Письмо из тюрьмы №5. Выбор судьбы

Так сталося, що під час останніх дискусій щодо напрямку інтеграції України я вирішив перечитати улюблені мудрі книжки – "Кінець і знов початок" Гумільова, "Зіткнення цивілізацій" Гантингтона та "Пізнання історії" Тойнбі.

Академічні теорії про історію розвитку етносів та бачення шляхів співіснування світових цивілізацій накладалися на абсолютно предметне українське питання – Європейський союз чи Рускій мір?

Економічні аргументи прихильників європейського вибору були явно сильнішими – і обсяг інвестицій задля модернізації України, і обсяг ринків збуту в ЄС на порядок вищий можливостей в Митному союзі Росії, Білорусі та Казахстану. Політичні аргументи були теж гранично зрозумілі – суверенітет не міняють на колонію. Російські владці та їхні трубадури в Україні говорили про 10 мільярдів щорічної вигоди України і, здається, щиро не розуміли наших євронастроїв. З тим і розійшлися.

Та не варто думати, що чергова атака Кремля відбита. І справа не тільки в наближенні виборів російського президента, що неминуче тягне за собою змагання в брутальності щодо непокірних хохлів та агресивний "примус до союзу" через газ. Справа, повторюся, не у виборчій кампанії, а в тому, що живучи в час остаточного формування цивілізаційних союзів, Україна не може залишатися осторонь.

Якщо проаналізувати героїчну та трагічну українську історію, то легко переконатися, що як і у всьому світі, конфлікти йшли по спіралі. Війни військових вождів князівських часів змінилися війнами за віру і свободу Хмельницького, продовжилися національними змаганнями УНР та ЗУНР.

Сьогодні на порядку денному – цивілізаційний вибір України. Українська промисловість, український чорнозем, український ринок збуту і – головне – 40 мільйонів освічених, працелюбних, культурно близьких людей не можуть залишитися на нейтральній полосі глобальних цивілізаційних утворень. При цьому мусимо погодитися з тезою класиків, що Україна – це зона "стику цивілізацій". Тож, якщо вибір не зробимо ми, його зроблять за нас.

Сьогоднішня Україна зі слабкою економікою, роз’єднаною, часто дискредитованою елітою і розчарованим в ідеалах народом переживає критичний період своєї історії. Сподівання на владу – близькі до нуля. Її колоніальне самоусвідомлення, корумпованість і залежність – очевидна.

Якщо називати речі своїми іменами, то доведеться визнати: державні інституції не слугують національному інтересу, її вожді готові здатися, а радше – продатися якщо не першому, то другому натиску Кремля.

Як це часто траплялося в українській історії – вибір долі знову залежить від самого народу. Попри вражаючу потугу імперського Голіафа над слабким українським Давидом, попри зраду своїх провідників і байдужість євробюрократів – все знову в руках самих українців.

У басків є такий вираз – "tokian tokiko", здатність не здаватися, не опускати руки, коли все налаштоване проти тебе. Буквальний переклад – "коріння дерева, що росте на скелі". Це – про нас.

Чи можливо це? Як вистояти, як вислизнути із чергового ярма? Згідно теорії етногенезу енциклопедично-мудрого Гумільова – так, можливо. Якщо пасіонарна енергія проукраїнських сил сконцентрується на захист своєї ідентичності, а не буде розпорошуватися в чужих інтересах і проектах.

Причому визначальним є не військовий чи економічний ресурс. І навіть не потуга держави. Сила духу, перевага культури і освіти, вміння "тримати коло" зберігає перспективу нації.

Я вірю, що це – вкотре вже! – рятівний шлях для українців. Захист європейського цивілізаційного вибору полягає в збереженні і розвитку власної ідентичності. Цей підхід зовсім не означає вчорашнього шароварництва і хуторянства, яке викликає огиду не менше, ніж сучасний блатний шансон і культ всепродажності.

І те, і друге – шлях до концтабору безродних рабів, на кістках яких знову спробують звести чергову Вавилонську вежу чужої імперії. І хто не хоче зануритися у вічну мерзлоту рабського безпам’яття, мусить кожний день боротися за дві речі – за українську ідентичність і за свою свободу.

Починаючи з власної сім’ї, її мови, традицій, героїв – мусимо видавити з себе по краплині недорікуватого хохла. Починаючи з відмови дати хабара черговому чинуші до участі в акціях протесту – мусимо вбити в собі рабську покірність малороса.

Саме цей шлях – до Європи. Саме такі українці потрібні там. Згадайте, як вкрилася помаранчевими стрічками та національними прапорами Європа в дні нашого Майдану. Можливо, тоді стане зрозумілою апатія ЄС до нинішньої України. Бо мовчазна, упокорена, денаціоналізована Україна потрібна в зовсім іншому союзі. Знайомому до сліз. І ці два шляхи – це цивілізований вибір, який ми можемо зробити із усією відповідальністю перед минулим і майбутнім.

"Якщо ми не ненавидимо тих, ким ми не є, ми не можемо любити тих, ким ми є. Це старі істини, які ми з болем відкриваємо після більш ніж сторіччя сентиментального лицемірства. Ті, хто відкидає ці істини, відкидає свою сім’ю, свій спадок, своє право по народженню, самого себе!", - писав М.Дібдін.

Ці слова – не заклик до ненависті чи ксенофобії. Європейська християнська цивілізація давно керується принципом св. Августина: "У речах необхідних – єдність, у сумнівних - свобода, у всіх інших - любов". Як нам не вистачає такої мудрості…

Ось чому ми так прагнемо стати членом цієї толерантної, але міцної в принципі спільноти, де є місце італійцю й австрійцю, німцю й французу, іспанцю й голландцю. Незважаючи на столітні конфлікти, цей союз тримається не зі стразу й примусу, а на демократичних процедурах заради спільного прогресу.

І що дуже важливо – попри високі доходи людей, ця цивілізація не McDonald’s, а Magna Carta – цивілізація відвойованої у самодержців ще у середньовіччі Хартії вольностей, захищеності права, свободи і віри вільних громадян.

Можливо тому там і немає партгрупоргів в штатах першосвященників, які агітують за реставрацію імперії частіше, ніж згадують Божі заповіді. Так, нам гостро бракує вчителів віри, надії, любові. Вони завжди - і вчора, і сьогодні – ставали першою мішенню упокорювачів України. Але, на щастя, ми чуємо їхні голоси.

Для мене, як, напевно, і для багатьох інших, найважливішими словами цього року були слова отця-ректора Бориса Гудзяка: "Кожному з нас дано дивитися в очі свого страху – називати його на ім’я, вказати на його місце. Не чекаймо на лідера, який за нас має все зробити, кожному треба прикласти своє плече".

Символічно, що дискусія про цивілізаційний вибір України вийшла у публічну площину в останні дні перед Великоднем – здавна глибоко символічним святом українців. Я не знаю більш урочистого і хвилюючого гімну як мелодію й слова "Христос воскресе, Смертію смерть поправ…". Під нього глибоко думається і щиро віриться. І про своє, і, про суспільне.

Звичайно, не тими, хто в перших рядах, перед відеокамерами демонструють віру. Дивлячись на них, згадую рядки Нового Заповіту про те, що дияволи теж вірять в Бога, але трясуться.

Думають здебільшого ті, в кого голова вільна від підрахунку награбованого. І як би не важко виживати сім’ї, під якою б загрозою не була б держава, ці люди зі щирою вірою кажуть: "Христос Воскрес! Воскресне й Україна!".

Юрій Луценко