Смерть украинофобии

84 просмотра
Суббота, 19 октября 2013, 12:07
Павел Зубюк
для УП

Про українофобію в нас говорять настільки часто, що варто зрештою з'ясувати: що ж це за звір такий і із чим його їдять?

Академічний тлумачний словник визначає фобію як "нав'язливий, непереборний страх при деяких психічних захворюваннях". Отже, фобія – це страх.

Особу, яка є свідомим противником України як незалежної держави, не варто називати "українофобом" – він не має страху перед Україною чи українцями.

Наприклад, уявімо, що міністром освіти України стала особа, яка свідомо працює на пониження якості українського навчального процесу й впровадження в Україні російського культурного простору. Чи є така особа українофобом? – Навряд, жодної фобії тут нема. Міністр добре знає слабкі місця України як держави, і вміє їх використовувати на користь своїх переконань – інакше не став би міністром і не втримався б на посаді.

З іншого боку, пересічний громадянин Чеської Республіки такі фобії має, бо ще пам'ятає 90-ті роки, коли в 10-мільйонну Чехію приїхало близько півмільйона громадян України – заробітчан і бандитів. Пересічний громадянин має враження про українців саме з досвіду спілкування із цими категоріями – і, відповідно, дещо іраціонально побоюється спілкування з будь-якими українцями взагалі.

Тобто, до 90-х про українців пересічні чехи практично нічого не знали. Потім у їхньому світі з'явилися брудні робітники, які за копійки риють канави, і гопота в шкірянках, якій не може дати ради поліція – і саме цей образ найяскравіше відбився в колективній свідомості суспільства, спричинивши чітку фобію.

Чи можна звинувачувати суспільство в тому, що в нього виникають фобії? Напевне, це природно. Але не забуваймо, що українофобія як явище існує не лише за кордоном, існує вона й в Україні.

Подивімось на побутову українофобію – скажімо, у столиці нашої держави.

Населення сучасного Києва сформувалося в основному після Другої Світової війни з передвоєнних мешканців Києва, переселенців з інших міст СРСР та, найбільшою мірою, – міграції з навколишньої української провінції. При цьому склалася така собі суспільна угода: для того щоб стати "міським", учорашній селянин мав відмовитися від української мови, культури, загалом ідентичності – принаймні на людях.

Мало кого хвилювало, що на вихідні він може з'їздити у своє село, щоб привести картоплі чи сала – головне на людях виглядати "як усі".

Його діти, і тим більше онуки, уже сприймали такий стан речей як норму. Українська мова толерувалася лише в середовищі нижніх прошарків суспільства – базарні торгівці, прибиральниці тощо – та творчої інтелігенції.

Тим більшою несподіванкою для пересічного обивателя було відродження української самосвідомості, що відбувається з початку 90-х до нашого часу.

Масова поява "інакших" українців спричинила такий самий ефект, що й масова поява українців у Чехії, а саме – страх перед незрозумілим і неконтрольованим явищем. У його, обивателя, свідомості – "українці", не в етнічному, а в культурному плані вийшли за межі дозволеного, порушили усталену систему соціальних ролей.

Звісно, це провокувало українофобію.

До речі, тут українофобію можна порівняти з гомофобією: адже більшість гомофобів лякає не так сам факт існування гомосексуалів, як те, що вони вийшли за межі встановленої досі соціальної ролі: "Мене не цікавить, чим ви там займаєтеся в себе під ковдрою, головне щоб ви цього на люди не виносили".

Так само й з українською мовою: киянам знайома ситуація, коли людина вдома спілкується українською, а в суспільстві – російською, з остраху перед публічним осудом. Натомість відкритого україномовця часто сприймають як "показушника": "Ну от чого ти до мене звертаєшся цією мовою, що ти цим хочеш довести?"

Тобто – те саме винесення своєї ідентичності "з-під ковдри", у світ "нормальних людей". Винесення, яке несе "нормальним людям" потенційну загрозу.

Слід ще згадати: масова поява стійких україномовних припала на перші роки Незалежності, коли в країні виникли пов'язані з нею економічні труднощі. Не дивно, що очевидний логічний ланцюжок лише посилював українофобські настрої.

Пік побутової українофобії в столиці, на щастя, уже минув: вона повільно й поступово відмирає як явище.

Спричинено це передусім тим, що Київ – столиця незалежної держави, киянам комфортно в цьому статусі, а мова – неодмінний атрибут української державної ідентичності. З іншого боку, чим освіченіше людина – тим більше симпатичних і розумних україномовних та українокультурних людей вона знає, а отже не має підстав для орієнтації на старий стереотип про "мову колгоспників".

Проте не слід забувати: Київ – не вся Україна.

У мегаполісах Півдня та Сходу побутова українофобія все ще тримає свої позиції й навіть використовується як потужний політичний чинник. З іншого боку, і в столиці, і в країні загалом існує чимало суспільних сил та окремих діячів, які зацікавлені в розколюванні суспільства й одержанні із цього електоральних бонусів. І провокування українофобії при цьому – неодмінна умова успіху.

Для початку спробуймо діяти "від супротивного" і запропонуємо кілька варіантів допомоги в розпалюванні українофобії.

