Независимость - это мы

Двадцять років дороги позаду. Хороший привід і можливість робити висновки. Але нині це не самоціль. Адже висновки потрібні для того, що знати, куди рухатися далі. Про це і поговоримо.

Одразу хочеться поставити питання руба: чого більше від незалежності – втрат чи здобутків? Так, незалежність відкрила багато можливостей, які молода держава не змогла реалізувати. Але тут не потрібно ані посипати голову попелом, ані затягувати очі ідеалістичною полудою.

Адже важливо знати й розуміти не лише те, що дала чи не дала нам незалежна держава, але й те, що залежить від нас самих у побудові незалежної країни. Бо чим більша незалежність кожної людини (а значить, і її сила духу, самодостатність, дисциплінованість, віра, реалізованість творчого потенціалу, інтелектуальний і культурний рівень), тим більшою є сила і міць держави.

Маємо те, що маємо

У 1991 році більше 90% громадян України підтвердили Акт проголошення незалежності України. У 2001 році кількість населення, яке б знову погодилося прийняти таке рішення, становила 51,3%, у 2011 році – 62,8%.

Ці дані дослідження Центру Разумкова показують. що в Україні сформувався певний поріг прихильників незалежності, для яких такий стан державності є очевидним фактом.

Разом з тим, як каже дослідження Інституту соціології НАН України, за останні десять років на 10% зменшилася кількість українців, які сподіваються на поступову зміну на краще. Логічно припустити: основою для таких міркувань є стан економіки та політики, який не може потішити нас своєю стабільністю.

Молодь, яка є одноліткою незалежності, уже змогла відчути, що умови для її розвитку, навчання, вирішення житлового питання важко назвати найсприятливішими.

Середній бізнес продовжує гнутися під тиском державних оброків, розрив між бідними і багатими за роки незалежності стабільно росте, високотехнологічна виробнича галузь майже не модернізується, натомість колосальні прибутки приносить не виробництво, а посередницькі і фінансові операції.

Також дуже важко назвати реалізованою першу статтю Конституції щодо "соціальної", "правової", "демократичної" держави.

За двадцять років незалежності суспільство та держава остаточно стали жити "роздільно", інколи – кожен за своїми правилами.

Між елітами та населенням немає ані діалогу, ані консенсусу, натомість дії і тих, і інших мають, здається, певну спорідненість: люди смітять на вулиці й намагаються обдурити державу (у податках, наприклад), а чиновники, які отримують доступ до розподілення бюджетних коштів, намагаються якусь частину з них вкрасти.

З одного боку, закостеніла корупційно-радянська система управління продовжує діяти й гальмувати ефективний розвиток, з іншого – невідомо чим можна викурити корупцію зі свідомості самого суспільства.

Не вирішеною залишається проблема консолідації суспільства: подолання політичної, релігійної, культурної конфронтації, конфлікту ідентичностей.

Очевидним є те, що незалежна держава без консенсусу всередині суспільства не може зберегти своє обличчя на міжнародній арені.

Наприклад, литовське суспільство свого часу майже одноголосно погодилося на двох принципових позиціях: незалежність і вступ до Європейського Союзу. Була поставлена ціль, яка об’єднала суспільство, що призвело до її ефективної реалізації.

Якщо навіть німцям після повалення муру вдалося сформувати цілісне суспільство та збудувати сильну незалежну державу, то наша ситуація, порівняно, виглядає не набагато гіршою.

Але суспільство може ефективно вирішувати свої проблеми тільки тоді, коли воно громадянське. А такого суспільства в Україні поки що немає і найближчим часом не передбачається його поява.

Так, вибух громадянської самосвідомості ми відчули під час Помаранчевої революції. Тоді чи не вперше за майже півтора десятка років незалежності українське суспільство наскільки масово і настільки ж сильно перейнялося проблемою майбутнього своєї країни.

Ті події засвідчили певний рівень громадянської зрілості. Але невдовзі суспільство під тиском проблем зневірилося у будь-яких словах з телеекранів чи газет і занурилося у свої приватні проблеми, надіючись на власні сили і терплячість.

Формально народ є джерелом влади, але фактично не відчуває змоги і, часто, бажання бути цим джерелом. Пасивне суспільство – це загроза незалежності.

