"Мой город - труп, который насилуют". Две истории о жизни в оккупации

Тія і Вероніка жили на Донеччині, де Україна і українське до квітня 2014-го були звичною реальністю. Але одного дня все змінилося: Росія розпалила війну, принесла з собою чужі прапори, російські підручники і переписану історію. Українська мова, культура та ідентичність спершу стали неважливими, а згодом – небезпечними.

І після 2014-го, і після початку повномасштабної війни 2022-го року Кремль вкладає ресурси, щоб виростити на окупованих територіях не просто лояльних громадян, а людей, готових померти за Росію. 

Двоє дівчат, одній з яких на момент окупації було дев’ять років, а іншій 16 – розповідають про те, як поступово втрачали українську ідентичність, а під час спроб її повернути зіткнулися з страхом, ізоляцією й осудом найближчих людей. Після десяти років життя в окупації, вони вирішили вирватися з нав’язаного росіянами світу і світогляду, покинути рідний дім і почати нове життя у Дніпрі та Харкові. 

Імена героїнь змінені на їхнє прохання. Далі – їхні розповіді прямою мовою.

Тія: Мені легше думати, що мого міста вже не існує

Весна 2014-го. Я кричу і намагаюсь забитись під ліжко, хоча це неможливо. Трасою зі сторони Росії в моє місто заїжджає військова техніка. Мама рахує машини і сміється. Каже, це наші "мальчики", все нормально. Ніхто не пояснює, що відбувається: окупація? вторгнення? звільнення? 

Мені 9, я живу в сім’ї шахтарів в Макіївці на Донеччині. Хоча це російськомовне місто – навчаюся і пишу свої перші вірші українською. В школі у мене є предмет "Я і Україна". Я знаю, що у нас носять вишиванки і віночки. Весь мій побут, усе навколо – українське. 

Я ще не вивчала історію і погано усвідомлюю межі своєї країни, але все одно не розумію, як її частина може взяти і кудись відділитись? 

4-й клас закінчую за старою програмою. Мені вручають український табель і український похвальний лист. Після того українська залишається лише на уроках мови та літератури. Їх викладають мало, сумбурно, не дуже цікаво. Якщо є можливість чимось замінити, наприклад, класною годиною, – так і роблять. Згодом деякі діти перестають розуміти мову, сидять з перекладачем в телефоні. Вчителів української відправляють на перенавчання – вони викладатимуть російську. Наш клас все ще вважають "відсталим", тому що російською ми пишемо як першокласники. Мої вірші стають російськомовними. 

На школі висять прапори "ДНР". У моєму класі висять портрети російських письменників. Ми маємо "Уроки гражданственности Донбасса", на яких нам розповідають про русскую православную церковь: їй немає альтернатив. На уроках музики замість пісень про вчительку, маму і дощик вивчаємо військово-патріотичні.

Щороку ретельно готуємося до 9 травня. Щороку обов’язково несемо квіти до танку, який є пам’ятником подіям "Великой отечественной войны". З 2017-го у коридорах моєї школи з’являються величезні стінгазети про історію Росії і тієї війни.

***

2022-й. Я люблю фентезі, яскраво одягатися, займатися рукоділлям. Навчаюсь на першому курсі Донецького університету на філолога-русиста. Мені страшенно подобається. 

Я стану викладачем російської мови та літератури. 

Якщо запитати мене, хто я, – не знаю що відповісти. Батьки кажуть, що нас бомбить Україна, але здається, я сама українка. Певності нема. Коли мені видають паспорт "ДНР" – це відчувається, як знущання, бо громадянства "ДНР" не існує.

Читайте також: "Вони нічого не розуміли, просто зіпсували людям життя". Як російські загарбники мучили жителів українських містечок

24 лютого 2022-го. Я сподіваюсь, що люди в Росії вийдуть на вулиці проти війни. Необачно і по-дурному публікую в інстаграмі сторіс українською про допомогу цивільним на лінії фронту. Моя одногрупниця пише: "Тепер ходи озирайся. Щоб більше я такого не бачила". Мені вистачає доби, щоб зрозуміти – постити таке небезпечно. Я закриваю сторінку і залягаю на дно. Через якийсь час знайомий каже, що не виходить з дому, бо на нього написали донос. Я думала, доноси померли разом зі Сталіним. 

Те, що я в окупації, усвідомлюю лише після повномасштабного вторгнення. До того, слово "окупація" я чула переважно в тезах про "Великую отечественную войну" і "німецько-фашистських захватчиков". 

***

Я починаю слухати багато української музики. Навіть можу підспівувати. Мама теж слухає. Коли їй хочеться насолити сусідам – робить гучніше. Але коли я вдома випадково говорю українською – на мене кричать матом і розбивають губи. 

