Дуче, Депардье и касторовое масло

29 просмотров
Пятница, 11 января 2013, 11:24
Юрий Радченко
член Союза журналистов Украины

"Або ви впустите народ до фортеці держави, і він буде захищати її. Або він буде поза державою, і тоді він її атакує..."
Беніто Муссоліні, "Доктрина фашизму"

 

Ах, як схвилював всю Україну вчинок Депард'є!

Вітчизняна аналітика збагатилась тепер публікаціями про "загравання з соціальними низами", "поверхове сприйняття дійсності, притаманне митцям" та "етнічних французів як найзаможніших верств населення Франції".

Перехід Депард'є у російське громадянство порівняно навіть із зáхватом Ерзи Паунда від Італійської Республіки 30-х років – як от у Костя Бондаренка у статті "Казус Депард'є". Бо немає методу більше зажахати нашого читача, ніж посиланням на когось, хто підтримував фашизм.

Навіть якщо цей фашизм був італійським, а не німецьким – тобто з обпоюванням комуністів рициновою олією та висилкою їх в окремі котеджі на курорти Середземномор'я із "пенсією" 3 ліри на день плюс 2 ліри на дружину та 1 ліра на дитину – замість фізичних репресій, як це було, а почасти і є, на наших рідних теренах...

Звичайно ж, аналітичні статті з приводу вчинку Депард'є пишуться з позиції "соціальних верхів". Але "з верхів", чи "з низів" – а йдеться про дві речі.

По-перше, на що автори не звертають уваги, – про додаткові обов'язки, які повинні б супроводжувати отримання статусу "верхів". По-друге – про обсяг податків.

Так от податок, на якому наполягає президент Франції, заявлено "таким, що не дає жодного економічного ефекту", а відповідна політика – діяльністю "за принципом Бендера і Вороб'янінова".

Зауважу принагідно, що Вороб'янінов якраз був спадковим аристократом, а не "меншканцем негрітянських районів Парижу".

Згадувати класику – як римляни часів Республіки віддавали золоті прикраси та срібний посуд на укріплення міських стін та придбання зброї для легіонерів перед навалою варварів – було б дитячою наївністю.

Сучасна "аристократія", і особливо "аристократія" так званих "зірок", тобто штучно розкручених сценічних фіглярів, футболістів, політиків, їх дітей та коханок – не здатна жертвувати особистими інтересами задля суспільних.

Представники старих сенатських родин Риму пояснили б цей приклад феноменом "novi homines", або ж осіб, які з широкого набору аристократичних якостей здатні переймати лише зовнішній лоск, проте ні в якому разі не цінності внутрішні, не дух самопожертви.

А от фіскальна політика – справа інша: тут усе наочно. От і давайте порівняємо. А вже за результатами будемо дивитися, кому волати "пробі", і кому, перефразуючи відому фразу професора Преображенського про "іспанських голодранців", влаштовувати долі французьких кіномачо замість того, щоб опікуватися станом "власних трамвайних шляхів".

Розумію всю фантастичність – але припустимо, що хтось з українських аналітиків публікував би статтю про згубну економічну політику франків в українському виданні, яке платить гонорари або оформлює виплати як оплату послуг із дослідження, що, погодьтеся, цілком аристократично.

Що побачив би він в угоді про виплату грошей? Цитую: "Загальна вартість наданих послуг становить (сума), в тому числі податок з доходів 15-17% та ЄСВ 2,6%; крім того на дохід нараховується єдиний соціальний внесок 34,7%..." Цей рядок є стандартним в угодах, і відповідає нашому Податковому кодексові.

Не треба бути математиком, щоб скласти ці цифри, і упевнитись: пряме фіскальне навантаження на творчий гонорар становить в Україні від 52,3 до 54,3%. А для штатних працівників – від 55,43% до 57,43%, адже у цьому разі перший ЄСВ становить 3,6%, а другий (додаткове нарахування на дохід фізичної особи) – 36,83%.

Те, що "податки на працю" віднесені, згідно нашого офіційного "язичія", до "неподаткових платежів" – нічого не змінює. Як і той випадок, коли 34,7% (36,83%) платить не особисто шановний аналітик, а редакція: якби аналітик оформив угоду як "фізична особа-підприємець" – він сплатив би цю суму особисто.

І це – лише з частини особистого доходу: тобто якщо ми дивимось виключно на безпосереднє податкове навантаження фізичної особи, не беручи до уваги вплив на формування зарплатного або гонорарного фонду інших податків, які справляються з компанії-платника в процесі діяльності – як-от 19% податок на доходи підприємств, 20% ПДВ та інше – що, як ви розумієте, не зовсім коректно.

Адже коли редактор або фінансовий директор визначають обсяг гонорару за шпальту – вони приймають рішення виходячи із загального податкового навантаження на підприємство або групу компаній і на загальні результати діяльності – а не лише на податки на безпосередні доходи окремого автора...

Отже питання, чи менші українські 52,3-57,43% від французьких 75% з урахуванням, так би мовити, специфіки місцевої діяльності – коректніше було б залишити без негайної відповіді, бо сумарні податки з юридичної особи таки сягають тих самих 75%.

