Сумерки душ наших

Пятница, 25 июня 2010, 10:12

Дивний ми, українці, народ. Чи не кожен з нас прагне жити якнайкраще і нібито того ж бажає іншим, принаймні заочно, а живеться переважній більшості з нас -  так собі. Можна сказати й не живеться, а виживається.

Попри стихію та негоду, що все більше колошматять наші обійстя і угіддя, не дивлячись на техногенні катастрофи, які забирають з собою десятки життів, позбавляють даху над головою сотні людей, ми, перш за все, невідворотно тонемо в трясовині людської зневіри, замішаної на ницості.

Здається, обманом, підступністю та підлістю пронизані фактично всі публічні і, в більшості випадків, приватні відносини. Довіряти кому б-то було, коли йдеться про вигоду, виявляється справою кепською. Але це тільки півбіди.

Біда ж в тому, що суспільні відносини в Україні наскрізь просякнуті прихованою або й відвертою ненавистю, принаймні чітко вираженою зневагою.

До того ж ці переживання не контрольовані жодним із індивідів, що перебувають у їх полоні, бо нав'язані ззовні, хоча й небезпідставно, адже в самій людині вже має бути основа, на яку потім "прищепляють" відчуття ненависті та зневаги.

Чи не на кожному кроці ми проявляємо зневагу або й демонструємо ненависть до іншого, якщо справа торкається боротьби за місце під сонцем або й за шматок хліба, чомусь вважаючи себе більш достойними того, на що претендують також інші оточуючі.

Це хвороба сучасної цивілізованої людини. А викликана вона до життя "вірусом" споживацтва, ненаситним прагненням "мати". Мати всіх і вся в прямому і переносному значенні. І це також тільки півбіди.

Справжнє лихо криється в тому, що ми зневажаємо або й ненавидимо будь-кого, хто не хоче чи не може поділяти з нами наші переконання та стереотипи. І це попри славнозвісну українську толерантність або й терплячість.

Сталося так, що толерантні за своєю природою українці, будучи схильними терпіти глум інородців над своєю культурою, мовою, світоглядом, як часто і над самими собою, чомусь проявляють свою зневагу або й ненависть до своїх одноплемінників, котрі зараховують себе до кола прихильників інших "божків".

Чітко ця властивість суспільного життя українців почала проявлятися після славно чи-то сумнозвісних жовтнево-лютневих подій 2004-2005 років. Щось як враз змінилося в людях. Прихильники "біло-синіх" фактично тихою ненавистю запалали до прихильників "помаранчевих".

Їх уже не стільки хвилювало подальше майбутнє України, спільноти, а подекуди й їх самих, стільки швидкий крах опонентів. Все, чого десь глибоко в свідомості прагнули "біло-сині", так це провалу "помаранчевих".

І ті, якби це не дивно або й загадково виглядало, почали буквально "дослухатися" до "побажань" "біло-синіх" чи не з першого дня своєї піррової перемоги, роблячи все можливе, а іноді й неможливе, для подальшого підриву цілісності України як держави і спільної домівки українців.

Минав час, сподівання, в кого вони були, на "українське чудо" швидко розсіювалися.

І ось настав момент такого солодкого реваншу. Здавалося б лютий 2010 розставив все на свої місця. А насправді, абсолютно нічого суттєво не змінилося.

Просто тепер наступила, так би мовити, благодатна пора для "дітей" і "пасинків" (тобто "біло-сердечних") "гнізда ющенкового" зненавидіти "лютою ненавистю" нинішню владу і її "прихильників".

Для останніх же фактично пробив час розвіювання власних ілюзій.

Світло ж в кінці цього хитромудрого тунелю взаємної ненависті та поборення з'явиться, очевидно, лише тоді, коли ілюзії почнуть відмирати відразу у більшості українців незалежно від їх політичних симпатій.

Точніше, попри їх політичні симпатії та ангажованість "мудрістю" і "доленосністю" окремих месій чи спасителів.

Для початку необхідно зрозуміти одну просту і безхитрісну річ - ненавидіти людину тільки за те, що вона проживає на Сході чи на Заході України, віддає перевагу в житті українській, російській чи іншій мові, фактично бездумно голосувала за Ющенка, Тимошенка, Януковича чи когось іншого, є повним безглуздям.

І це окрім того, що сама ненависть або зневага є вбивчою якістю людини, яка зсередини випалює її єство.

Далі було б добре, аби люди зрозуміли, що бажати зла всякому іншому тільки тому, що вийшло не по-нашому, не так, як нам того хотілося, - це дорога в прірву взаємного знищення. Це ціна людської гідності, а відтак і душі.

Наступне. Було б чудово, аби ми усвідомили те, що перерозподіл власності або й навіть поступки відносним суверенітетом, а мова йде і про харківські угоди і про ймовірні подальші економічні та геополітичні поступки Росії чи іншим "сильним світу цього", аж ніяк не визначають стану "гаманця" кожного окремо взятого українця.

Насправді нація бідна тоді, коли основу її складають збіднілі духом люди, зневірені у собі і своїх спроможностях. Статки - це відображення спроможностей індивіда, а не обставин, в яких він існує, тобто це його особисте надбання, а не результат турботи кого чи чого б то було, на кшталт держави.

Тому "поступки" чи "здобутки" нинішньої влади, як і її діяльність в цілому, насправді не є причиною ані для оптимізму, ані для песимізму, якщо мова заходить про окремо взятого індивіда та його існування, і тим більше, не привід для взаємної зневаги та ненависті.

Хоча, безумовно, всяка публічна діяльність - явна підстава для роздумів, але бажано фахівців і неодмінно виважених.

Навіть поступки в мовному питанні та черговий підрив підвалин культурної ідентичності українського етносу в дійсності не несе в собі особливих загроз існуванню українства.

Вся справа в тому, що глибинна доцентрова сила українства залишалася до останнього часу практично непорушною. І поки ця сила існує, навіть взаємна ненависть та зневага поміж українцями, що постійно і досить наполегливо підігріваються ззовні, не ладні знищити етнічну цілісність.

Навпаки, розбурхування цієї сили може призвести до того, що українці знову відродять потужну етнічну домівку "Україну", яких географічних би обрисів та не набула в майбутньому.

Щоправда, може статися й так, що вдалі маніпуляції з цією силою можуть покласти край і Україні, і українству в цілому, виродивши український етнос до стану елемента іншої групової ідентичності, приміром, малоросів як "здичавілої" частини росіян.

Мова йде про те (ту силу), що і в релігії, і мистецтві, і в політиці іменують "славою", вкладаючи в це поняття дещо відмінний зміст. Тобто, про те, що возсилають "йому єдиному", заради чого прагнуть перемог або й жити, заради чого кладуть свої зусилля на вівтар життя.

Слава - це фактично енергія родової (групової, наприклад, християнської) ідентичності. Хоча з позицій буденного життя під славою зручніше розуміти основу внутрішнього тяжіння індивіда до чогось надколективного, потужнішого за будь-яку людину.

Вся хитрість в тому, що буденна людина, аби уникнути тягаря абсурдності власного існування, неодмінно потребує наявності стабілізуючого начала - прикладу або зразка для наслідування, тобто героїв.

Не усвідомлюючи того, але кожен з нас відміряючи відстань поміж собою та своїм явним чи уявним ідеалом, віднаходить місце для кроку вперед, тобто набуває змогу визначитися з тим, заради чого йому дійсно варто жити.

В українців, в цьому плані, є свої славні герої. Вони сиві, але вічно молоді. Це козаки, особливо козаки-характерники. Це волхви. Зрештою, це ті, кого прийнято вважати старослов'янськими богами, - родоначальники українства в давню арійську епоху.

І тільки тому, що ці герої були і ще й понині залишаються суто українськими, український етнос не втратив своєї цілісності та енергії до життя, не розчинився в тілі інших, більш молодих і більш агресивних етносів, наприклад, росіян, або й не став "добривом" для розквіту екуменізму.

Бо ж той, хто втратив своє коріння, неодмінно перетворюються на "поживу" для інших групових утворень. І очікує таку людину доля чужинця - чи-то другосортного члена спільноти, чи-то "раба божого", чи й просто "нахлібника".

Що ж до інших, "наносних" героїв, то вони, на щастя, не змогли прижитися в серці, на відміну від розуму, українців. Ані іудо-християнські святі, ані російські "радєтєлі", ані совєцькі "ідоли".

Не стали дійсними героями і "ідеали" Другої світової війни, будь-то представники Радянської Армії чи УПА. Саме тому, ми не втратили шанс зберегти цілісність України.

Тож в нас є час для того, аби зрозуміти, що кожен, хто щиро обстоював українське, по яку б сторону барикад він не був, гідний поваги і доброї пам'яті своїх нащадків.

Однак, у нас поступово намагаються відібрати наше право на славу пращурів. Росіяни активно просувають ідею власної первинної належності до арійських коренів, відсікаючи тим самим українців від свого глибинного коріння.

Разом з тим, нам знову нахабно почали нав'язувати культ "невідомого солдата" і взагалі переглядати історію так, аби вилучити з неї українських героїв, підмінивши їх спільними або чисто російськими.

Разом з тим, нас також намагаються секуляризувати, підірвати наш інтерес до свого глибинного коріння, підмінюючи його на інтерес до чужорідних "культів" і "ідеалів" або позбавити всякого відповідного інтересу, переключивши всю увагу людини на процес виживання і споживацтва.

Оце і є реальна загроза для українства. Саме про це і варто турбуватися людям духу, відроджуючи або й продукуючи пам'ятки історії і слави українства в усіх можливих формах, зокрема, у мистецтві, кінематографі, публічній сфері взагалі.

І разом з тим не відволікатися на наносне і скороминуще.

Володимир Калуга, для УП



powered by lun.ua

Как музыкальные фестивали и туры вредят окружающей среде и что с этим можно сделать

Бесплатные сети: ДТЭК больше года не платит "Укрэнерго"

Помощь вместо шантажа: почему для Украины лучше победа Байдена

Год работы парламента: успехи и провалы в поддержке экономики

Люстрация после освобождения Донбасса: месть или восстановление справедливости?

Офисная недвижимость: прогнозы на осень

Подпишитесь на наши уведомления!