Я переходжу на українську у своєму телеграм-каналі, споживаю україномовний контент, але все ще навчаюсь на російській філології. Мене оточує російська культура, російська історія, російський менталітет. Хоча я проукраїнська. Я взагалі українка-урумка (тюркомовні греки України – УП). Російська – не моя рідна мова, але я знаю її краще, ніж росіяни, тому що мене змушували її вчити. Думаю, блін, це ж реально "дурка". 

Викладач в університеті каже, що всіх "хохлов" треба вирізати. Мене не покидає страх. Я кидаю навчання і йду на роботу. Мені треба гроші, щоб купити квитки, валізу і переноску для кота. 

Я настільки звикла писати українською, спілкуватися голосовими, грати онлайн з україномовними, що стає страшно виходити з дому. Бо я думаю українською. Я боюсь сказати "Добрий день, можливо, вам щось підказати?" в магазині, де працюю. Одного разу у мене таки вихоплюється українське слово, і це миттєво помічає керівник. Питає, чи я так само говорю з клієнтами. 

Люди не хочуть чути "хохляцкую", вони думають, що їхнє життя десять років ламає народ "хохлов". 

Почуваюсь, ніби посеред мінного поля. 

***

Впродовж місяця мама дивиться, як я збираю валізу. Кажу, що їду до друзів у Фінляндію. Я справді збиралася, але в мене немає документів на кота. Я поспішаю, щоб мене не змусили отримати російський паспорт.

Дізнаюсь, що з допомогою волонтерів можу їхати в Україну. Через три тижні кажу мамі, що я в Харкові. Вже рік вона пише, що Харків розіб’ють за три дні. 

Після виїзду мені важко і самотньо: довкола люди з іншим бекграундом, а я ніхто: у мене немає української освіти, я навіть не можу сказати, що я філолог, тому що я філолог-русист. Ані мені, ані людям з мого нового оточення не хочеться мати справу ні з чим російським. Це боляче, неприємно і огидно. 

Я хочу бути солідарна з містом і країною, яка є моїм домом, з людьми, які показали мені інший світ. Я знайшла спільноту, яка не засуджує за те, що чогось не знаю, а допомагає дізнатися. 

*** 

Соромно зізнатися, але мені легше думати, що мого міста вже не існує, і доєднатися до спільноти людей, які виїхали із зруйнованих вщент. Бо моє місто не живе. Це труп, який регулярно ґвалтують.

Життя в окупації позбавило мене родини, тому що коли важко дорослим, останнє, про що вони думають – діти. 

Життя в окупації позбавило мене здоров'я: я не мала доступу до нормальної медицини, не мала на це грошей. 

Життя в окупації позбавило мене нормальних стосунків з їжею, тому що їжі не було. А якщо була, то я б нікому не радила таке їсти. 

Життя в окупації позбавило мене усвідомлення власної гідності, тому що ти завжди підлаштовуєшся під домінантну групу, щоб тебе не побили і не засудили. 

Життя в окупації очевидно натякало, що ти ніщо і ніколи з цього не виберешся. Що в тебе немає прав і свобод. 

Я викинула десять років свого життя. Залишився тільки досвід, який я використовую, щоб показати, що окупація – не мир, окупація – це погано. Навіть якщо це послідовне повільне цькування, а не пістолет біля скроні.

***

Виявляється, коли в тебе нічого немає, можеш пробувати нове. Я відвідую театральні студії, дивлюсь на різну архітектуру, вивчаю досвід людей, знаходжу свої сильні сторони. 

В Харкові я знімаю наліт зі своєї українськості. Коли репетирую з ансамблем колядки – пригадую, що вже колись колядувала. Нехай давно, в садочку, але це зі мною було. Згадую, як у нас готують кутю, повертаюсь до писанкарства. Без української освіти, здобуваю достатньо знань, щоб працювати в книгарні, яка продає книжки про українську культуру. 

Це звучить як божевілля, але спершу я залишалася в Харкові частково через думку, що мені треба отримати свій досвід війни. В окупації нам казали, що Донбас бомбили десять років, але я ніколи не бачила війни в такому прояві, як тут. І почувалась жахливо винною, що мене не було поруч. Згодом це відчуття перетворилося на захоплення: "Людей б'ють, а вони живуть! Вони такі сильні!". 

Загроза стала рутиною. Коли летить дрон, який може обвалити декілька поверхів будинку, я просто зашторюю вікно, щоб уламки, якщо вони будуть, летіли на підвіконня, а не по всій кімнаті. Беру кота і йду в туалет. Дорогою на роботу минаю повністю або частково потрощені будівлі. В деякі влучало не раз. Біля культурного простору, в якому я працюю, вже чотири рази прилітали шахеди. Але ми й далі працюємо.

