Практические методы и задачи украинского развития

Що слід буде зробити, як тільки в Україні виникне справжня народна українська влада? Якщо пропустити найнагальніше, на зразок суду над колишнім комуністичним режимом чи розв’язання національного питання, то наступні стратегічні завдання виглядатимуть наступним чином.

Перш за все – обмежити вплив олігархів. Для цього не треба відбирати в них власність, треба лише створити нормальні конкурентні умови для усіх інших. Економіка Польщі, яка менша за Україну і стартувала нітрохи не з кращих умов, натепер вже вчетверо більша за українську.

Так що розвиватися є куди. Треба просто будувати нові конкурентоздатні заводи – кращі й досконаліші. В тім числі – й за рахунок держави. В умовах глобалізації роль держав зростає, як це давно стверджував Ернст Заграва у статті "Глобалізація і нації" і що тепер чудово підтвердив досвід Китаю.

І якщо в бюджеті знайшлися мільярди коштів на Олімпійський та інші об’єкти Євро-2012, то краще вже було за них збудувати хоч щось корисне й прибуткове для держави.

Можна це зробити й шляхом залучення інвестицій. Але інвестиції нашій країні переважно ніяких реальних доходів не приносять – податки, мінімізуючи їх сплату в Україні, все одно йдуть за кордон, прибуток – туди ж (поняття "вивозу капіталу" ще ніхто не відміняв), вироблений товар – також.

Нам же залишаються "голі" робочі місця. Це теж непогано, але дещо замало. Тому сенс в інвестиціях існує лише тоді, коли якась частина виробленого продукту залишається в Україні, коли податки платять тут, коли зароблені гроші знову вкладаються в економіку.

Друге, не менш важливе завдання – прийняття закону про лобіювання. За його вирішення брався ще Вадим Гетьман, через що, можливо, й загинув. Але якщо вже в нас олігархи відстоюють свої інтереси через парламент – то нехай роблять це офіційно. Так, щоб це можна було відслідкувати. За допомогою Мінюсту, наприклад.

Щоправда, тоді виникає запитання: чи повинно Міністерство юстиції входити в склад уряду, чи має бути більш незалежним?

І тоді треба заборонити депутатам голосувати за інших – слід ув’язнювати як за фальсифікацію документів (і законів).

В Польщі за таке депутата посадили – і більше з того часу ніхто голосувати подібним чином й не пробував. Проблема тільки в "недоторканості обраних", яку хоча б в цій частині неодмінно треба зняти.

Фінансування політичних партій теж повинно бути відкритим і доступним. Звіт – в Інтернеті: скільки отримано за рахунок членських внесків, а скільки – за рахунок лобістів. Можливо, варто дозволити партіям займатися обмеженими видами підприємницької діяльності – продажем календарів, буклетів, друкованої продукції, сувенірів, ЗМІ, тощо.

Напередодні виборів – розмір внесків обмежити, як в США, – 10 тисяч від юридичних осіб і 2 тисячі від фізичних. Тоді навіть якщо якийсь олігарх захоче проспонсорувати партію, він буде змушений зробити це через інших осіб.

І щоб проплатити, скажімо, 10 мільйонів, доведеться знайти 5000 чоловік. А не маючи реальної підтримки в суспільстві, зробити це буде вже не так легко.

Далі необхідний "відсів" новообраних депутатів – "вступні екзамени" перед зайняттям посади. Спочатку – двохмісячні курси навчання азам політології, юриспруденції, економіки та психології управління. Потім – тести. І тільки після того вступ на посаду.

І навіть якщо аналогів цього й немає у світі, то ми, відповідно, й не настільки багаті. Тим більше, що право громадянина бути обраним при цьому ніяк не порушується, а право зайняти здобуту посаду настає для нього лише після здачі тестів.

Можливо, необхідно буде створити й палату представників, наділену контрольними функціями (зменшивши кількість депутатів в іншій палаті). Вона б встановлювала зарплату наступному парламенту, призначала нові вибори, контролювала Рахункову Палату, приймала звернення громадян, була б кузнею кадрів для бізнесу та місцевих рад.

