Про украинскую церковь, диаспору, вызовы прошлого и визию будущего

35 просмотров
Вторник, 22 июня 2010, 21:07
Евгений Заплетнюк
протоиерей, кандидат богословия, УАПЦ

На ці дні в Києві заплановано проведення ІІІ-го міжнародного конгресу "Діаспора як чинник утвердження держави Україна в міжнародній спільноті: сучасний вимір, проекція в майбутнє".

Серед учасників із багатьох країн світу, у роботі конгресу з візьме участь і значна кількість духовенства, представників найрізноманітніших церков та релігійних організацій.

Українська Автокефальна православна церква цілком справедливо вважає такі акції дуже важливими та необхідними. Особливо - на даному етапі нашої історії, як світської, так і церковної. У ці дні багато небайдужих людей - політиків, учених, активістів, представників влади та дипломатичного корпусу - будуть багато розмовляти про нашу діаспору, та її вплив в утвердженні української державності.

Але не лише політикам, але й нам, українським священнослужителям, людям церкви, ця тема дуже близька. Адже з якогось моменту вона стала частиною життя нашої церкви, нашого духовенства та мирян.

Рівно двадцять років тому було проголошено Третє відродження нашої української Автокефальної православної церкви.

Тоді група священнослужителів вийшла з-під канонічної залежності свого безпосереднього архієрея - московського екзарха митрополита Філарета (Денисенка), та, відповідно, московського патріарха.

Наш свободолюбний народ у ті роки опинився на непростому шляху, прийшовши до роздоріжжя невизначеності та розгубленості.

Своєї держави, яка міцно стояла б на ногах, у нас не було. Тому дуже часто віруючі не лише не мали необхідної підтримки й опори у своїх діях, але й найчастіше зустрічали різку протидію з боку колишніх партійних діячів та чиновників.

Ми не мали однодумців у владі.

Більше того. Ми навіть не мали власних лідерів, які у своїй боротьбі були здатні жертвувати не людьми, а собою.

Той час можна охарактеризувати, як час наших помилок і намагань втілити в життя якусь абстрактну мрію-фантазію, якусь неіснуючу Україну. Така омріяна країна б водночас поєднувала в собі й віротерпимість, і відданість єдиній церкві, і європейський вектор розвитку, і наші прабатьківські ідеали та цінності, і владну руку господаря, і поблажливість до народу, демократизм та соборноправність.

Ми хотіли "все й одразу". Отримати без праці над собою ідеальну Україну, якусь надреальну державу-фантом.

Таку державу було зовсім просто придумати як міф. Але чим вищими були наші вимоги до неї, тим складнішим було втілення. Багато спроб нашого "будівництва" України мали зовсім протилежні, навіть трагікомічні наслідки, аніж заплановані із самих початків.

І сьогодні всім нам потрібно тверезо усвідомлювати собі те, що час, коли кухарки керували країною, уже відійшов у далеке забуття.

Нове тисячоліття ставить перед нами цілий пласт невирішених геополітичних, державницьких, історіософічних питань. Вирішити їх може лише освічене, грамотне нове покоління фахівців та вчених.

Однак не треба забувати про основне.

Усі світські спроби побудувати рай на землі без Бога - приречені на невдачу.

Ми з вами знаємо, і навіть були свідками того, як на наших очах впала страшна комуністична система. У неї було все - сила, гроші, міць, люди, зброя, і тюрми для непокірних. І, здавалося, що були всі найважливіші передумови того, щоб ще десятиліттями існувала ця велика країна, а безбожні люди насолоджувались в ній своїм беззмістовним життям.

Однак, там, де немає Бога, де немає Його животворчого Духу - усе, навіть те, що нам здається живим - мертве саме в собі.

Як віруючі люди ми знаємо, що Богові угодно було мати на тому місці державу, в якій християнські духовні цінності будуть ключовими цінностями в житті всього її суспільства.

