Панамский синдром в зоне Керченского пролива

Заява про делімітацію україно-російського морського простору залишила в підсумку більше запитань, аніж відповідей. Надто вдоволений вигляд демонструють обидві сторони – на тлі повного інформаційного вакууму. Надто довгий шлейф закулісних домовленостей супроводжує це питання вже 16 років поспіль.

Як ніколи сценарій перегляду статусу головного яблука розбрату – Керч-Єнікальського каналу – потребує фахової експертизи його відповідності вимогам міжнародного права і нашої національної безпеки. Так само, як і максимальної відкритості і прозорості.

Адже досі не відомо, про що домовилися в Ялті Путін із Януковичем.

Міждержавна заява, "вилами по воді" писана

Неймовірно багато туману в офіційній інформації, розповсюдженій від імені обох президентів.

З достеменно з’ясованого лише – нібито говорили керівники держав про розмежування водних ділянок кордону в районі Азовського і Чорного морів, а також у межах Керченської протоки. А потім наче дійшли згоди щодо "правильної" лінії морського кордону між державами. І принагідно домовилися стосовно нових "правил експлуатації" Керч-Єнікальського каналу – шляхом створення спільної українсько-російської корпорації, яка в майбутньому керуватиме судноплавною артерією.

Потому президенти сповістили про завершення процесу делімітації морів.

Але подробицями не поділилися – ні з українцями, ні з росіянами. Ні щодо правового статусу корпорації, ні щодо умов, на яких корпорація орендуватиме чи володітиме відповідною інфраструктурою. Цілком у дусі легендарного поштаря Пєчкіна. Мовляв, приніс вам замітку про вашого хлопчика, але вам її не дам – у вас немає документів.

За логікою міжнародного права

Із документів, які могли б пролити світло на суть питання, доречно скористатися міжнародними правовими актами, ратифікованими свого часу обома державами – Конвенцією про територіальне море та прилеглу зону (1958 р.) і Конвенцією з морського права (1982 p.). А також картами ще радянського часу, на яких зафіксовано лінію адміністративного поділу між УРСР і РРФСР.

Такими картами керувалися уряди обох держав, коли в травні 2010 року домовлялися про демаркацію кордону на суходолі. Тоді ж Росія офіційно відмовилася від претензій на Кримський півострів, а Україна зареклася претендувати на Далекий Схід, Тюмень, Кубань і прилеглі території, населені етнічними українцями.

Цілком логічно було б і морський кордон за цими картами визначити – тобто рівновіддалено від берегових ліній обох держав. Як того вимагають морські конвенції. Але це б означало згоду росіян з українським місцезнаходженням Керч-Єнікальського каналу. А це не лише близько $200 мільйонів чистого прибутку на рік від лоцманських і навігаційних послуг – а й контроль над виходом військових кораблів з Азовського моря.

Тому українцям було запропоновано "хід конем": мовляв, адміністративні кордони в СРСР позначалися винятково на суходолі. Відповідно, моря треба ділити за якимсь іншим принципом.

До прикладу, "на око" – уздовж суднохідного фарватеру Керч-Єнікальського каналу.

Звісно, керівники України могли звернутися до міжнародного суду. Але вирішили поторгуватися з РФ – на яких умовах вона залишить у спокої українську власність.

Між іншим, Росія свого часу примусила Естонію погодитися на визначення морського кордону у Навській та Фінській затоках саме за лінією старого радянського адміністративного поділу, шантажуючи її перспективою міжнародного суду. Зокрема, на підставі вимог Конвенції 1982 року: "Якщо береги двох держав знаходяться один навпроти іншого або примикають один до одного, то жодна з обох держав не має права поширювати своє територіальне море за серединну лінію".

Адже тоді такий підхід більше відповідав інтересам РФ.

Отже, прецедент в України був – на відміну від бажання і політичної волі.

Неоколоніальні перспективи для нашого каналу

Попри куций обсяг інформації про суть анонсованих домовленостей варто вже сьогодні ставити питання про їх ключові ризики.

Ситуація надто нагадує "панамську" історію початку минулого століття. Свого часу США так само визнали суверенітет Панами над каналом, який сполучав океани, за умови надання їм права на довічну оренду територій уздовж нього (Hay-Bunau Varilla Treaty, 1903).

За це американці мали сплачувати щороку близько чверті мільйона доларів. Але їхні реальні доходи від експлуатації каналу разом із геополітичними бонусами цілком виправдовували подібну щедрість.

Майже 100 років Панама повертала собі реальний суверенітет над втраченими територіями – лише у 1999 році канал запрацював на підвищення добробуту панамських громадян.

У нашому випадку твердо знаємо лише про намір українського та російського керівників піти на "компроміс". Зі свого боку, Путін визнає український канал "українським".

А "за це" ми даруємо йому половину доходу від каналу і відповідні геополітичні переваги в регіоні. Разом із іншими "котами в мішку", про які наразі можна лише здогадуватися – з огляду на повідомлення про "врегулювання" україно-російських інтересів стосовно морських покладів Паласа, які оцінюються в межах 250-485 млрд. кубометрів природного газу.

Якщо йти за логікою цих домовленостей – чому б Януковичу офіційно не визнати суверенне право власності РФ на тюменські поклади нафти? В обмін на створення україно-російської корпорації з їх спільного видобутку.

І насамкінець

Насправді, в анонсованих домовленостях немає нічого втішного ні для України, ні для партії влади.

Поспіх, із яким представники РФ намагаються "освоїти" наші ресурси демонструє їхню невпевненість у тому, що нинішній режим збережеться в такому ж вигляді після парламентських виборів.

Не здивуюсь, якщо домовленості вигулькнуть у статусі міждержавного договору на якійсь із позачергових сесій нинішнього складу ВР – навряд чи новий парламент за них голосуватиме.