Руина на лжи

Понедельник, 24 января 2011, 12:27

"Уміти берегти себе – це найважче випробування незалежності". 
Фрідріх Ніцше

"Брехливі аристократії нестерпні".
Томас Карлейль

Якщо відштовхуватись від винесеної в епіграф тези видатного німецького філософа, то ні для кого не має бути секретом той факт, що якраз із самозбереженням в українців не все гаразд.

Мабуть, далося взнаки безкровне набуття незалежності 1991 року. Якщо дивитись на ситуацію дещо відсторонено, то, попри попередні десятиліття визвольних змагань, незалежність прийшла порівняно тихо, мирно й без тієї страшної ціни, згадка про яку мала б мобілізувати самозахисні рефлекси нинішнього українства.

Щоправда, такі оцінки можна вибачити хіба що тим особам, які перебувають поза контекстом української історії, або ж мають надто коротку й вибіркову пам'ять. Бо ціну таки було сплачено набагато раніше – нашими предками. А ми ж досі не спроможні повернути навіть відсотків із наданого нам кредиту...

Кредиту довіри на побудову власної держави.

На природне запитання "Чому Україну нині раз-по-раз називають "failed state?", може бути чимало варіантів відповіді. Більшість із таких варіантів не зможе позбутися традиційного тавра схильності до самовиправдання, яке притаманне українцям: зовнішні вороги, наслідки десятиліть культурного полону, браку господаря, комплекс меншовартості – цей список можна продовжувати ще довго...

Головне, що ми досі не маємо своєї країни, яку свого часу італійський мислитель Джузеппе Мацціні порівнював із фортецею.

Дивно.

Бо земля під забудову ще ніби є, будівельний матеріал присутній, стратегій-планів споруди теж вистачає, ще не всі робочі руки виїхали будувати чужі фортеці, дипломовані архітектори з відповідними повноваженнями переконують, що саме вони здатні втілити народні сподівання.

Однак каденція кожної "бригади професіоналів" закінчується завмиранням будови, розкраданням матеріалів і народною зневірою. І було би несправедливо звинувачувати в зриві плану розбудови країни лише певну складову єдиного причинно-наслідкового ланцюга: надто міцним є зв'язок поміж ними!

Як пояснював той же Мацціні, "Країна не є сукупністю, це об'єднання. Немає справжньої Країни без однакового для всіх права". І тут же додавав, що однакове право аж ніяк не свідчить про рівність обов'язків у справі побудови власної держави.

Ціла суспільна вертикаль відповідає за результат своєї діяльності, здійснюючи певні функції на різних рівнях. Хтось ретельно вчиться, набираючись розуму та знань. Інші, уже з набутим досвідом та вміннями, обирають гідних керівників, і під їхнім проводом якнайкраще роблять свою справу. Керманичі ж, свідомі свого рівня відповідальності, дбають про якісне виконання покладених на них функцій, бо знають про неминучість звіту й оцінки своїх рішень.

Це – нормальний порядок речей, у який не вписуються ледачі неуки, байдужі виборці та безвідповідальні чиновники. Вони є складовими іншого ланцюга причин та наслідків – до болю схожого на наші реалії...

Не прагнучи вдаватись до спроб академічного повчання широких мас, яким, підозрюю, є за що дорікнути в контексті українських реалій, доручу пояснення Джузеппе Мацціні.

Вбачаючи явну й водночас зворотну пов'язаність мас та владної верхівки з моральної точки зору, він був переконаний, що саме "форма врядування веде або до добра, або ж розбещує.

Форма врядування, яка спирається на брехню, є нежиттєздатною й тому сама не в змозі це життя вдихнути. Така форма прирікає країну – свідомо чи несвідомо – на те, аби бути носієм помилок і злочинів; а то й ще, – розколюючи моральну єдність Нації, прирікаючи на ворожнечу поміж собою її власних членів, що накладає пута на їхні руки.

Ця форма врядування, зрештою, призводить до того, що робить націю скептичною й егоїстичною та навіває сон".

Скепсис, егоїзм та політична сонливість – чи можна влучніше описати нинішній стан пересічного українця?!