Перше. Розвивати якомога примітивніші форми українського націоналізму. Побільше гопників із дуже радикальними гаслами, побільше смолоскипів, побільше агресії взагалі. Кругом потрібно оголошувати, що українцем може називатися не тільки лиш той, хто розмовляє українською, а той, хто має чітко визначені погляди на історію, міжнародну ситуацію, культуру, політику та навіть сексуальну орієнтацію. Усіх інших оголошувати "зрадниками", "хрунями", "запроданцями" і всіляко підкреслювати, що вони жодним чином не є українцями.

Друге. Побільше пафосу й самомилування. Розповідати скрізь, що українці – най-най-най; мову визнано другою за мелодійністю після уйгурської; партизанська тактика – звісно, в ідейно-правильних партизан – найунікальніша, навіть сам Че Ґевара зацінив; гостинність і щирість – беззаперечно поза конкуренцією у світі; а страждання, які довелося пережити народу – неможливо порівняти з жодним іншим народом у Всесвіті. Усіх, хто посміє сумніватися – цькувати згідно інструкцій, викладених у попередньому пункті.

Третє. Якомога більше пресувати російськомовних. Плодити численні ініціативи із цькування фірм, установ, окремих осіб, які в спілкуванні з вами не використовують державної мови. Особливо успішно ця стратегія діятиме в населених пунктах, де більшість населення "за замовченням" використовує для спілкування російську.

Четверте. Якомога частіше проводити маленькі – в умовах Києва це менше 500 осіб – вуличні протести на тему "ми україномовні, нас ображають". Це додатково сприятиме формуванні стереотипу про те, що "свідомі українці" – така собі етнографічна меншість, основна мета якої – привертати до себе увагу.

Натомість як варто діяти, щоб українофобія в країні остаточно зникла як явище?

Для початку потрібно усвідомити, що "українець" – це тепер не лише етнічна, а й державна ідентичність. Мільйони людей вважають себе українцями, навіть не розмовляючи в побуті державною мовою й маючи зовсім різні історичні, ідеологічні та політичні симпатії.

Чим більше серед українокультурних, україноцентричних людей буде успішних, заможних, сучасних людей – тим швидше все українське буде асоціюватися не з колгоспом чи ідеологічною зашореністю – а з майбутнім.

І, звісно ж, популярність українського тепер напряму залежить від успішності України як держави.

Ви звертали увагу, як часто підлітки на своїх акантах у "Вконтакте" ставлять різні "оригінальні" цитати російською мовою? Причому йдеться не лише про мешканців Центру та Сходу: для юних галичан українська мова та ідентичність уже не є такою привабливою, як для покоління їхніх батьків. У 80-х українськість була альтернативою радянській буденності, тепер же галицька реальність перенасичена українськістю й водночас совковою вбогістю.

І альтернативою для багатьох стає... Москва. Звісно, не справжня Москва, а міфічна, виплекана російськими серіалами. Звісно, є ще Європа, але який відсоток тернопільських школярів розуміє англійську, німецьку чи хоча б польську на тому ж рівні, що й російську? Така ситуація – це не те щоб українофобія, але принаймні крок до неї, крок розчарування й апатії.

Просто слід усвідомити: Україна – це тепер не мрія, це тепер об'єктивна реальність. Реальність може послаблювати або підсилювати фобії, у тому числі – і українофобію.

Найкращий спосіб подолати українофобію – не витрачати час на дрібниці, на вирішення окремих мовно-гуманітарних проблем типу російськомовного журналу чи інтернет-крамниці, а боротися за ефективність України як такої.

І чим більш успішною буде реальність України – тим більшим атавізмом на всій її території ставатиме українофобія.

Та й за межами території – також.

Павло Зуб'юк, спеціально для УП



powered by lun.ua
Бутан и Непал – два мира одной Азии
Периодически среди местных проводят соцопрос о том, насколько они довольны своей жизнью. 95% людей говорят, что их все устраивает и они получают удовольствие от всего, что происходит.
Особый статус Донбасса как политическое дежавю
То, что происходит сейчас вокруг Донбасса и его "особого" статуса, вызывает политическое дежавю: Порошенко и Ко четыре года назад пытались продвинуть через парламент то же и под тем же соусом... (укр.)
"Мертвые души" среди получателей государственных выплат. Как их обнаружить?
Что такое верификация государственных расходов? Ответы на топ-5 вопросов. (укр.)
Госизмена в Минэкономики и сорванное производство снарядов: при чем здесь люди Пашинского?
Пока государственная компания "Артем" ждет оборудования из США, право поставлять снаряды для "Гиацинт" вооруженных сил получила частная фирма ООО "Рубин 2017". Разбираемся, при чем здесь Пашинский и его люди. (укр.)
Что может пойти не так при обновлении НАПК?
Риски в процессе обновления НАПК остаются. Для их предотвращения в большинстве случаев может помочь только должное внимание со стороны общественности и международных партнеров. (укр.)
Фонд энергоэффективности: что нужно знать ОСМД и управляющим
Новая программа фонда предусматривает выделение грантов на энергомодернизацию многоквартирных домов. Далее — ответы на главные процедурные вопросы. (укр.)
Веселые старты президента Зеленского в судах
Зеленский внес в парламент законопроект, который должен исправить ошибки, допущенные предыдущей властью, и обеспечить реальную независимость судей. Как изменился законопроект между первым и вторым чтением, прислушались ли депутаты к советам экспертов и были ли изъяты недостатки – объясняем. (укр.)