Висувати кандидатів у депутати цієї палати можна і за рахунок звичайного жеребкування – державний інститут управління складає списки потенційних претендентів, а потім випадковим чином обирає з них кількох кандидатів в доповнення до тих, хто буде висунутий політичними партіями, громадськими організаціями чи шляхом самовисування.

Обирати її слід на два роки, можна з частковим, неповним оновленням, наприклад, третини складу, але в будь-якому разі не більше як на два-три терміни підряд. Можливо, варто заборонити балотуватися більш як два терміни підряд усім депутатам, не тільки палати представників.

Далі необхідна реформа судової системи, її максимальна відкритість. Спірно, чи судді мають бути виборними. В 90-х, коли кругом правили рекет і беззаконня, вважали, що виборність суддів призведе до криміналізації місцевої влади.

А тепер навпаки – сумнівно, щоб парламент, затверджуючи їх, хоча б приблизно знав, що вони з себе представляють. Тому все вирішують ті люди, які подають їхні кандидатури у Верховну Раду.

Так, вберігши суддів від небезпеки потрапити у залежність від криміналітету, створили нову залежність – вже від самої суддівської системи. Як варіант – кандидатури суддів подають державні органи, але затверджують їх (обирають) виборці. Або, в разі створення палати представників, – ця палата.

Необхідно також ввести залежність зарплати чиновників від стану справ в державі. Або – додатковою оцінкою з боку виборців, або – шляхом прив’язки до рівня ВВП, або – до середньої зарплати в відповідній галузі економіки. Підняли зарплату усім вчителям – тоді підняли зарплату й Міністру освіти, не інакше.

Обов’язковою має бути зміна державної ідеології, відмова від ідеології інфантилізму. Скасувати усі можливі пільги – крім сиріт, неповносправних та інвалідів. Учасникам бойових дій, чорнобильцям і афганцям – доплачувати додатково.

Надавати соціальне житло дітям – випускникам інтернату. Продумати можливість отримання житла і роботи для звільнених з місць позбавлення волі.

Відмінити практику, за якої підприємець може й не отримати допомогу на дитину, а безробітний – все-одно отримує. Змінити таку спрямованість мислення, коли міліціонер вважає, ніби громадяни завжди йому щось винні. Можливо, ввести оцінку діяльності міліції, їхньої зарплати залежно від думки громадян.

Максимально збільшити кількість видів діяльності, які взагалі не вимагають реєстрації. Не тільки вирощування городини на присадибних ділянках, але й надання дрібних побутових послуг, репетиторство, догляд за старими і дітьми – все, що не вимагає додаткової ліцензії, що гарантує заробіток на прожитковому рівні.

Ввести додаткові стимули для реєстрації підприємницької діяльності – наприклад, нарахування пенсійного стажу. Максимально розвинути "зелений туризм" – встановити його прості й доступні стандарти, створити місця для відпочинку на рівні регіонів – вільний доступ до річок і ставків, лісів, парків. Заборонити новобудови на берегах річок.

Окреме питання – розвиток сільського господарства. Це створення оптових закупівельних ринків, місць для продажу власної продукції, побудова комбікормових заводів. Дотації виробникам м’яса – через талони на корми. Безоплатно віддати землю людям під їхнім житлом, в усякому разі – старшим 10-ти років.

Заборонити приватизацію заповідників і лісових господарств. Створити пасовища для худоби. На землю с/г призначення ввести єдиний державний реєстр. Заборонити (можливо) змінювати призначення с/г землі сільським радам, але залишити за ними право вето на подібне рішення вищестоящої ради.

С/г землю здавати в оренду фермерам за символічну плату, а ринок землі створити за рахунок продажу права цієї оренди без зміни цільового призначення землі. Тоді держава залишить за собою право визначати умови оренди – щоб не виснажувати землю і якусь частину вирощеного обов’язково віддавати на внутрішній ринок.

Замість ідей федералізації має прийти справжнє народовладдя – доступ до інформації, свобода преси, об’єктивна аналітика, прямі вибори голів облрад, можливість відкликання депутатів.

І аж тоді, ймовірно, ми зможемо хоча б наближено говорити про якісь паростки позитивного розвитку нашої країни.

Ігор Лубківський, для УП