А таки, справді, усе, мабуть, починалося із брехні: передусім самому собі. Про світ, своє місце в ньому, про своє славне (сумне, багатостраждальне, величне – підставляйте будь-який категоричний епітет, суть не зміниться) минуле, осяйне майбутнє, про тих, хто туди нас заведе, і про власну роль у процесі подолання важкого шляху.

Варто зауважити, що сукупність цих поглядів засадничо приречена на безглуздість, якщо бодай один із низ ґрунтується на брехні.

А брехня, за Томасом Карлейлем, це "ніщо, ви не можете з нічого створити що-небудь; зрештою, ви отримуєте також ніщо, а на додаток ще й надаремне витрачаєте час і зусилля".

До речі, шотландський філософ міг би багато чого пояснити сучасним керівникам України, у яких імператив порядку, часом, затьмарює здоровий глузд: "Замаскована, прилизана брехня не є ж порядком; вона – це лише загальний підсумок безпорядку. Порядок є істиною, і все тримається лише на істині; тому порядок і брехня не можуть співіснувати".

Як вихід із такого порядку речей, філософ одразу пропонує: "Побільше безпартійності й свободи, і правда переможе".

Можливо, партію влади й не можна сподіватися в чомусь переконати цитатами видатних осіб минувшини.

Але більше енергії в цих словах адресовано безвладному читачеві, якому намагаються затуманити свідомість випадкові тенденції повідомлень "Першого національного", завдання якого, здається, зводиться до повтору мантр про стабільність та порядок у державі.

Саме для них доречними будуть слова класика американської демократичної думки Джеймса Медісона: "Суспільство, де сильніша група може легко згуртуватися й пригнічувати слабкіших, буде так само слушно називатися царством анархії, як і той природний стан, коли слабкіший індивід не захищений від насильства з боку сильнішого".

Інший американський філософ і соціолог італійського походження, Джованні Сарторі, влучно пояснює природу більшості висловлювань українських політиків на популярних телевізійних ток-шоу, з кількості аплодисментів на яких важко зробити висновок про справжні симпатії глядачів: "Природним наслідком демократії в етимологічному значенні цього слова є демолатрія (demolatry), тобто велемовні балачки про народ, насправді абсолютно не цікавлячись ним.

Демолатр справді розводиться про "реальний народ", а зрештою фактично робить фетиш із якогось ідеального народу, ховаючи його так, щоб не бачити.

Ще гірше, що демолатрія – не конче демофілія, реальна любов і реальне співчуття до бідних, знедолених, незабезпечених. Фетишизація ідеального народу часто йде пліч-о-пліч із цілковитою зневагою до реального, живого народу".

Цікаво, а чи зможе бодай хтось із тих докторів та професорів, що ними кишить український політикум, розкрити суть поняття "демолатр"? Мабуть, складно буде знайти такого щирого героя, який би зважився на такий точний самоопис.

А ми, тим часом, говоримо про брак щирості в суспільстві, довіри один до одного та професійності, яких так нам бракує для побудови міцної держави-фортеці.

Проблема в тому, що, як доречно зауважив австро-американський економіст Йозеф Шумпетер, "людський матеріал для політики має бути доволі високої якості".

І, мушу наголосити, що писав він не лише про політиків і посадових функціонерів – а про ціле суспільство, яке має брати участь у державному житті: "Електорат і парламент повинні мати доволі високий інтелектуальний та моральний рівень, щоб відкидати пропозиції дурисвітів і твердолобих. Інакше під їхній вплив підпадатимуть люди, які не є ані тими, ані іншими".

Мабуть, лише тоді в цілої нації буде надія на самозбереження.

А її держава триватиме в часі та просторі, як справжня фортеця, а не сукупність окремих хатинок на краю прірви.

Юрій Залізняк, спеціально для УП



powered by lun.ua

Может ли регулирования внутренних цен спасти украинский рынок нефтепродуктов?

Неуловимый Joe Biden, или Что происходит с петициями

Не веришь в изменения климата? Природа тебя убедит

Как быть счастливым – теория и наука счастья

От структуры финансирования компаний к элитным заемщикам — один олигархический шаг

В Украине заработали е-больничные. Что это значит?