Проблема партийности

В Україні популярною є думка: "Влада повинна бути відокремлена від бізнесу". Про потребу таких змін під час виборів згадують чи не всі політики – записують таку позицію у свої програми, звинувачують одне одного в бажанні використати владу виключно в бізнес-інтересах.

Водночас ніхто не говорить про якості ідеальних претендентів на високі посади.

Серед населення ж найчастіше зустрічається таке: "Керувати державою повинні менеджери-прагматики".

Останнім часом усе більше політиків намагаються саме так себе позиціонувати. Але імідж так званих "успішних господарників" серед політиків – по суті, являють собою виключно топові тенденції українських піар-технологій. Окрім того, абсолютна більшість "менеджерів-прагматистів" є тими самими представниками бізнесу.

Звичайно, серед них є справді успішні господарники. Але не варто забувати, що вони вже працюють із великим бізнесом, і часто залежні від нього. Відповідно, при потраплянні у владне крісло такі люди будуть продовжувати дану співпрацю.

Якщо розглядати це питання по суті, то стає зрозумілим, що сама приналежність керівництва держави до бізнесу не несе абсолютного негатива. Оскільки до влади потрапляють представники різних сфер економіки, то відповідно вони лобіюють кожен свою галузь.

Така ситуація сама по собі є відносно нормальною. Для українських реалій проблема "бізнесу у владі" головно полягає в партійній приналежності посадовців.

Членство у владній партії не тільки допомагає відкривати двері інших владних кабінетів. Воно додає козирів у спілкуванні зі своїми колегами та забезпечує чи не абсолютний імунітет перед правоохоронними органами.

Квотний принцип формування силових структур створює об'єктивні складнощі в умовах роботи правоохоронної системи держави. До традицій так званої професійної солідарності, коли медики чи міліціонери прикладають максимум зусиль задля уникнення відповідальності своїх колег, у наш час додалася партійна солідарність.

За таких умов, правоохоронці змушені закривати очі на незаконні дії представників владної партії – оскільки й самі являються її ставлениками. Відповідно, поширення інформації про кримінальне переслідування високих представників влади може вилитись у зростання серед населення негативного ставлення до самої політичної сили, яка привела до владного керма корупціонерів та інших злочинців.

Подібний прецедент в Україні вже був – кримінальна справа проти народного депутата від БЮТ Віктора Лозинського та "справа педофілів" мали вкрай негативні наслідки для рейтингу даної політичної сили, а відповідно, і для самої Юлії Тимошенко.

Варто згадати, що й тодішня влада робила все можливе, щоб уберегти своїх від відповідальності, але широке розповсюдження інформації про злочин цьому завадило.

Влада теперішня побоюється повторення подібної ситуації, але вже за її участі.

Тому всі розмови про" антикорупційні заходи" і "невибірковість правосуддя" так і залишаються розмовами.

Нещодавно президент Віктор Янукович заявив про потребу законодавчої заборони партійності для чиновників. Стратегічно правильним та вигідним, у першу чергу для нього та його найближчих соратників, було б якомога більше дистанціюватись від Партії регіонів. Тим самим – яскраво проявити бажання бути президентом усієї держави, а не окремого регіону.

У такому випадку президент отримає можливість боротьби із криміналізацією влади, але вже без ризиків для свого власного рейтингу.

Більше того, можна прогнозувати навіть досить значний ріст підтримки президентської діяльності, а відповідно й збільшення шансів повторного обрання Януковича на український престол.

Володимир Джигіта, політолог, Івано-Франківськ, спеціально для УП