Тож чи ж може Бог дати своє благословення всім нам, нашій державі, якщо ми внутрішньо не змінюємося, а залишаємось такими ж безбожниками, якими були?

Слово "безбожник" я вжив не в образливому сенсі. На превеликий жаль, безбожниками нині можуть бути навіть священики і єпископи. Людина, яка ззовні живе всіма обрядами та традиціями, але при цьому лишається черствою всередині себе - це такий самий безбожник, як і той, хто явно заперечує Бога. Бо внутрішньо вони не преображаються.

І ось тоді, саме українська діаспора змогла стати для нас тим джерелом, з якого ми черпали не тільки підтримку, або заборонену раніше українську книгу.

Ми черпали, і, як спрагнені, пили свіжу воду - свою власну, рідну українську віру.

Ми черпали свою національну окремішність, яку наші брати та сестри за океаном берегли, як частинку України, як частинку своєї земної Вітчизни, як передумову Вітчизни небесної, тієї, що очікує всіх нас у майбутньому.

Ми й сьогодні згадуємо у своїх молитвах усіх, хто будував нашу церкву, беріг її - відомих та безіменних українських канадійців, українських американців, українських австралійців... Усіх українців по світу сущих.

У нашій церкві, як у жодній іншій, відчувається постійний молитовний і духовний зв'язок із православними українцями по всьому світу. Тому що саме діаспорна церква передала, повернула через десятки років гонінь палаючий факел церковного життя, самобутнього українського православ'я.

Того православ'я, яке було винищене тоталітарним режимом, викорчуване гоніннями, стратами, засланнями, розстрілами без суду та слідства.

Того православ'я, яке замінилось в нас "московщиною", формалізмом та непомірними імперськими політичними амбіціями.

Ось хоча б, наш перший патріарх Мстислав (Скрипник) - в цьому плані історична й показова особистість. Як і багато наших українців на вигнанні, він зумів зберегти у своєму серці гарячу любов до своєї церкви, і не зрадив пастирського служіння Вітчизні земній до свого останнього дня. Це вічний приклад для наслідування всім, кого доля закинула за межі рідної землі.

Наш народ має тисячолітні християнські цінності, чудові самобутні традиції та звичаї. І вже час говорити про те, що нам, українцям, тут знову треба почати думати про нашу діаспору, і повертати їй свої борги.

Економічна криза, яка господарює у світі останні місяці, у нас панує вже багато років. Наш народ часом вимушений покидати свій сталий побут, і шукати кращого життя.

Так звана "Четверта хвиля" еміграції почалась ще в 90-х роках минулого століття. І, здається, триває й досі.

Церква не осуджує таких людей, але молиться, співчуває, та співпереживає з ними. А це - тисячі й сотні тисяч людей, цілі родини, навіть вулиці та села українців поза Україною. Ось там, на чужині, сьогодні під впливом найрізноманітніших, модерних культур та псевдокультур, українська мова зникає. Наш народ асимілюється поза межами нашої країни.

Тому я би хотів звернути увагу й на таку проблему.

Економічні негаразди - це найменше зло, яке може втрутитись в людське життя.

Набагато більшою проблемою є духовна криза. Дефіцит віри, надії та любові.

Це правда, що ми постійно хочемо, щоб нам хтось допомагав, фінансував або якось по іншому покращував наше життя, і вирішував наші проблеми. Однак при цьому не варто забувати слова Христа про те, що "краще давати, аніж брати".

Потрібно чітко усвідомити: стосунки українців між собою мусять бути братерськими, щирими, взаємовигідними, в економічному, науковому, чи духовно-моральному аспектах. Ніяка сторона не повинна бути вічним донором, а інша не може бути постійним прохачем.

Насправді, ми всі можемо й маємо чим ділитися один з одним. До цього кличе нас не лише закон християнської любові, але й здоровий глузд.

У питанні стосунків церкви та діаспори є багато непростих моментів.

І сьогодні, коли ми говоримо про те, чим діаспора може допомогти українцям для їхнього становлення, постає перше питання, яке необхідно вирішувати - це питання нашої церковної єдності.

Дуже часто закордонні ієрархи допомагали нам у здобутті цієї єдності. Хоча й були випадки протилежні та суперечливі. Тож, Патріархія УАПЦ, усвідомлюючи свою повну відповідальність за церковний і міжцерковний мир, до цього часу переважно утримується від заснування власних духовних інституцій, місій та братств поза межами України. Хоча в нас є в цьому й потреба, і ми маємо достатньо кваліфікованих кадрів і засобів.

Однак ми вважаємо, що до часу повного й остаточного вирішення канонічного статусу нашої церкви, такі дії можуть мати лише негативні наслідки для всіх - і для церков, і для людей.

Ми добре бачимо ці погані плоди на прикладі інших українських юрисдикцій. А ви всі добре знаєте, що в Україні нині діють аж три православні церкви, дві католицькі, та безліч протестантських деномінацій і відгалужень.

Невже такий "демократичний" підхід сприяє зміцненню української державності?

Зовсім ні! Наша церква переконана в тому, що без єдиної Помісної православної церкви не буде і єдиної України.

Тому, зі свого боку, ми готові робити все необхідне, щоб сприяти прозорому конструктивному міжцерковному діалогу.

На жаль, наразі ми не маємо сопричастя з іншими православними церквами світу. Наші священики відкрито не служать із кліром інших православних патріархатів.

Над вирішенням цієї проблеми ми активно працюємо останні десять років. У діаспорі наших вірних найчастіше духовно окормлює наша Церква-мати - Вселенська Патріархія, з котрою в нас на сьогодні є досить добрі та теплі стосунки.

Хто з вірних бажає, відвідує православні храми інших помісних церков. Ми не бачимо в цьому нічого гріховного. Навпаки, в цьому й реалізовується соборність Православної церкви, невід'ємною складовою якої є й наша УАПЦ.

Сподіваємось, що й надалі, українцям поміж собою не буде чого ділити. Один народ, одна віра, одна Церква, одне хрещення!

Нехай Бог благословляє всіх нас на добрі справи. Бажаю всім нам плідної праці, і пам'яті про головне - "Шукайте перш за все Царства Божого й Правди Його, а все інше додасться вам".

Євген Заплетнюк, протоієрей, кандидат богослов'я, УАПЦ, спеціально для УП

powered by lun.ua
Реклама:
Капитолий. Начало реванша Трампа
Дональд Трамп не сдастся сейчас, поскольку намерен баллотироваться на следующих президентских выборах. (укр.)
Заработать на смертях: как нас лишили мировой вакцины в 5 раз дешевле
Три доллара заплатила Всемирная организация здравоохранения за вакцину, закупку которой в ручном режиме сорвал министр здравоохранения Максим Степанов. (укр.)
Настоящая цена меха норок: история одного расследователя
В конце сентября 2020 польский Сейм (нижняя палата парламента) провел историческое совещание по вопросам правовой защиты животных в Польше. (укр.)
Изменил ли Национальный банк свою политику на валютном рынке
По какому принципу НБУ будет выходить на рынок с валютными интервенциями и как будет влиять на курс. Что изменилось в новой стратегии? (укр.)
Торговый фокус с лесом: друзьям — все, а обществу — ничего?
Почему торговля необработанной древесиной происходит на закрытых "аукционах" и без конкуренции. (укр.)
Дело генерала Назарова - сигнал, который нельзя игнорировать
Дело Назарова как потенциальный прецедент для военного судопроизводства Украины и свидетельство неурегулированности ключевых вопросов военной юстиции. (укр.)
Демократия и некомпетентность
Почему Аристотель не доверял демократии как форме правления, в чем заключаются недостатки последней и что это значит для современной Украины. (укр.)