Дефицит правой политики, или Нужна ли Украине партия свободных людей?

На одній зі своїх акцій, що їх спрямовано проти фальсифікацій на виборах до Держдуми, російські опозиціонери висловили гасло: "Вы нас не представляете!" Російська мова дозволяє подвійне прочитання цього слогану – "ви собі нас не уявляєте", та, власне, "ви нас не представляєте в Держдумі".

Споглядаючи на дії парламентської опозиції та провладної більшості, очевидно, подумки значна частина українських громадян теж думає – "ви нас собі не уявляєте та не представляєте".

Цей парламент не відображає позицій та прагнень значної частини суспільства.

Дефіцит Правих у парламенті 

Верховна Рада VII скликання унікальна тим, що в ній уперше за 20 років незалежності не представлена національно-демократична сила як окремий політичний суб'єкт. Є окремі праві депутати в УДАРі та "Батьківщині", однак окремої фракції – немає. 

Очевидно, старі "праві", націонал-демократи, отримали справедливе покарання за отаманщину, професійний паразитизм і неробство. 1% Ющенка-Костенка на цих виборах є справедливою оцінкою збанкрутілих політиків із боку громади . 

Другою важливою особливістю нинішнього складу ВРУ є розмивання проєвропейських контурів опозиції. 

"Свобода" – партія євроскептиків. Їхні європейські партнери – закляті вороги НАТО та ЄС; деякі з них, як партія "Йоббік", взагалі практикують публічне спалення прапорів Євросоюзу. Також, певні теми "Свободи" зовсім не вписуються в європейський політичний дискурс – зокрема, "жидівські" скандали, які отримали світове звучання. 

Яценюк, для якого Тягнибок став стратегічним партнером, – з одного боку, розгублено не помічає певну невідповідність партнерів до європейських стандартів політики, з іншого – змушений, у силу БЮТ-івського оточення, ставити питання визволення Тимошенко понад питання євроінтеграції. Подібні "танці" шкодять і Яценюку, і Україні в цілому, адже європейські лобісти України не можуть повноцінно спиратись на найбільшу опозиційну фракцію. 

УДАР, у цілому, найбільш чітко тримає європейську лінію, проте робить це мляво й непомітно. 

Такий стан справ, до речі, дуже вигідний для Росії. Відсутність чіткого фронту в питанні цивілізаційного вибору створює підстави для маніпуляцій та відкриває оперативний простір для "кремлівських мудреців". 

У питанні економіки у всій парламентській опозиції панує соціальний популізм. 

На фоні тотального "пакращення", гасла підвищення пенсій та критики будь-яких ринкових реформ сприймаються електоратом дійсно краще, ніж відверта розмова про те, що навіть після повалення бандитської хунти соціальний рай не настане, що потрібно затягувати пасок і йти шляхом модернізації економіки. А цей шлях не передбачає соціальних подачок: ані "юліно-вітіних" тисяч, ані інших популістських ініціатив. 

У сфері культури та духовності в парламенті більш чітку позицію тримає "Свобода". Однак, її концепція етнонаціоналізму не може об'єднати сучасну Україну. Хоча її присутність у парламенті створює добрі передумови для просування більш прагматичної проукраїнської позиції в гуманітарній сфері. Адже коли продемонстровано крайню позицію – легше виходити на позитивні результати в дискусії. 

Однак, "Батьківщина" у цьому питанні невиразно-"нацдемівська", а УДАР взагалі втікає від цього питання, боячись звузити електорат Кличка. 

Таким чином, опозиційний "бермудський" трикутник цінностей простягається між гострими кутами етнонаціоналізму, соціального популізму та відсутністю чіткої проєвропейської політики. 

Якщо згадати, що нас чекають президентські вибори, то знаючи, що опозиціонери живуть за принципом "бий своїх, щоб чужі боялись" – приводів для оптимізму мало. 

Парламентська опозиція не пропонує українцям альтернативи. "Банду геть!" і "Юлі – волю!" – занадто слабі і поверхові посили. Революції відбуваються лише тоді, коли є сильна мотиваційна частина політики, коли суспільство має спільний образ позитивних змін, коли, окрім критики режиму, з'являється потужна картина майбутнього, кращого світу. 

Разом із тим, треба віддати належне й наступальності "Свободи", і наполегливості "Батьківщини", і раціональності "УДАРу". 

Хочеться вірити, що лідери опозиції витримають іспит на політичну зрілість та збережуть єдність у своїх діях. 

Права пропозиція 

2013-й рік важливий для України. Навіть після позбавлення Власенка мандату зберігається примарна, мінімальна надія для підписання Угоди з ЄС. 

Заради цього шансу опозиція зобов'язана зробити все, щоб угоду було підписано – навіть коли прийдеться наступати на горло власній опозиційній пісні. У часи, коли доля дарує стратегічні шанси для нації, треба вміти мислити вище за партійні інтереси, не рахувати рейтинги, – а діяти як державний діяч, а не лідер партії. 

Саме зараз відчувається брак реальної класичної правої сили в парламенті. 

Сили, що зорієнтована на прагматичний захист та реалізацію національного інтересу, невід'ємною складовою якої є європейський вибір. Сили, якій не притаманний популізм, яка розуміє важливість Держави, яка буде демонтовувати антиукраїнський режим акуратно, оскільки потрібно вберегти єдність країни та не дати нікому шансу в цій веремії зіграти російськими картами сепаратизму та ксенофобії. 

Бракує нормальних правих, які розуміють важливість справжніх економічних реформ, очевидно непопулярних для широких верств, однак потрібних для майбутнього добробуту. 

Бракує правої гуманітарної політики, яка буде, з одного боку, формуватись на традиційних українських цінностях, з іншого – формуватиме образ успішного майбутнього, що має об'єднати всіх громадян України. 

Є дефіцит правих, які є демократами не лише в риториці, а відкрито й прозоро формують власну політичну силу, облаштовують соціальні ліфти для активістів, відмовляються від родинних та вождистських підходів у партійному будівництві. 

Це не утопічний погляд. Значна частина громадян притримуються таких поглядів – це в основному проукраїнський, проєвропейський середній клас, чи вірніше його паростки. 

Це – люди, які втримують цю країну від руїни, адже більшість із них освічені та працюючі. Це – вільні люди, які хочуть жити в нормальній, європейській країні, які прагнуть залишити цю країну в спадок упорядкованою та придатною для життя власним дітям. Це – люди, які в 2004 році стали серцем Майдану. 

Це – люди, яких не представлено в парламенті: вони голосували не стільки за опозицію, скільки проти цієї корумпованої, дикої банди, яка називає себе владою. У них просто не було іншого вибору. 

І ось зараз, дивлячись ток-шоу, на яких "влада" і опозиція відіграють вічний віртуальний серіал, ці вільні люди чергове про себе кажуть: "Ви нас не представляєте й навіть не уявляєте". 

Саме тому немає ніякої революційної ситуації. Як би їм не остогидла влада – лозунги та дії опозиції їм чужі.

 Хочеться вірити, що одного разу вони отримають політичну пропозицію. Ні, не стати біомасою для чергового месії-невдахи – а пропозицію стати партнером для великих змін у країні. 

Саме тоді зародиться справжня права партія – партія вільних людей. 

Андрій Левус, правий активіст, спеціально для УП