Дурка не пройдет

Біфокація - стан невизначеності. Тлумачні словники поки що пропускають цей термін. Спеціалісти вживають слово нечасто і класифікують його як один із найскладніших психологічних станів особистості.

А ми ось уже п'ять прекрасних постпомаранчевих літ перебуваємо у стані біфокації. Ба, не всі. За винятком тих бронхозаврів дикого капіталізму, які приватизували усі ласі шматки ще радянських основних фондів держави і жирують на тлі усезагальної бідності смиренного народу.

Ціна їхньому жируванню відома - майже 7 мільйонів життів, утрачених в розтерзаній ними Україні за часи так званої незалежності.

Якось я звернувся до маститого редактора потужної регіональної газети з пропозицією створити партію без олігархів, кістяком у якій стали б активні побратими - журналісти, які за всіх часів і режимів відстоювали справедливість, захищали громадян від свавілля влади і новітніх глитаїв.

У відповідь почув, що журналістам краще в політику не встрявати, а взагалі це - мільйони доларів, де ми їх візьмемо? Аж не минає й року, бачу прізвище цього маститого чоловіка в списку нардепів від партії, умовно кажучи, рябих тюльпанів.

Увійшовши на сайт Верховної Ради й узагалі подивувався: чортова дюжина моїх колег різного професійного калібру успішно "засвітилася" і в партії бегемотів, і в партії голубих фіалок, і в партії прихильників прихилитися куди-небудь, де більші гонорари за уміння консесувати і злучатися в компроміси, наприклад, при дерибані надерибаненого.

Звідти, з отієї дюжини хутко поширилася думка про необхідність роздержавити рештки державних ЗМІ. Завважте, не поставити ці ЗМІ на службу державі, тобто платникам податків, для яких державні ЗМІ були і залишаються останньою інстанцією в справі захисту справедливості, а саме - роздержавити.

Так оно Китай існує майже тисячу років як держава і не квапиться все роздержавити і приватизувати на шляху до світлого майбутнього Європи...а нам ще й двадцяти літ не минуло, ще нічого й не збудували помітного, а вже заулюлюкали про роздержавлення.

І коли чую просвітницькі промови масногубих промовців, ніби Україні без Європи і НАТО просто не жити, то знову - таки бідкаюсь про далекий Китай: напевне там панує великий відчай через безперспективність вступу до Ради Європи, тому там - найвищі темпи зростання валового внутрішнього прибутку і постійна тенденція до збільшення чисельності народу, а не до вимирання.

Коли б наші економісти не брехали, вони б рвали волосся на своїх головах і на головах можновладців, бо в Україні упродовж останніх років найрентабельнішим є бізнес ритуальних послуг.

І як за таких умов можна фінансувати не лише згубну для громадян діяльність секретаріату президента, Верховної Ради, Кабміну та всіляких рад (одну з яких низи влучно прозвали радою нацнебезпеки), а й так зване санаторно-курортне забезпечення армії дармоїдів-чиновників?

Влада пожирає власну країну. Якби міжнародні спостерігачі за розвитком демократії в Україні не продалися за шмат гнилої ковбаси, то вони мали б на повний голос доповідати світовій спільноті, що влада в Республіці Україна нічим не різниться від сомалійських піратів.

Просто в сумнозвісній Аденській затоці потрапляють в заручники окремі судна, і їх таки викуповують скнари-власники, а в Україні в стані заручників опинилися всі, хто не наважився стати злодієм. І викупу не буде.

Стан біфокації якраз і вигідний владі. І визволитися з цього гнітючого стану здатен сам народ. Якщо зорганізується в антиолігархічну, антизлодійську організацію.

Поки що триває психологічна атака на свідомість звичайних людей з боку 18 чи 19 претендентів на "папаху", сиріч - "булаву" першої особи держави. Реальних - 18, і один - віртуальний, кандидат-фантом, образ якого за немалі гроші розробила й "поселила" в мережу Інтернет якась партія.

І від цієї атаки, від цього інформаційного бомбардування народові нікуди сховатися. Наступають з усіх відомих політтехнологам-зайдам сторін: з телеекрана, шпальт продажних газет, вуличних біл-бордів і транспарантів, дісталися навіть, як голодні таргани, до короткохвильових радіостанцій.

І вішають, вішають локшину, аж смердить від їхньої недоброї локшини.

Невтямки, мабуть, панам мультимільйонерам, що виборці якщо й не плюються на всі ті витівки заокеанських піарщиків, то просто не зважають на недолугу рекламу. І як би не скакали гопки перед кандидатами і кандидатками браві виконавці соцопитувань, малюючи потішні рейтинги замовникам опитувань, переважній більшості населення всі остогидли.

Персони, які вперто називають себе політиками. І народними депутатами. Хоча народні депутати в нас скінчилися як такі після нового закону про вибори нардепів, за яким уже ніхто із сіроми балотуватися в депутати не може, бо балотувати "свою братву", за їхнім неправедним законом, може лише начальник політичної партії (читай - клану).

Отже, тепер у нас розвелися партійні депутати всіх рівнів. Хоча природа їхня однакова - як і природа колорадського жука: побільше нажертися на чужому полі.

Тому вони й остогиділи звичайному непартійному люду, який до пори до часу змушений терпіти усе це кодло балабольченків, крутіїв і скоробагатьків.

Політтехнологи - як щури в засіках демократії. Одного буднього дня спостерігав, скільки правоохоронців кинуто на охорону зовнішнього периметра будівлі Верховної Ради...Сила.

Це при тому, що в наших "слуг народу" ніхто не те що старим черевиком не намагався поцілити, навіть жоден студент-прогульник за останні п'ять років не жбурнув за металеву огорожу курячого яйця.

Ото коли таке подумалося, бачу: зграйка модно зодягнених пронир з хитрувато-біснуватими поглядами завовтузилася біля першого під'їзду. Завовтузилася, загомоніла, ожила в передчутті свіжої здобичі. Політтехнологи...

Саме через цей під'їзд пишуча і телезнімаюча братія ходить на пленарні засідання вищого законодавчого органу однієї з найкорумпованіших держав світу. Саме тут юрмляться, як ото колись у присутствєних місцях, сучасні посполиті з числа помічників, кумів нардепів, тіньових бізнесюків тощо.

У країні - чергові жнива рекламістів та політтехнологів, чергові президентські перегони. І дивина дивна: на телеекрані не побачиш технолога металургійного заводу чи технолога-енергетика, уже не кажу про нанотехнолога чи технолога нового підприємства харчової промисловості.

Зате зранку до ночі, як співалося в одному шлягері, "бачу твої очі", лукаві очі політичних технологів. А навіщо ці технологи в державі, де понад 70 відсотків населення - за межею бідності?

А задля одурманювання цього самого населення (електорату по-їхньому, по-модному, майже по-хранцузькому), маніпулювання масовою свідомістю з метою схиляння цих самих бідолашних мас на бік того чи іншого кандидата на престол президента.

Наголошую, це - не якісь там ідейно переконані в правоті свого вождя агітатори чи пропагандисти з радянського минулого, а найняті за чималі гроші пронози, які вигадують та втілюють у життя різноманітні хитрі "ходи".

Одні розводять наївний електорат під час заангажованих телешоу, інші викидають компромат про загрозу педофілії, спритніші надягають тогу рятівників нації від "каліфорнійського грипу", заодно почистивши гаманці пересічних виборців, бо охоплена панікою сірома розмела весь замшілий товар в аптечних мережах цих самих "рятівників нації".

Причому, майже всі передвиборні штаби і не приховують, що їхні боси кидають кращі, на їхню думку, заокеанські бригади з маніпулювання громадською думкою супроти власного народу.

Розгортається справжня психологічна війна в умовах біфокації. І переможе зовсім не той, хто гідний за мірками моралі і професійності зайняти найвищий пост у державі, а той, хто завдяки оцим самим політтехнологам зуміє надурити більшу кількість виборців.

Якби ж у нас було суспільне телебачення, незалежне ні від "грошових мішків", ні від влади, то воно мало б щодня відкривати народові очі: якщо політик користується послугами політтехнологів, то він просто хоче вас надурити, навіть не думайте за такого голосувати.

Вражає, що в цьому густому брехливому агітаційному тумані - жодної конкретики. Лише гучні порожні гасла. Часто недолугі. Наприклад, один просторікує, мовляв, іду на війну з корупцією!

Видатний український філолог Марія Каранська, коли б дожила до наших днів, поставила б авторам сленгу жирну двійку. По-перше, якщо він іде на війну з корупцією (разом?) то - проти кого, проти народу? Очевидно, він хотів сказати, що йде воювати проти корупції...

По-друге, це речення - незакінчене за смислом. Якщо вдатися до історичних аналогій, то такими фразами щедро пістрявіла комуністична пропаганда часів Другої світової: плакат із зображенням радянського солдата і напис, мовляв, іду на бій, якщо загину, - вважайте мене комуністом.

Оце - закінчене за смислом речення. Тож і в нашому випадку з претензійним кандидатом слід було б додати для завершення фрази: іду на війну проти корупції, вважайте мене ...(комуністом?).

Недорікуваті політтехнологи іншого претендента "на престол" пропонують заковтнути озлиднілим виборцям  інше "промовисте" гасло - мовляв, держава - для людей! Дуже вдала фраза. Щоб, як кажуть, рядовий виборець не подумав, бува, що цей успішний політик збирається дбати про державу для собак, котів чи орангутангів, чи, крий Боже, для нелюдів!

А студент-філолог уже й кепкує: "Держава - для людей олігарха Трахтамона!".

Дивує, що й самі кандидати, озброєні до зубів рекламною зброєю і забезпечені прямими телеефірами, ніякої конкретики не повідомляють виборцям. Усі розуміють, які шалені кошти спрямовуються на передвиборне інформаційне бомбардування наших очей і вух.

Але я як громадянин Республіки Україна не розумію, чому ж тоді жоден з кандидатів у президенти не наведе бодай 10-20 фактів конкретної допомоги конкретним людям, які потрапили в біду?

Бо таких фактів просто нема. Та проїдьте до будь-якого села чи райцентру зубожілої внаслідок бурхливої фінансово-господарської діяльності "героїв політичних телешоу" України, і ви дізнаєтесь про безліч кричущих випадків біоциду.

Там - реальна проза життя. Там немає віденських балів, мешканці депресивних населених пунктів не потрапляють до світських хронік, бо там бал править нужда, кривда, зневіра... Варто про неї знати і успішним політикам, і доларовим політтехгнологам.

"Якби ви знали, паничі, Де люди плачуть живучи, То ви б елегій не творили Та марне Бога б не хвалили, На наші сльози сміючись..."" - писав колись Тарас Шевченко. Але що було далі - відомо: народні повстання, революції, кров.

А тогочасні політтехнологи також юрмилися коло "барського столу", готували промови, маніфести. Отож, не треба дурити народ. Адже цим ви тільки пришвидшуєте дозрівання грона гніву...

Дослухайтеся нашого сучасника Бориса Олійника:

З народом загравать не треба,

він добре бачить з-під брови -

І що ви корчите із себе,

І хто єсте насправді ви.

Народ не візьмеш на макуху,

Він зоддаля розрізнить чин.

І хто є син його по духу,

І хто по духу сучий син...

Серед численних прогнозів суспільно-політичної ситуації в Україні після обрання (чи необрання) четвертого президента, віддані своїм кланам політтехнологи називають і можливі справжні наслідки, і верзуть всіляку маячню.

Тільки їм невтямки, що народ здатен розв'язати питання по-своєму. Доречно навести приклад з одного підручника: "Доползу до своїх" - решил раненный. Но волки решили иначе".

Приклад ілюструє лінгвістичну фігуру заперечення. Український народ здатен продемонструвати своє заперечення олігархії і в день виборів 17 січня, і після них, вдавшись до рішучої самоорганізації через місцеве самоврядування, професійні спілки та класичні політичні партії, створені знизу, а не штучно сформовані "грошовими мішками".

Бо час біфокації, час невизначеності, як і час ліберального політичного одурманення народу збігає. Бо сама природа не допускає, щоб скоробагатьки і брехуни чинили пригнічення народу так довго. І на цьому передвиборному бенкеті лицемірства хіба що Анатолій Гриценко заслуговує на всенародну підтримку.

Принаймні, він не бреше і не вдається до послуг лукавих політтехнологів. Можливо саме завдяки йому народ і вирішить свою долю інакше, аніж намислили собі  хижі до України олігархи.

Олександр Михайлюта, для УП