Путин-3: перспективы евразийской империи

Ще перед офіційним стартом президентської кампанії в Росії, в інформаційній та експертній сфері було розпочато інтенсивне обговорення перспектив побудови Євразійського Союзу, як головного зовнішньополітичного проекту на пострадянській території після розпаду СРСР та закінчення "холодної війни".

Окрім низки політичних заяв російського керівництва про "геополітичні переваги конфедеративного союзу" та "прагматичну зацікавленість кожної з країн регіону в ньому", дана тема була хедлайном більшості наукових конференцій, які проводились в цей час у російських університетах. Тобто, концепт побудови євразійського об'єднання був ключовою темою не лише серед російських політичних еліт, а й активно закріплювався й у наукових колах.

Адже, як відомо, якщо є постійний дискурс і актуалізація, то з часом відбудеться й фактичне втілення певної ідеї.

Власне, про те, що політична інтеграція євразійського простору стане головним зовнішньополітичним напрямком президента Володимира Путіна, випливало з його статей "Новий інтеграційний проект для Євразії – майбутнє, яке народжується сьогодні" та "Росія й мінливий світ".

Звісно, більш реалістичніше виглядає, що статті писав не Путін після довготривалого й ретельного аналізу геополітичної ситуації у світі, а фахівцями зовнішньополітичних відомств та за активної участі ідеологів євразійства. Зокрема лідер руху Олександр Дугін, який неодноразово консультував російську верхівку та партію "Єдина Росія", під час міжнародної конференції "Геополітика багатополярного світу", яка символічно відбулась в день публікації однієї зі статей ВВП, – обмовився, що безпосередньо причетний до її написання.

Прихильники євразійства покладають свої сподівання на президентство Путіна, який, на їхню думку, є ідеальним втіленням політичного лідера, за допомогою якого проект багатополярності перейде на вищий рівень міжнародного обговорення.

Власне, Путін вже в день своєї інаугурації зробив чіткий крок у цьому напрямку й підписав указ про міри стосовно реалізації зовнішньополітичного курсу РФ, в якому закріплюється політика поглибленої інтеграції євразійського простору. Російські радикали вже охрестили цей указ, як акт проголошення нової євразійської континентальної імперії. А політичні аналітики та експерти відразу зосередились на обговоренні ключових позицій матеріалу, прогнозуванні зовнішньополітичний дій і потенційних моделей поведінки.

Однак досить часто під час такого аналізу залишається поза увагою філософсько-ідеологічне підґрунтя самого євразійства, його геополітичні ідеали, цілі та методи, погляди на систему взаємовідносин з іншими учасниками міжнародних відносин.

Ідеологічне підґрунтя

Якщо під час перших двох каденція президентства Путіна, а також його прем'єрства, відновлення імперського становища відбувалось переважно ситуаційно, – то наразі для проведення такої політики підготовлено ціле теоретичне підґрунтя. Наявні теорії міжнародних відносин не вписувались в межі політики реімперіалізації Росії, тому було вирішено створити альтернативну теорію.

В її основу було закладено погляди класиків євразійства – Трубецькой, Савицький та інші, – яка отримала назву багатополярності. У наукових колах дана теорія була закріплена під час низки міжнародних наукових конференцій, випуску книг та збірників з даної проблематики.

Слід зазначити, що використання концепції євразійства в сучасних міжнародних відносинах не випадкове. Адже воно є досить зручним підходом для Кремля, позаяк у його основі передбачено проведення агресивної політики відносно як окремої людини, так і цілих країн, а також нівелювання традиційних політичних прав і свобод громадян.

Власне, відновлення імперського становища Росії, а в сучасній інтерпретації – набуття геополітичного полюсу, – є головним мотивом російських теоретиків. Свою імперську позицію євразійці виправдовують, за їхніми словами, панівним становищем США на міжнародній арені. Це, у свою чергу, обумовило створення власної концепції багатополярності, яка б протистояла домінуючій одно полярності атлантизму.

Вперше про ідею створення інтеграційного проекту на євразійському просторі заявив у 1994 році президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв на конференції в Москві, однак вона не була відразу сприйнята серйозно. Проте згодом російська сторона оцінила її головні напрямки, які не суперечили, а в дечому навіть продовжували політику Кремля.

І російські політики та науковці перейшли від теоретизування на тему інтеграції євразійського простору – до активного циклу його конструювання. Пропозиція Назарбаєва досить вдало вписувалась у формулу Путіна, який на початку свого першого президентського терміну заявив, що "Росія може бути великою або ніякою".

Отже, проект інтегрованого євразійського простору має у своїй основі "філософію багатополярності", яка є виразно еклектичною й опирається на низку фундаментальних принципів: іншу інтерпретацію людини, суспільства, держави, цивілізації, політики тощо.

Перш за все, згідно теорії багатополярності, політична мапа світу має бути розділена на чотири зони, квадриполяризм: Американську, Євро-Африканську, Євразійську та Тихоокеанську. У цій теоретичній моделі Україну євразійці зараховують до своєї сфери впливу. Зони, у свою чергу, поділяються на суб-зони, які відповідають розумінню цивілізації.