Я вже як і всі в цьому місті: мене б'ють, а я живу. 

Вероніка: Чому я маю вважати себе росіянкою, якщо це неправда?

Вони викрикують, що в Україні фашисти, що ми завжди були Росією – люди з закритими обличчями, з російськими прапорами. Їх більше сотні. Бачу, як з будівлі збивають герб України. Це виглядає дико, але мій тато натхненний. Він розбирається в політиці. Я думаю, що напевно, він все знає. 

В Донецьку 2014-й рік. Мені 16. 

Хтось пише на стіні "Fuck Америка".

Те, що відбувається щось серйозне, я розумію тільки тоді, коли з Донецька виїжджає ФК "Шахтар" і закривається "Донбас Арена". Ми любимо футбол, для моєї родини це святе місце.

Довкола інформаційний хаос. Вчителька мови натякає, що все дуже погано, інші – що з Росією ми заживемо краще, бо насправді ми росіяни. Мені шкода українських військових, які в оточенні б’ються за донецький аеропорт, але тато каже, якщо вони зайдуть в Донецьк – нас перестріляють. Тобто тебе або вб’є українська фашистська влада, або Росія тебе спасе, і все буде добре. 

З’являється страх. Щоб захиститися, ти маєш асимілюватися. Тому відтепер я вважаю себе росіянкою. Зрештою, серед моїх предків були росіяни. Я можу обрати, з ким себе асоціювати. 

***

Минає якийсь час. З’являється відчуття ностальгії. Я згадую, як в місті відкривалися торгові центри, приїжджали іноземці, грали в футбол. Зараз "Донбас Арена" заросла хащами. Я більше не ходжу на футбол. За футбол тут в принципі забули. 

Коли слухаю сепаратистів, ловлю себе на думці, що я така ж як вони – з промитими мізками. Починаю слухати російських опозиційних блогерів. Потроху в голові ніби падає стіна і я починаю інакше сприймати реальність. 

У мене закрадаються сумніви, чому я повинна вірити Росії, якщо вона одна з учасниць війни? Мої бабуся і дідусь переказують російські новини про те, що українці їдять дітей. Думаю, чому українці хочуть нас вбити? Що ми такого зробили? Я ставлю татові питання. Ми сперечаємось годинами. Не розумію, чому від питань тато злиться.

Мій світогляд змінюється. Страшно зізнатися, що я була неправа. Але вірю, що зараз я розповім родичам, що Росія нас не рятує, а Україна – не зло, і вони повірять. Натомість родичі бачать зло в мені. Я вперше відчуваю самотність серед своїх. 

З татом ми припиняємо спілкуватися, коли не вітаю його з днем Перемоги. Він каже, що я бандерівка і жахлива людина. Але для мене це просто день пам’яті, а не привід говорити, які ми з Росією сильні і як нагнемо усю Європу. Я пам’ятаю історії прабабусі: трьох її братів кинули на фронт в перші дні Другої світової. Жоден не вижив. 9 травня для неї не було святом. В цей день вона плакала. 

Я багато думаю про свою прабабусю. Про її українське ім’я. Про те, як вона говорила зі мною суржиком. Про те, що прізвища моїх предків були українськими, а прізвище діда русифікували. Що я сама народилася і виросла в Україні. Росія не дала мені нічого хорошого – після окупації моє місто деградує. Чому ж я маю вважати себе росіянкою, якщо це неправда? 

***

Напередодні повномасштабного вторгнення планую поїхати в Росію підзаробити, бо так планує мій хлопець. Але після 24 лютого ця ідея виглядає абсурдно. В Донецьку в ті дні тихо, лише відключили воду. Я безперервно читаю новини, заспокоюю подругу з Краматорська. Сподіваюсь, до моїх родичів нарешті дійде, що Росія агресор, але моя тітка дивиться фейкові новини, і каже, що "Харків наш". Я в ще більшому шоці.

Публікую інформацію про допомогу дітям в Україні. Блокую всіх, хто пише "Нащо? Вони самі обрали таку долю". Мені вже все одно, я хочу хоч комусь, хоч якось допомогти. 

Адміністрація коледжу просить мене як старосту уточнити, де знаходяться одногрупники. Це переважно хлопці. Я відчуваю, що це пов’язано з війною. У нас мобілізація. Попереджаю одногрупників, щоб не відповідали на дзвінки. Переживаю за братів. Вони не виходять з дому. 

***

Коли слухаю українські новини, у мене майже параноя: боюсь, що мене прослуховують, що поскаржаться сусіди. Мій телеграм на паролі, новини – в архіві. Коли дивлюсь українське поза домом – озираюсь, чи ніхто не зазирає у мій телефон. Українська мова і розмови про політику, якщо ти думаєш якось інакше, ніж більшість, в Донецьку – тригер.

Мій внутрішній протест переходить в зовнішній. Я дізнаюсь про рух "Жовта стрічка". Стрічка кольору частини українського прапора – символ опору. Купую і ріжу смужками жовту тканину. Йду в парк кованих фігур. Не кажу нікому. Мені хочеться висловити солідарність. Так ми ніби підтримуємо одне одного на відстані, бо дізнатися, чи людина розділяє твої погляди в окупації – неможливо. Говорити – це наражати себе й іншого на небезпеку. 

Коли зав’язую стрічку, оглядаюсь, чи немає нікого поруч. З 2014-го у нас жодних протестів, вони заборонені, тому всі бояться. Я теж боюсь виглядати підозріло. Як я поясню свої дії? Що скажу, якщо міліція побачить мої соцмережі? Лайки? Коментарі? Підписки? Я в авторитарній державі, це вичисляється швидко. Я чула про дівчину, яка зривала плакати з закликами йти на фронт і викладала відео в ТікТоці. Їй загрожувало 10 років ув’язнення. Я теж зриваю плакати: біля школи, біля ринку, в автобусі. Але я обережна, не хочу повторити її долю. Мені приємно бачити плакати, які хтось зірвав до мене. 

Я не одна. 

***

В Донецьку я почуваюсь чужою. Навіть родичі не приймають мене з моїми поглядами. Хочу бути серед тих, хто мене зрозуміє. Не хочу боятися, що на мене донесуть. Думаю, це можливо лише в Україні. 

Мені потрібні гроші, щоб виїхати. 

Влітку 2022-го я влаштовуюсь в піцерію. Спершу працюю офіціанткою, потім і адміністраторкою, і стою за баром – усе одразу. П’ять днів на тиждень, з 9 до 21. Інколи взагалі без вихідних. Але так навіть краще, робота відволікає від новин, від того, що в мене немає підтримки, що у мене з партнером різні погляди на війну. 

Я працюю у місці, де літають "гради" і дрони. Тут дуже гучно, сповіщення про обстріли не працюють. Я можу сховатись хіба що за баром. Коли військові хваляться, які вони герої – маю бути усміхненою. Я не можу показувати огиду, я контролюю слова. Інколи мені хочеться, щоб сюди влучив снаряд і я більше нічого не бачила. 

Я нагадую собі, що роблю це, щоб вибратися. Це тимчасово. 

Я збираю 50 тисяч рублів і пакую валізу. 

***

У день від’їзду тітка ховає мій український паспорт, родичі залякують, що в Польщі мене заберуть в рабство, а в Україні посадять. Я все одно їду. Коли на кордоні Латвії з РФ показую стареньке свідоцтво про народження – тремтять руки. 

В Україні мені здається, що після довгого сну я опиняюся в майбутньому. Ніби з Радянського Союзу приїжджаю в Європу. Рівні дороги, чисті вулиці, інтернет, який ловить на трасі. Як людям пощастило, як вони круто живуть! Є каси самообслуговування, вони ще й говорять, є поштомати і водомати, є українські прапори. 

Я зупиняюсь в Дніпрі. Не зважаючи на війну, це місто виглядає більш живим, ніж Донецьк. Я дивлюсь на людей. Вони не ховають очей. 

Попри все, мені важко адаптуватися. Крім однієї подруги – я сама, у мене нема нікого. Треба відновити документи, налагодити зв’язки, знайти роботу. Якийсь час я працюю оператором на заправці. Це пекельна робота. У мене борги і депресія. Інколи здається, що простіше піти в армію. 

На те, щоб вирулити йде півтора роки. Я не шкодую, в Донецьку я б не вижила. В Дніпрі почуваюся в безпеці, я серед своїх, у мене нема страху. Я позбулася звички ховати телефон. Сказала собі: досить, ніхто тебе не буде гнобити. Я підтягнула українську, у мене є хлопець, ми переїхали у двокімнатну квартиру, я працюю в стоматології. 

Здається, нарешті можна видихнути.

Текст – Надія Швадчак

Ілюстрації – Анастасія Фаїзова

Повна версія тексту була вперше опублікована у виданні Newsmaker.md (Молдова) у співпраці з The Reckoning Project, глобальною командою журналістів і юристів, яка займається документуванням, висвітленням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів.