може зрозуміти, що хірургія, реабілітація та протезування – це все нероздільний і дуже важливий процес. Якщо щось випадає (а у нас, відверто кажучи, найгірше з усього цього працює реабілітація), результату просто не буде.

 

– Окрім лікування, реабілітації та протезування поранені також мають проходити різноманітні комісії, зокрема медико-соціальну експертну (МСЕК) і військово-лікарську. Як би ти описав свій досвід?

– Це – бюрократія, де багато якихось просто незрозумілих речей.

МСЕК – це історія якогось мегаприниження. Я пройшов усю історію з ВЛК, а мені кажуть: "Усе – фігня. Давай заново". Я кажу: "У мене ж є "свіжак" від ВЛК, я списаний, от-от – там все написано". "Ні! Давай перевіримо, чи не відросли в тебе ноги". Це – абсурд просто. 

Я був змушений поїхати до свого сімейного лікаря в Києві, в мега не інклюзивну поліклініку. Потім мені виписали пройти уролога. Я кажу: "Слухайте, у мене не прилетіло туди нічого, скарг у мене на це немає". Мені кажуть: "Треба пройти". Я стукаю до цього лікаря, заїжджаю в мега не інклюзивний кабінет, він каже: "Боже, хто вас сюди направив?". Я кажу: "МСЕК". Така сама історія була всюди, майже десять лікарів. Всюди – копіпаст. 

Цікава була історія з психологом. Приїхав до психіатричної лікарні, а в неї закритий головний вхід, а на чорному вході просто тотальні сходинки. Я відправляю туди батьків. Вони спускаються з лікарем, він підходить до мене в машину і каже: "Я вас огляну тут". 

Рішення від МСЕК у мене вже місяці так два, але я досі не отримую пенсію. Я направив усе: довідку про безпосередню участь у бойових діях, довідку про обставини поранення, що воно пов'язане із захистом Батьківщини, рішення МСЕК, що я інвалід першої групи внаслідок війни.

Але вони сказали: "Нам треба ще якась дуже-дуже лайтова довідка з твоєї частини. Ми спрямуємо запит військовою поштою, зараз вона прийде, і ми тоді уже все дооформимо". В принципі, я не маю сподівань на цю пенсію, але це показовий момент. 

Реклама:

– Ти вже згадав про неінклюзивність лікарень. А що по інклюзивності приміщень, де працюють МСЕК і ВЛК?

– У Центральному міському госпіталі, де ВЛК, питання закривають волонтери. Вони повністю змінюють туалет. Тому що там просто, вибачте, жесть: навіть унітазів немає, просто дірка. Дика, здається, історія – збирати кошти на вбиральню. 

Загалом історія по країні дуже погана з інклюзивністю. Я можу робити висновок про це навіть по своєму рідному Києву. Це – мега не інклюзивне місто. Місто, котре не поважає ветеранів. Більшість бруківок не опущені, вони не можуть продублювати підземні пішохідні переходи наземними. Я уже мовчу про якісь глобальні проєкти типу пандусів, які мають бути всюди.

Влада міська на це нормально не реагує, вони не бачать ніякої проблеми, що ветеранів і людей з інвалідністю стало більше. Кличку відверто на це по цимбалах.

– А наскільки інклюзивна інфраструктура, яка є, зручна у користуванні для тебе?

– Старий житловий фонд, старі будівлі – вони гірше до цього всього пристосовані. Але проблеми є навіть з новим житловим фондом, бо державно-будівельні норми, в які вносили зміни і, згідно з якими, мало б бути все інклюзивно, просто не виконуються.

Окрема історія – ванна. Чомусь більшість будівельників зараз будує вхід до неї так, що туди не проїде крісло колісне. Економлять простір. Або роблять пандус, але потім у під'їзді будують пороги, які я не переїду. 

Реклама:

"Я ж вижив, а мене інколи ховають заживо. Це перебір"

– Ти вже згадав, що не всі чиновники готові помічати збільшення кількості поранених. А чи помічає їх суспільство?

– Загалом мені подобається реакція людей. Я розумію, що у нас є культура поваги до ветеранів. 

Але є і негативні моменти. Наприклад, з культурою паркування на місцях для людей з інвалідністю. Це якийсь треш. Я вже все, що хочеш, чув, починаючи від того, що "живіт болить". 

 

– Яка ситуація в ставленні людей до тебе найбільше розчарувала?

– Такого немає. Я не поводжуся так, що мені хтось щось винен, бо це було моє рішення піти воювати. Я хочу повернутися до активного життя і одним із елементів цього повернення є те, що мені ніхто нічого не винен. 

Я не відмовлюся іноді від якоїсь допомоги, але це історія про прохання, а не: "Швидко підійшли всі сюди. Ви тут мені винні!" 

– А чи є речі в ставленні людей до тебе, які тебе максимально розчулили? 

– Насправді таких речей дуже багато.

Перша історія була ще у військовому госпіталі. Тоді мені було дуже важко. Санітарка о першій ночі підійшла до мене, я попросив води, вона каже: "Без проблем, – і додає – У тебе трахеостома щойно знята. Вона має якось заживати, тому я піду тобі робити чай з ромашкою. Зараз я його остуджу і ще мед туди додам. Будемо пити". Це історія про людяність. 

Якось малий підійшов до мене біля під'їзду, подарував мені шоколадку, попросив обійняти. Такі речі теж мегарозчулюють. 

Вчора ведмедика подарував мені хлопець, який допомагав мені вилізти з "мегаінклюзивного" переходу на ВДНГ.

У закладі можу сидіти з друзями, а коли прошу рахунок, мені кажуть: "За вас заплатили". Кажу: "Хто? Давайте я подякую". "Ні, він втік, попросив залишитися інкогніто". 

– Водночас люди не завжди знають, як правильно говорити з тими, в кого є поранення. Чи тригерить, коли тебе називають "інвалідом" або "ампутантом"?

– Мене це не тригерить, бо у мене є почуття гумору. Але, безперечно, треба вміти з пораненими комунікувати.

Підходьте, питайте, пропонуйте допомогу, але дуже коректно. Звісно, людей з інвалідністю коректніше називати "людьми з інвалідністю". А по-друге, давайте задумаємося: чи треба ця назва взагалі? Ок, коли є якесь паркомісце, для якого треба визначити статус, то гаразд. Але загалом це не завжди потрібно.

Я знаю, що деякі люди бояться підходити до мене. Іноді я навіть психологом можу сам виступити. Людина може розплакатися, і я розумію реакцію цієї людини, я розумію, що вона переживає. Це круто. 

Від нас, ветеранів, теж багато чого залежить. Ми не маємо ходити з кам'яними обличчями і думати, що всі по книжці повинні вивчити, як до нас ставитися. Ні. Всі ми люди. 

 

– Якщо дивитися твої соцмережі, можна помітити, що ти дуже багато жартуєш над своїм пораненням. Чому для тебе це важливо робити? 

– Я просто людина з чорним гумором. Зараз про свої ноги жартую постійно. Якщо я з кимось десь сиджу і відбувається розмова, де хтось згадує про ноги, я завжди розряджу цю обстановку. Або якщо хтось наступить мені на ногу і вибачиться, це теж дуже смішно. Я скажу: "Якщо чесно, боляче було" (усміхається – УП). 

Інколи я починаю жартувати так, щоб всі порвали трішки животи. Бо іноді важко дивитися, коли я ж вижив, а мене уже ховають заживо. Це перебір.

– У тебе на фейсбуці написано, що ти "втратив ноги на війні, але не втратив дух". Що саме тобі допомагає триматися?

– Розуміння того, що я все зробив правильно. Я чесний залишився перед собою. Є таке поняття як "військова честь", і для мене це – не пусті слова.

– У чому зараз твоя головна мотивація?

– Я не живу, просто щоб жити. Я чітко розумію, що я хочу змінити цю країну. Мені дуже не подобаються ті речі, котрі в нас зараз відбуваються, які пов'язані з владою: коли люди займаються самозбагаченням, коли квітне несправедливість.

Я волів би, щоб у нас була соціально справедлива держава, і я бачу в собі силу ці речі змінити. 

 

– Наскільки сильно той Олег Симороз, який був до 24 лютого 2022 року, відрізняється від Олега Симороза, який зараз навпроти мене?

– Він не відрізняється за принципами, він не відрізняється за бажанням справедливості. Але він відрізняється характером. Характер став сильніший точно. 

Бажання, можливо, деякі загострились. Наприклад, бажання жити на повну. 

Софія Середа, УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде