Место под солнцем, не украденное у соседа

Вторник, 16 февраля 2010, 11:02
Александр Палий
политолог, кандидат политических наук, для УП

Майбутній президент Віктор Янукович під час виборчої кампанії роздав чимало виборчих обіцянок з мовного питання. З одного боку, він говорив про "недопущення українізації", з іншого, йому ж належать слова, що "ми нині живемо в незалежній державі, ім'я якій Україна, і ми всі, безумовно, не можемо не знати своєї рідної мови - української".

Результуючою всіх цих заяв став оприлюднений намір нового президента ухвалити закон "Про мови" з імплементацією Європейської хартії регіональних мов. Цей закон начебто передбачатиме наділення обласних рад правом зобов'язати, за заявою родичів, навчати дитину всіх предметів російською мовою в будь-якій загальноосвітній школі.

Цей підхід загрожує закріпити дискримінацію мовних прав українців у низці регіонів держави. Приміром, за даними Головного управління статистики Донеччини в області 43,2% школярів навчаються українською мовою, причому більшість з них - у "двомовних" школах.

Тобто реально українською більшість цих "статистично українських" школярів слухають в кращому разі кілька предметів. Між тим, за даними перепису 2001, на Донеччині мешкає 56,87 % етнічних українців і 38,22 % росіян.

Водночас, представники Януковича не повідомляють, чи матимуть за їхнім законом таке ж право навчатися українською в будь-якій, в тому числі й російськомовній школі, ті учні, родичі яких виявлять таке бажання. Якщо це право не буде забезпечене, то майбутній закон регіоналів буде ще більш дискримінаційним по відношенню до українців.

Адже нині в деяких регіонах запит на україномовне навчання багатократно перевищує пропозицію. Зокрема, в Сімферополі в українську гімназію на 90 місць щороку претендує кількасот учнів. Батьки просять посадити їхніх дітей "збоку на стільчику". Хто не проходить конкурс, змушений навчатися російською. У якій ще державі для того, аби здобути освіту державною мовою, треба витримувати конкурс?

Свій проект закону "Про мови" регіонали обумовлюють "культурною специфікою" різних регіонів. Мовляв, в окремих регіонах "завжди" говорили російською.

При цьому тривалість цього "завжди", за правило, 50-70 років. Для людей, що не мають історичної пам'яті, "завжди" може бути ще коротшим.

Між тим, у 1932 в Донбасі із 2239 загальноосвітніх шкіл 1769 були з українською мовою викладання, що становило 79% шкіл, а 207 працювали російською та російською й українською мовами.

А вже станом на 1989 з 1217 шкіл Донеччини з українською мовою навчання лишилося тільки 105 або 8,7%, та й то дрібних сільських шкіл, тобто в області відсоток учнів, що навчалися українською, наближався до нуля.

Можна довго пояснювати, що змусило мільйони українців найбільшої області України відмовитися від батьківської мови.

Україна, яка свого часу вступила в союз з Московією як не завойована країна, зазнала такого культурно-національного нищення, як, напевне, жоден інший сучасний народ Європи.

Трьохсотлітній тиск на українську ідентичність, включно з масовими убивствами, переселеннями, голодоморами, винищенням еліти, й закінчуючи спаленням книжок та заборонами на будь-яку письмову чи культурну діяльність українською мовою, призвели до потрапляння української мови в гетто на більшій частині території України й створення в СРСР, особливо на пізньому його етапі, атмосфери глуму з усього українського.

Голова Донецької обласної ради Анатолій Близнюк розповідав:

"Я тогда еще пацаном был. Бегаю, и на украинском языке разговариваю. А завуч меня за ухо:

- Молодой человек. Вы в какой школе учитесь?

- В русской.

- Ну, если я еще раз услышу, что вы будете говорить на украинском языке, вон за пять километров есть школа украинская, вот туда вы пойдете.

- Вот такими принципами нас отучали разговаривать на родном языке. А вообще - мы патриоты".

У світі такі ситуації виправляються "позитивною дискримінацією". Неграм у США, приміром, нині всі винні.

Намагаючись сказати українцям, що "вас тут не стояло", шовіністичні політики потрапляють у власну пастку. Адже нині існує беззаперечний факт - територія областей з переважанням української мови разюче співпадає з кордонами Київської Русі.

І поділ зовсім не на міфічний "Схід" і "Захід", а на україномовну "Північ", як Правобережну, так і Лівобережну, заселену слов'янами з давніх давен, і територіями "Півдня" з відносно нещодавньою колонізацією.

