Региональный статус русского. Продолжение дискуссии

Моя попередня публікація, у якій наводились аргументи на підтримку регіонального статусу російської мови, викликала неоднозначну реакцію серед читачів УП. Однак чимала порція критики спричинена не зовсім коректною трактовкою тексту. Відчуваючи провину перед аудиторією, спробую виправитись, прояснивши дискусійні моменти та зробивши нарис бажаної системи взаємодії між двома домінуючими мовами країни.

Перш за все, хочу наголосити власну точку зору: українська мова має посилювати свою роль у суспільному житті. Але досягнення цієї мети залежить не стільки від статусу російської, скільки від ефективності політики щодо захисту та розвитку державної мови.

Аналогічно, причина слабкого імунітету від втручання Росії в наші внутрішні справи лежить у зовнішньополітичній, а не мовній площині. На сьогоднішній день, навіть внісши "язик" до уявного списку заборонених мов, ми не перестанемо грати на балалайці "пєсні на заказ".

Легалізація: політико-правові підстави

Якими є політико-правові підстави надання російській мові регіонального статусу?

Відповідаючи на це питання, прихильники горезвісного мовного законопроекту - одного з багатьох потвор "регіональної" законотворчості, - відразу посилаються на Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Цим самим вони перевертають догори дригом суть документу як механізму захисту мов, що знаходяться на межі вимирання.

Зрозуміло, що російська не відноситься до цієї категорії: вона дихає на повні груди, а більшість її носіїв є етнічними українцями, а не представниками нацменшин.

Таким чином, дует "російська мова - Європейська хартія" виглядає абсурдно.

Але не позбавлена абсурду й ситуація, за якою російська не має офіційного визнання на територіях, де нею спілкується абсолютна більшість населення. Ці люди переважно не підтримують збереження статус-кво та вимагають зміни ситуації. Часткове задоволення вимог російськомовних призведе не до їхнього зросійщення, а до інтеграції як важливого елементу політичної нації.

Однак регіональний статус російської може стати ефективним рішенням лише у випадку його взаємного усвідомлення як загальноукраїнського компромісу.

Паралелі з політикою умиротворення агресора в українських мовних реаліях недоречні, вони задають небезпечний вектор мислення в категоріях "свій-чужий". Так званий "агресор" може бути не меншим патріотом, ніж галичанин чи волинянин. Тільки з іншими поглядами на майбутнє країни.

Наше завдання - не ділити їх на "вірні" чи "хибні", а спробувати узгодити, заклавши фундамент української політики як діалогу світоглядних позицій.

Відправною точкою має стати сьогодення.

"Розборки" під гаслом відновлення історичної справедливості - шлях до перманентного конфлікту.

Легалізація & українізація: регіональний дует

Попри потребу в наданні російській мові регіонального статусу, необхідно забезпечити захист державної мови. Тому процес легалізації російської мови та законодавче регулювання вживання регіональної та державної мов має бути дещо іншим, ніж це пропонують пани Єфремов-Гриневецький та товариш Симоненко.

Перше. Визначення територій, на яких російська набуде регіонального статусу, не може здійснюватися шляхом "принципу 10%" чи рішення місцевих рад. Цей механізм дозволить їй набути, за винятком декількох областей, загальнодержавного статусу. У той час як російська має бути запроваджена там, де реальні мовні потреби корелюються з бажанням більшості населення.

Тому питання легалізації мають вирішуватись не залежними від коливань політичного барометра політиками й чиновниками, а жителям кожної окремо взятої області шляхом референдуму. Референдум визнається таким, що відбувся лише у випадку подолання мінімального показника явки в 50%. Це слугуватиме індикатором значущості мовного питання для регіону.

Друге. У російськомовних областях право громадян звертатися до органів влади та органів місцевого самоврядування регіональною мовою не означає право чиновника не знати державної. Тому необхідно вжити заходів для запобігання підміни офіційної двомовності на фактичну російську одномовність:

1) уся документація в держорганах та органах місцевого самоврядування має вестись двома мовами.

2) необхідно забезпечити ґрунтовні та прозорі іспити на знання чиновниками української та російської мов.

3) потрібно забезпечити можливість оскарження порушених мовних прав у суді.

Мовою судового процесу може бути на вибір державна або регіональна у випадку домовленості обох сторін. У протилежному випадку, справа повинна вестись двома мовами.

У той самий час, з міркування державної та технологічної безпеки, внутрішньою службовою мовою силових структур, паливно-енергетичного комплексу, транспорту, зв'язку та інших монополій має бути виключно державна.

Третє. В областях, де російська визнана регіональною, у закладах початкової та середньої освіти мова навчання має визначатися батьками дітей на основі поданих заяв. Однак уже із другого-третього класів потрібно забезпечити вивчення другої офіційної мови.

У російськомовних класах та школах українською може викладатися не лише мова та література, але й деякі інші дисципліни, які спрямовані на формування відчуття належності до української держави. Серед них - народознавство, історія та географія України.

Для регіональних вишів оптимальною моделлю є білінгвізм. Російська та українська мови проголошуються офіційними мовами університетів.

Викладачі можуть проводити лекційні та семінарські заняття, писати програми до курсів українською чи російською на власний вибір. Студенти, у свою чергу, отримують можливість за бажанням використовувати в навчальному процесі одну із двох мов.

Освітня політика, за якій сторони повинні знати обидві мови та активно їх використовувати, зведе нанівець загрозу утворення двох ізольованих мовних спільнот, стане стимулом до подальшої інтеграції.

У той же час офіційна двомовність може мати лише рекомендаційний характер, оскільки не повинна входити в протиріччя із принципом автономності вишів.

Задля популяризації української мови, держава повинна фінансувати грантові програми та стипендії для обдарованих студентів.

Четверте. Регіональні телеканали повинні мати можливість розширювати мовлення російською, а кінотеатри, залежно від попиту, - отримати право показу фільмів, дубльованих російською. Але обов'язковою умовою допуску фільму до прокату має бути наявність україномовної звукової доріжки та субтитрування державною мовою.

Квота на україномовні продукти в білінгвістичних регіонах може бути скорочена, але не відмінена. Розширення сфери застосування державної мови на телебаченні, у кінопрокаті, книговидавництві, у друкованих та електронних ЗМІ має стимулюватись податковими пільгами та інвестиційним програмами.

Доля мови в наших вустах

Усі наведені вище заходи будуть неефективними, якщо не відбуватиметься скорочення прірви між відсотком тих, хто вважає українську рідною, та тих, хто постійно спілкується нею в повсякденному житті. Якби кожен "мовний українофіл" був одночасно й українофоном, розмови про русифікацію чи загрози для української мови викликали б лише посмішку.

Перефразовуючи відомий афоризм, трансформація "мовних українофілів" в українофонів - справа самих українофілів. Виховання дітей, громадський транспорт, вулиці, магазини, робота та місце навчання - плацдармів для перетворення думки в слово безліч.

Не потрібно шукати виправдання, списувати всі смертні гріхи на "п'яту колону" - доля української мови в наших вустах.

Вимогливість до себе та повага до іншости мають стати наріжними каменями мовної політики в Україні.

Максим Колос, спеціально для УП