Дані полюси в перспективі мають представляти мета-цивілізації, кожна із зон має бути унікальною за культурними, релігійними, політичними, економічними та іншими системами цінностей.

Слід зазначити, що, на відміну від класичних трактувань цивілізацій, євразійці трактують її, як великий простір, який у своїй основі має спільну або споріднену ціннісну систему. Власне, цивілізація – це головний актор міжнародних відносин, згідно російського проекту багатополярності, на відміну від решти класичних теорій, де головним суб'єктом геополітики є національні держави, демократичні суспільства або транснаціональні корпорації.

Одним з ключових понять, якими оперує "філософія багатополярності", є соціологічний максималізм. Він акцентує увагу на існуванні кардинально відмінних суспільств людей, які не можна порівнювати на гіпотетичний зразок "ідеального" західного суспільства. Тобто, що буде добрим для одних суспільств, не завжди є таким для інших.

Погляди на людину, її особливості, права та місце в політичній системі в "філософії багатополярності" також відмінні від усталених. Для цього євразійці використовують поняття антропологічного плюралізму, згідно якого, у кожній спільноті й окремій культурі існує власне уявлення про людину. Відповідно, притаманні критерії для людини західної цивілізації – права людини, природні права тощо – не є обов'язковими та органічними для представників інших цивілізацій.

Звідси випливає, що недотримання або порушення цих прав у відмінних від західної цивілізації спільнот не може бути розцінено, як негативне явище.

Також євразійці категорично заперечують існування єдиної універсальної системи цінностей для більшості людей планети. Вони пропонуютьплюріверсальність, яка заперечує існування загальнолюдських цінностей і єдиних норм. Крім цього, євразійці вважають помилковим дотримання чіткої послідовності фаз людського розвитку, що є обов'язковим для будь-якої спільноти.

Дана "філософія" передбачає й ряд інших неоднозначних теоретичних концептів, які закладено в зовнішньополітичну теорію сучасної Росії. Однак усіх їх ми не перераховуватимемо.

Путін-3 і ризики для України

Очевидно, що третій президентський термін Володимира Путіна буде характеризуватись незавуальованою агресивністю, принциповим прагматизмом, ультимативністю та експансіонізмом.

Власне, це стало зрозумілим вже після його інавгурації, коли він демонстративно відмовився взяти участь у саміті НАТО та "Великої вісімки". Бойкот Путіна є нічим іншим, як чітким натяком США стосовно перегляду з боку Росії політики "перезавантаження", яка була проголошена за часів Дмитра Медведєва.

У свою чергу, українському керівництву слід очікувати зовнішніх ризиків, які проявлятимуться у вигляді систематичного економічного, енергетичного та політичного тиску.

З іншого боку, погіршення стосунків між двома "братніми" країнами помітно з тих-таки статей нового президента РФ та його першого указу, в яких перераховано головні-країни партнери – але жодного слова немає про майбутні взаємовідносини з Україною, їхню важливість і необхідність.

Тож слід очікувати, що російська сторона буде намагатись будь-якими засобами залучити офіційний Київ до інтеграційних процесів на пострадянських теренах.

Водночас, для України участь в Євразійському Союзі, ОДКБ, ЄЕП чи Митному союзі виглядає вкрай не привабливо, а іноді навіть загрозливо. Адже така участь має низку диспропорційних недоліків, оскільки у всіх перерахованих структурах Російська Федерація має більшу ресурсну базу, ніж інші члени цього об'єднання разом взяті.

Зокрема, Росія має надзвичайно більшу за об'ємами територію, більшу кількість населення, більший запас природних ресурсів. Росія – єдина країна в Євразійському Союзі, яка має вихід до океану. Тобто, головні геополітичні складові в даному випадку перебувають у розпорядженні Росії. Тому, у цьому союзі буде колосальний дисбаланс і явне домінування Росії.

Крім цього, українській стороні варто взяти до уваги, що за рейтингом Freedom House, усі країни Євразійського Союзу є "невільними" країнами; за даними Transparency International, країни Євразійського Союзу перебувають на останніх позиціях у рейтингу сприйняття корупції; за рейтингом глобальної конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму за 2011-2012 роки, дані країни знаходяться на останніх місцях.

Показовим також є те, що у всіх країнах Євразійського Союзу встановлено авторитарні чи тоталітарні політичні режими. Деякі політологи навіть називають Євразійський Союз – клубом країн-диктаторів.

Незважаючи на постійне апелювання російського керівництва до фактів економічної вигоди України від вступу до Євразійського Союзу, за даними дослідження Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, у разі приєднання до Митного Союзу Україна втратить 0,5% в сукупному добробуту в середньостроковій перспективі й 3,7% у довгостроковій перспективі.

З іншого боку, сам ідеолог євразійства Дугін визнає, що "в Росії взагалі немає економіки. У будь-якій країні, в якій головним джерелом бюджету є експорт природних ресурсів, економіки як такої, у повному смислі слова, не буває".

Тому очевидно, що інтеграційні процеси, які наразі активно впроваджує Росія, потрібні, у першу чергу, для її національних інтересів та утримання статусу "євразійської імперії".

Олександр Саліженко, спеціально для УП