До чого прагнути

Чи дали українцям 20 років незалежності свободу? З одного боку, дійсно, за нинішніх умов громадянам нелегко повноцінно реалізувати свої задатки та прагнення й отримати достойну винагороду за чесну працю.

Але з іншого боку, самосвідомість кожної людини повинна стати джерелом її свободи. Мало знати свободу від чого ми хочемо, важливо розуміти для чогонам ця свобода потрібна.

Тому незалежність треба не лише вибороти, але й утримати та розумно реалізовувати. Перефразовуючи відомий вислів, кожен народ має ту країну, яку здатний збудувати.

Незалежність укріплюється не скільки зовнішніми атрибутами, стільки внутрішнім самовідчуттям кожного носія цієї незалежності.

Не лише вишиванкою, конкурсами народних пісні й танцю у напіврозвалених неопалених будинках культури, навіть не шкільними творами про мову калинову і пісню солов’їну – не тільки цим формується сильний народ і дійсно незалежна країна.

Незалежність – це відчуття власної самоповаги, можливість реалізувати свої здібності й плани. Незалежність, так само як і демократія, не може бути повноцінною без імпульсу "знизу".

У нас же, за результатами дослідження Центру Разумкова, проведеного у 2008 році, 76% населення вважають себе не залученими до активної громадської діяльності.

Разом з тим, загублена цінність "простої" людини в Україні. Точніше, просто: цінність людини в Україні. Незалежна країна – це не лише десяток-два людей з їхніми "високими" проблемами й суперечками. Це люди, які зранку їдуть у переповнених автобусах на роботу, ввечері проводять час із сім’єю і працюють над тим, щоб поліпшити своє життя.

Це шахтарі, які, наче на фронт, спускаються в шахти, щоб прогодувати свої сім’ї; селяни, які продовжують вирощувати хліб на своїй землі; молодь, яка хоче працювати заради добробуту власних родин, а отже – країни загалом.

Це матері й батьки, які дають своїм дітям любов, тепло і мудрість. Свято незалежності належить не тим, хто нажився на незалежності, а тим, хто цю незалежність підняв та виплекав своєю чесною працею.

Виклики, які поставали й постають перед незалежною державою – це і виклики для кожного громадянина особисто. Їм треба не лише протистояти, але й відповідати.

Незалежність країни – це і наша особиста незалежність, а також можливості для того, щоб самим будувати розвинене забезпечене громадянське суспільство. Інакше народ не зможе бути по-справжньому вільним і незалежним.

"Вікном можливостей" для вирішення проблем незалежної країни може бути не лише формальна зміна політичних еліт при владі. "Стара політика" і "старі" політики себе вже вичерпали.

Те, що вони екстраполюють свої "міждусобойчики" на проблеми всієї країни, вже не діє. Чим далі, тим більше їхні війни перестають бути нашими.

Але населення все ще має попит саме на "таку" політику, а отже – "таке" життя. Це трагедія України: у країні з дієвим громадянським суспільством такого б не було. Саме суспільство є сприятливим "ареалом" для таких "видів" політиків.

Без пристойної альтернативи дороги далі не буде.

Дійсним "вікном можливостей" є об’єднання активних громадян в ініціативні групи для захисту своїх прав – в неурядові організації, ОСББ, на рівні місцевого самоврядування тощо. Коли ця частина населення разом із впливовими ЗМІ відкрито заявлятимуть про хаос, що коїться навколо, це вже буде першим кроком до наведення порядку.

Хоча б у головах. Адже потім цим головам вирішувати, кому доручати управління незалежною державою на наступних виборах.

20 років – це розквіт молодості, а молодість – це повнота життя. Це свято – привід для кожного з нас, незалежно від віку, досвіду, політичних переконань, відчути себе молодим, а отже – сповненим рішучості та енергії до праці та самоствердження. Україна – це всі ми, зі своїми турботами, орієнтирами, перемогами та невдачами.

Тому День незалежності – не лише державне свято, але й особисте свято кожного з нас. Бо тільки у самодостатності та достатку кожного громадянина полягає сила і незалежність держави. І про це треба пам’ятати. А ще треба пам’ятати, що саме від нашої діяльності, способу життя, способу мислення залежить якою буде Україна.

Ігор Савченко, для УП