Туберкулез как преступление

Особисто я – звичайна жінка середнього віку, люди кажуть, що успішна, маю декілька непоганих освіт, люблю подорожувати за кермом, люблю власних дітей і родину, люблю свою стареньку кішку, свій дім, своїх друзів, люблю читати, готувати млинці, влаштовувати дитячі свята, і свою роботу також люблю – бо люди кажуть, її результати приносять радість і задоволення іншим.

Я не займаюсь пияцтвом, не вештаюсь по сумнівних місцях, ніколи не була засуджена, навіть контактами з міліцією в бешкетні юні студентсько-бунтарські роки – і те Бог милував.

У мене немає й ніколи не було знайомих, бодай якимось чином пов'язаних із пенітенціарною системою – працівників, в'язнів чи медичного персоналу.

Я не хвора на ВІЛ-СНІД, є довідка, і взагалі стримано відношусь до панівного зараз тренду про свободу в цьому сенсі. Власне, як кожна нормальна одружена жінка.

Я ніколи не вживала наркотиків, і не збираюсь цього робити – життя повне кольорів і без цих симулякрів убивчого псевдо щастя.

Сподіваюсь, я-таки зможу виростити із сина майбутнього чемпіона – і побачити його на п'єдесталі пошани не лише Києва, а і Європи. Або світу.

Власне, я мріяла про те, чого прагне кожна нормальна мати.

Доки мене не запроторили за ґрати.

Тому що я злочинниця.

Я – інвалід ІІ групи. З 2009 року я хворію на туберкульоз. Хіміорезистентний. Для тих, хто далекий від цього – це коли стандартні ліки, якими лікують пацієнтів із ТБ, згідно з протоколами Мінздраву, – просто не діють на вашу паличку Коха. І чим і як вас лікувати – не знає навіть Бог.

За ці роки в мене вже два рази діагностували відкриту форму. Потім процес у легенях закривається - після довгого лікування, що калічить ваші суглоби, печінку, зір. Але від нового рецидиву, нажаль, ніхто не застрахований.

Я сумлінно лікуюсь, але... От, щойно, 15 березня, було завершено черговий 9-місячний курс. Сподіваюсь на краще.

Так ось, гідно із законом № 6037, що його було прийнято на ранковому засіданні ВР 22 березня, тепер я – злочинниця. І підлягаю негайній ізоляції до спецзакладу, аж до кримінальної відповідальності в разі відмови.

А ще я хотіла би подивитись в очі пані Бахтєєвій, та запитати:

Коли ви припините так нахабно й лицемірно брехати?

Про які гроші на лікування ви ведете мову? Вам не вистачає на черговий розпил чи годинник?

Чи для вас буде новина, що, наприклад, по Києву частина ліків, що їх повинні видавати хворим, – закінчилась ще наприкінці осені 2011-го? І в новому, 2012-му – так і не з'явилося. Досі.

Лікування туберкульозу – річ марудна. Головне тут – методичність, регулярність, щоденність – місяцями, роками... Пропустив тиждень-два – або починай усе спочатку, або "привітай" чергову власноруч вирощену резистентність до ще одного препарату.

Щоб мої муки та зусилля не пішли прахом, я була вимушена останні три з половиною місяці - грудень, січень, лютий і частину березня - купувати частину препаратів ІІ ряду, флоксіум, левофлокс – за власний кошт. У середньому – близько 60 гривень за 10 пігулок. Або 100 гривень на тиждень.

Дякувати Богові, у мене була не така висока доза, та й робота є, друзі – для мене ці гроші не були обтяжливими. Здоров'я значно дорожче.

А що робити тим, у кого немає "зайвих" 400-500 гривень, а держава каже "лікуйтеся якось уже самі"?

Перепрошую – це раніше було так, "якось самі"... Тепер це – злочин. Адже можна з легкістю заявити: ти просто не бажаєш лікуватися! Отже, підлягаєш примусовій ізоляції. Або в тубдиспансер, або до буцегарні.

Пані Бахтєєва, ви коли останнього разу були в наших тубдиспансерах? Ви справді вважаєте, що там умови краще ніж на амбулаторному лікуванні?

Нагадаю, найменший термін лікування легкої форми ТБ – півроку. Та й де гарантія, що там вистачить ліків?

Невже ви, пані Бахтєєва, ідете шляхом незрівняного Черновецького, який зі своїм "Кращим домом" не гребував хатинками старих одинаків-киян? Адже ви медик, і повинні знати, що після 40 років майже в 50% відсотків людей спостерігаються ознаки кальцинатів у легенях. Чим старіше людина – тим ризик вище. І тоді під цим "соусом" можна будь-кого "ізолювати", і надовго. За рішенням суду - стаття 14.

І головне – під таким гарним гаслом: "Піклування про оточуючих"...

До речі, за цим критерієм я – уже двічі злочинниця.

Тому що я мешкаю в напівпідвальному приміщенні, в одній кімнаті разом із маленькою дитиною. І постійно наражаю її на небезпеку.

Звичайно, і досі існує закон щодо першочергового забезпечення хворих на туберкульоз, особливо активну форму – окремим приміщенням.