У світі ніколи не існувало "князя Владіміра, "Кієва", "Либіді", "Пєщєрной Лавры". Натомість, у стародавніх джерелах незмінно стверджувалося, що були "Володымер", "Кыив", "Лыбидь" "Печерска Лавра". Навіть засновник Москви Юрій Долгорукий був київським, а не московським князем. В іншому випадку, від був би "Дліннорукім".

Факт є фактом. Українська державна організація - Запорізька Січ - першою контролювала більшість нинішніх областей Півдня і Сходу України (починаючи з Миколаївської й закінчуючи частиною Луганської) за кілька століть до того, як там з'явилися перші росіяни.

Перша зафіксована в історичних джерелах українська колонізація на Донеччині мала місце вже в кінці XV століття, у той час як перші російська колонізація Донбасу з'являється лише в XVIII столітті.

Тим часом ще й у XVII столітті Засічна лінія (мережа оборонних споруд проти кримських татар на шляху до Москви) проходила біля Тули (менше ніж за 200 кілометрів від Москви).

Наприкінці XV-на початку XVI століття на Донбасі виникли численні поселення українських козаків. Біля самого гирла Кальміусу над Азовським морем близько 1500 року виник запорозький зимівник (тобто постійне поселення) з назвою Домаха, який пізніше став зватися Кальміусом - центром Кальміуської паланки Війська Запорізького.

Згодом на місці Домахи виникло місто Маріуполь. Землі Запорозької Січі у ХVI-XVII століттях сягали на сході до річки Дон. У грамоті польського короля Стефана Баторія від 9 квітня 1582 року східні межі запорозьких земель визнаються "з верхів'їв річки Орелі на верхів'я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону".

Це підтвердив і гетьман України Богдан Хмельницький універсалом від 15 січня 1656, де ці межі окреслено "від самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали". В Універсалі зазначалося: "...те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося".

На території паланки було розташовано дві полкові фортеці - Ясенувате та Макарове. Кальміуська паланка була найбільшою у Війську Запорізькому й охоплювала, крім сучасної Донецької, також частини Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської й Ростовської областей Росії та нараховувала більше 300 запорізьких зимівників.

Північ сучасної Донецької області належала до іншої запорізької паланки - Барвінківської (центр на сучасній Харківщині). Один із куренів Запорізької Січі називався Донським. До нього записувалися козаки, вихідці з-над Дону.

Заселення земель у районі сучасного Донецька було почато запорізькими козаками, які, освоюючи в XVII віці водний шлях по річці Кальміусу до Азовського моря, створювали уздовж нього укріплені хутори-зимівники.

У XVII столітті із зимовників та хуторів у Олександрівському урочищі на місці сучасного Донецька виросла козацька слобода. Нижче по течії Кальміусу козак Мандрика заклав зимівник, зародок сучасного селища Мандрикине. Ясенувате (нині містечко на Донеччині) - давнє поселення запорізьких козаків, засноване 1690 році.

В околицях Маріуполя є чимало сіл, заснованих запорожцями, зі стародавніми назвами - Володарське, Бойове, тощо.

Тому перша мова, яка почала лунати після половецької на Донеччині, як і на всьому Півдні України - українська.

Водночас, ще в середині XV століття одеське Причорномор'я належало до Великого князівства Литовського і залежного від нього Київського князівства, не кажучи вже про Олешки, Тмутарокань, Білу Вежу та інші українські землі.

Усе це говориться не для того, щоб доводити перед співвітчизниками вищість українців, а лише задля того, щоб українцям не доводили їхню нижчість. Хто сів за стіл, хай не кладе ноги на стіл.

Водночас, в Україні майже повністю відсутні прояви екстремізму та національної нетерпимості. Українське законодавство і практика політики у сфері захисту етнічних меншин - і так одні з найліберальніших у світі. Ця толерантність - велике щастя для морального здоров‘я нації, що досі убезпечує нас від внутрішніх конфліктів, як би їх дехто не намагався роздмухати.

Між тим, країні пропонують нове політичне використання дратівливої теми. Найбільш загрозливе в законопроекті регіоналів - це анонсоване перенесення теми мови на рівень обласних рад. Адже це неодмінно політизує просте питання. Місцеві політикани в регіонах будуть змагатися в тому, як вони люблять місцеву більшість (і, як це буває, не люблять меншість).

Тому, якщо Віктор Янукович справді зацікавлений у прийнятному для всіх знятті мовної теми, оптимальним було б законодавчо передбачити чітке автоматичне зобов'язання держави на центральному рівні, без жодної локальної політизації, відкриття російськомовних, україномовних чи іншомовних класів, у разі певної кількості заяв батьків (наприклад, 30).

Звичайно, з обов'язковим вивченням державною мовою основних гуманітарних та правових предметів.

З мовою в судах, медицині все ще простіше. Треба російською - нате вам.

Іноді здається, що весь цей галас навколо мовного питання - це не змова проти України, а банальні лінощі політиків вивчити ще одну мову. Дехто з них дуже жаліє учнів, яких змушують вчити українську. А даремно. Бо наукою доведено, що дитина навіть з середніми розумовими здібностями здатна одночасно вивчити 4 мови, на відміну від тупуватих, з вікових причин, дорослих.

А найцікавішим є науково підтвердження відкриття, що "білінгви", тобто діти, які говорять двома мовами, є розумово розвиненішими, ніж їхні одномовні однолітки. За даними науковців, "білінгви мають більш розвинену пам'ять, гнучке мислення, здатні на більш оригінальні рішення", а також краще розпізнають брехню.

Тому, шановні російськомовні, вчіть українську. Бо україномовні російську добре знають.

Втім пропозиції регіоналів, що фігурують в їхньому мовному законопроекті, загрожують непотрібною політизацією, збуреннями в суспільстві, та, найголовніше, закріпленням мовної, культурної, освітньої, інформаційної дискримінації українців на частині території власної країни.

Українцям не потрібна дискримінація іншомовних. Несправедливість і похідна від неї ненависть - речі, які роз'їдають країну. Це ми можемо дуже добре бачити на прикладі наших сусідів.

Звичайно, українська мова переживе навіть це. Бо й не таке переживала. От тільки чи переживуть це політики, які спробують утискати українську більшість на її власній землі?

На останніх виборах Юлія Тимошенко отримала майже стільки ж голосів, скільки і Віктор Янукович. І це попри вкрай вигідне опозиційне становище останнього, небувалу економічну кризу та низку іміджевих провалів і катастроф Тимошенко, починаючи від Лозінського і справи "педофілів" і закінчуючи грипом.

А все чому?

Тому що люди голосували не стільки за Тимошенко, скільки проти Януковича, такого, яким він запам'ятався. І якби не зміна риторики Віктора Януковича на більш помірковану, Центр і Захід України, ймовірно, таки відмобілізувався й дав би Тимошенко кілька зайвих відсотків.

А в майбутньому, після входження Януковича у владу, буде вже інша, дзеркальна ситуація. Навіть без огляду на вибори, надто зухвало вважати, що можна керувати країною і при цьому дискримінувати 67% населення за мовною ознакою на їхній власній батьківській землі.

Як писав дослідник Запоріжжя Дмитро Яворницький, щоб прийти на Січ, не обов'язково було бути українцем. Потрібно було лише бути християнином і знати українську мову.

Сьогодні маємо схожу ситуацію: три кандидати, що набрали найбільше голосів не є етнічними українцями. Що це, як не демонстрація супертолерантності нашого суспільства? Працюйте на Україну, і будете для неї своїми.

Мовне питання вирішити просто. Треба лише до кінця усвідомити дві речі. Перша - наша країна називається Україною. І друга - "політичні" українці - це всі, хто вважає Україну своєю Батьківщиною, і хто має, виходячи з цього, всі права, в тому числі, право говорити і навчатися тією мовою, якою вони хочуть.

Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук, для УП

powered by lun.ua
powered by lun.ua
Любовь или меркантильность: зачем нужно заключать брачные контракты
Любовь – это хорошо, но одновременно и хотелось бы сохранить свое имущество после возможного разрыва отношений. (укр.)
Услуги онлайн: что означает присоединение Украины к цифровому рынку ЕС
Взаимное признание сертификатов электронных цифровых подписей Украиной и странами ЕС расширяет горизонты для украинских компаний и открывает новые перспективные направления и рынки сбыта. (укр.)
Трудности трудоустройства: что делать иностранцам в Украине
Как на самом деле выглядит трудоустройство иностранцев в Украине?
Новые правила государственной помощи: как и зачем Хорватия изменила систему субсидий для бизнеса
Мало-помалу, в том числе благодаря поддержке Еврокомиссии, нам удалось убедить чиновников в необходимости внедрения новых правил предоставления государственной помощи, сделав ее более прозрачной.
Трамп против Amazon: какое будущее у электронной коммерции?
Президент США критикует Amazon за то, что она забирает рабочие места у традиционного бизнеса, но эту тенденцию уже не остановить.
Путь изгоя, или Почему в Японии так мало людей болеют туберкулезом
Несмотря на то, что туберкулез – всемирная проблема, в разных странах она решается по-разному.
Верховный суд под контролем: какие последствия будет иметь самая скандальная победа Трампа
Внутри Верховного суда США наметился перевес в сторону консерваторов - теперь от него не следует ожидать решений, расширяющих гражданские права. Назначение Кавано также стало вызовом движению за права женщин.