У будь-якому разі вказані цифри також корелюють з даними Світового банку, згідно з яким "рівень податкового навантаження в Україні становить 57,1%, а також з даними про те, що найбільший тягар оподаткування в Україні припадає на трудові ресурси...

Але! У Франції загальний податок у 75% – лише заявляється президентом як бажаний, при загальному коефіцієнті податкового навантаження 65,7%, і за набагато ефективнішого, ніж в Україні, соціального розподілу.

Тобто у випадку Депард'є йдеться, насправді, про додаткові 9,3% податку для доходів осіб, більших, ніж мільйон євро на рік. І французи вже в істериці емігрують куди завгодно, хоч би і до далекої холодної Росії, де, як відомо з численних аналітичних розвідок українських експертів, білі ведмеді проти ночі досі полюють на населення столичних міст...

А от у нас – близько 60% від заробленої суми справляється з усіх і кожного – при ефективності подальшого розподілу, яка не дозволяє побачити в столиці країни у снігопад жодної (!) снігозбиральної машини. І це чомусь вважається нормальним, і не викликає жодних публічних демаршів...

Тут варто нагадати, що згідно класичного графіка Артура Леффера щодо співвідношення між податковою ставкою та податковою базою, підвищення ставки податку веде до підвищення податкових надходжень лише до певного рівня: на загал до 30%.

А далі починається зменшення податкових надходжень, вивід коштів з країни та саботаж. І статистика Конфедерації роботодавців України, з якої видно, що з 22 мільйонів економічно-активних працівників податки сплачують лише 14,1, демонструє це напрочуд ясно.

Куди і як "пропадає" наша половина платників податків?

Питання не лише в тому, який саме податок – а і в тому, з якої суми. Так, середня місячна зарплата у Франції за станом на 3 травня 2012 року – 2866$ – проти 686$ в Україні.

Тобто платня в Україні у 4,1 разів менша, при порівняному податковому навантаженні і за припущення однакових цін.

З огляду на те, що майже у кожного дорослого працівника є утриманці; на те, що в Україні насаджено ажіотажну західну споживацьку модель, і знов-таки на податкову політику – це викликає ряд факторів, з якими французька економіка не стикається зовсім.

Так, більшість українців, які є, або вважаються фахівцями, одночасно працюють у 2-4 місцях, створюючи абсолютно ненормальну ситуацію на реальному ринку праці: адже кожна людина займає місця відповідно 2-4 працівників, а ті вимушені перебиватися тимчасовими заробітками або "випадати" до соціальної системи забезпечення.

При цьому в одному місці людина оформлена офіційно, у другому – на півставки, а в усіх інших отримує "нал" у конверті, бо далебі не кожен бізнес є настільки прибутковим, щоб вижити при додатковому навантаженні від 57,1%...

Катастрофічно це впливає і на якість: яким би "профі" не була людина, якщо вона працює на двох і більше роботах – вона гарантовано не працює нормально на жодній.

Принаймні, вона не робить нічого, що виходило б за рамки мінімально-необхідного: про які "новації" може йтися в умовах, коли ви вимушені гасати з контори у контору із такою швидкістю, щоб усі роботодавці були впевнені, що ви працюєте саме у них?

Накладіть тепер цю ситуацію на 50.000 (49%) зупинених після приватизації промислових підприємств – і отримаєте щось на зразок базової картини для того, щоб у черговий раз постраждати за поневіряння бідолашного Депард'є з приводу високих ставок податків у Франції...

Загальне питання, яке завжди постає з розгляду податкових систем – не лише "хто платитиме", а і "за що платитиме".

На перше питання відомі три відповіді: а) "багаті"; б) "бідні"; в) всі, згідно встановленої в результаті так або інакше проведеного "суспільного договору" пропорційної формули.

На відміну від французької ситуації, українська доводить, що платили, платять і платитимуть, умовно, бідні. А пільги мають – ті самі 10 прізвищ, що займають верхні щаблі нашого національного рейтингу по версії Forbes – і як би ми не викручувалися з політкоректністю, а "слів з пісні" у тому списку не викинути.

Сучасне податкове навантаження в Україні можна кваліфікувати як таке, що зберігається на рівні країн з виключно високим рівнем соціального перерозподілу – Швеція – 52,8, Австрія – 53,1, Бельгія – 57,3.

Однак якість та ефективність цього перерозподілу викликає сумніви пропорційні тим, що переживає людина, яка проїжджає Австрію чи Бельгію, порівнюючи тамтешні пейзажі з українськими.

І цю ситуацію важко класифікувати інакше, як цілком готову базу для відновлення політичного режиму корпоративізму, у тому чи іншому його варіанті. За який так ратував той самий "дуче" італійців, привидом якого тепер жахають дітей наші аналітики.

Тобто підходу, за якого податки платять усі, згідно із суспільно-погодженою формулою податкового навантаження. Питання щодо можливості або неможливості цієї трансформації наразі стоїть вже не в економічній площині – а у площині соціальній, політичній; у можливості або неможливості з'єднатися навколо набору простих, загально зрозумілих принципів для захисту не те що "зіркових" примх – а самого власного існування.

Питання ж "за що платитимуть" ті, хто сплачує податки – ще складніше.

Якщо державну систему побудовано так, що рівень загального прямого податкового навантаження у 57,1% (і опосередкованого у межах тих самих 75%) не покриває державних витрат, а діри в бюджеті при цьому закриваються лише з подальшого продажу об'єктів державної власності, які, теоретично, повинні становити не що інше як базу для соціальної інфраструктури, та державних запозичень – то важко назвати таку економічну політику далекоглядною.

Цілком можливо, що встановлення різко-прогресивного податку, як у Франції, або перегляд законності "приватизації" інфраструктурних галузей, як пропонує "Свобода" – дали б значно кращий економічний ефект.

У цьому сенсі не варто так жахати публіку привидом Муссоліні – принаймні, не варто було б впадати у гріх поверхневих посилань на далебі неоднозначні історичні факти.

У нашому нинішньому катастрофічному стані, нічого не виправдовуючи, варто, однак, намагатись більше розуміти, і значно менше – користуватись заїждженими клеймами.

По-перше, такі самі режими в Іспанії та Португалії оцінюються зовсім інакше лише і виключно через один фактор: відсутність дієвого співробітництва з фашистською Німеччиною.

І тут ще не відомо чи не спрощуємо ми ситуацію щодо того співробітництва з огляду на героїчний спротив італійських дивізій і німцям, і англійцям наприкінці війни, та на жорстку критику національної концепції Гітлера у промовах Муссоліні.

По-друге, що Ганді та Черчілля, які певний час так само захоплювалися Італією 30-х з її революційними, як на той час, соціальними гарантіями, навряд чи можна назвати "митцями, що мислять поверхово".

Тим більше важко назвати "поверховим митцем" Рузвельта, який визнавав "велике враження від досягнень Муссоліні" доти, доки це було політично доцільно, як і Мусоліні схвально відзивався про політику Рузвельта, порівнюючи її з фашизмом у рецензії на рузвельтівську "Lookibg Forward" 1933 року. Та й, кінець-кінцем, обидва політики були "правовірними" кейнсіанцями.

А по-третє – що в Італійській республіці капіталістична та "зіркова" меншість не була за фактом звільнена від податків, як у нас. І що (головне!) вона не була такою вражаючою меншістю...

Отже, було б цікаво, якби хтось із визначних українських аналітиків так само поплакав над долею українських трудових мігрантів та емігрантів, що виїхали з країни через фізичну неможливість у ній вижити – як над долею "нещасних" Депард'є, Ватьє, Меньє та Лардієрів, які опинилися хто у Лондоні, хто в Росії, щойно постала примарна (!) загроза додаткового 9,8%-го податку на їхні "відсотки на відсотки".

Кінець-кінцем, усе відбувається дуже прогнозовано. Тепер у нас є феномен "Свободи", і реальна можливість того, що недороблений Муссоліні корпоративізм матиме ще один шанс.

Він точно матиме його, якщо тенденції в українській економіці не зміняться.

А вони не зміняться, оскільки "нова еліта" не здатна жертвувати найменшими власними інтересами – не те що життям! – заради інтересів загальних.

"Novi homines" не мають і не можуть мати внутрішнього благородства.

І в цьому "нова еліта", є абсолютно інтернаціональною. Як абсолютно інтернаціональним з моменту вручення російського паспорту є власне пан Депард'є.

Або "провідна сотня" наших "бізнесменів", депутатів та "зірок" із кількома закордонними паспортами у кишенях.

І в цій інтернаціональності зажерливого захланництва – єдина площа для будь-яких аналітичних аналогій, пересторог та порівнянь...

Що ж, "Громадяни Світу" не хочуть врівноваженого за інтересами "громадського договору"?

То нехай зустрічають Муссоліні! Можливо, що хоч рицинова олія ще виробляється на теренах Української республіки у необхідних обсягах...

Юрій Радченко, для УП




powered by lun.ua
Цифровые технологии могут помочь в уходе за пожилыми людьми
Технология способна вовремя передавать опекунам и близким необходимую информацию о состоянии человека, при этом защищая конфиденциальность.
Тариф на воду: куда текут наши деньги
Когда говорят о качестве дорог, вопросы о необходимости их ремонта не возникают. А что с системой водоснабжения? (укр.)
Римский статут: время для ратификации
Что происходит, что такое Римский статут и следует ли его ратифицировать? (укр.)
Кому и чем не угодила художественная книга о университетской среде
Художественные произведения не является основанием для гражданско-правовой ответственности, потому что это нарушает свободу творчества. (укр.)
Экономические шаги новой власти: как обеспечить рост доходов
Устойчивая экономика – фундамент роста доходов украинцев. Что должен сделать президент, правительство и парламент? (укр.)
Что делать, если на пути встал патентный тролль?
Кто такие патентные тролли, как они оказались в Украине и что делать, чтобы защититься от них. (укр.)
Рыба в сетях бюрократа
Украина может стать мировым лидером рыбного рынка, однако для этого власть должна сделать хотя бы минимальные усилия. (укр.)