Пані Бахтєєва, скажіть – де я можу отримати своє "окреме приміщення"? У тубдиспансері? Чи в буцегарні, як ви прописали в новому законі?

У мене добігає кінця вже друга так звана "квартирна довідка". Ви повинні знати, що це таке. Так ось. Мене досі навіть не хочуть ставити в чергу – весь час щось "заважає". То реорганізація районів, то ліквідація райрад, то ще щось...

Власне, і ви, і я знаємо, що насправді заважає.

Пані Бахтєєва, ви знаєте, який "відкат" жадають чиновники за "допомогу в просуванні питання"?

Я вам розповім: до 70 відсотків ринкової вартості квартири. Або пропонують сплатити офіційно ці 70% – і отримати бажане щастя, через якісь спецфонди. Або, за новим законом – до буцегарні.

Зауважу, це при умові, що вам-таки пощастило не просто стати в чергу, а просунутись до перших номерів, і так, щоб ваша "квартирна довідка" ще діяла. А її видають на один рік, за умови, що зафіксовано відкриту форму туберкульозу.

Є гроші – може, допоможуть. Немає – злочинець, адже ставиш під загрозу життя та здоров'я оточуючих, і перш за все – власних дітей.

До речі, пасаж у пояснювальній записці про "належне санаторно-курортне лікування й оздоровлення" – взагалі заслуговує на окрему статтю. Якщо з реготу не лусну, то може, спробую написати.

Пані Бахтєєва, назвіть мені в Криму бодай ОДИН дитячий санаторій для дітей, які самі знаходяться в зоні ризику захворіти на дитячий ТБ і дійсно потребують профілактичного лікування, або батьки яких хворі на туберкульоз?

Я вам допоможу. Є один, але там приймають дітей лише з 14 років, малих 7-10-річних не беруть. Однак уже давно ніхто не бачив в очі отих путівок – там "є кому" оздоровлюватися й без якихось незрозумілих хворих дітей.

Про те, чи можна отримати самій оздоровчу путівку, особливо влітку, також промовчу. Ви ж усе давно поприхватизовували.

Ось така історія...

У чому я винна, не второпаю. Я не хочу нікого заражати. Я взагалі не планувала хворіти на цю гидоту! То чому мене тепер ставлять у такі умови?

Я або повинна покинути своє життя, родину, дітей, роботу – і йти кудись на півроку щонайменше, без жодної гарантії на успішне лікування, у держави, бачте, немає грошей!

Або "за рішенням суду" – усе одне кудись іти?

Держава не в змозі забезпечити ані гідні умови лікування в тюрмах, ані гідні умови в тубдиспансерах, ані бодай необхідні ліки, ані профілактику та диспансеризацію населення...

Нічого.

Отже, знайдено вирішення проблеми – тепер хворих на туберкульоз, які не мають можливості лікуватись за власний кошт, або придбати "окреме приміщення", щоб нікого не заразити не приведи Господи, прирівняли до злочинців.

І – з очей подалі. Щоб не муляли. Заповіти Сталіна й досі живі.

І ще одне, дуже важливе, зауваження. Визначити, чи заразна людина саме зараз, чи ні, якщо туберкульоз у неї діагностують вперше, з достовірністю 100% – неможливо. Зазвичай це робиться лише після результатів бактеріологічного посіву. Десь 2,5-3 місяці. Якщо за цей термін щось виросло – тобто ваша персональна паличка Коха – то лікарі визначають, що вже 2-3 місяці тому ви виділяли мікобактерію у повітря і потенційно були небезпечні для оточуючих.

Ми не беремо до уваги запущені випадки, коли від легенів майже нічого не залишилось, людина харкає кров'ю – тоді паличка стрибає і буяє просто у кожному подиху такого хворого, нічого навіть вирощувати не треба. Але, повірте, в цьому випадку, людина не може розгулювати вулицями – вона десь за тиждень-два вже віддасть душу Богу, і сил давно немає ні на що, і таких ніхто не лікує, сенсу нема.

Так ось, за всіма цими критеріями просто зараз я – не заразна. В слині, диханні – немає палички. Щомісячні аналізи вселяють надію на краще. Однак десь там, глибоко під бронхами, вона досі живе і робить свою чорну справу. А іноді навіть проростає скрізь лабораторні реактиви. І за медичним діагнозом – у мене відкрита форма, і я підлягаю примусовій ізоляції.

А закон потрібний, без сумніву. Пиляти – не перепиляти. Та й попаритись зайвий раз стане в нагоді: адже мерзенне "шоу" із бідолашною Оксаною Макар не може тривати довго.

P.S. Пані Бахтєєва, звертаюсь до вас особисто. Триває Великий Піст. Я не плекаю надій, що у вас прокинеться совість. Але сподіваюсь, що ви хоча б замислитесь над очищенням душі.

У мого сина півроку тому зафіксували віраж Манту. Ви медик, Ви повинні знати, що це таке. Зараз я просто боюся йти робити повторний аналіз. І дякую Вам, тепер я знаю, хто для мене уособлює всі мої негаразди.

Бо якщо я злочинець – то хто ви?

Олександра Правдива, спеціально для УП