Социальные порядки, перемены и дураки

"Дурень – це людина, чиї дії ведуть до втрат для іншої людини або групи людей, і при цьому не приносять користі власне чинному суб'єкту або навіть обертаються шкодою для нього".

Carlo M. Cipolla

Не знаю чи був італієць Карло Чіполла коли-небудь в Україні перед тим, як написав статтю про природу дурості, у якій доводить, що дурні соціально небезпечніші за бандитів за наслідками своєї діяльності. Але його, напевно б, зацікавив експеримент – що буде, коли їх схрестити.

На жаль, українці змушені жити в такій лабораторії.

Проблема влади не в тому, що проти неї протестують – проблема в тому, що їй нічого запропонувати. Протидія може й зміцнювати, вимагати вдосконалення й, урешті-решт посилювати того, хто йде до певної мети. Але, на жаль, унітаз, навіть золотий, не може бути такою метою.

Пропозиції можуть бути різних видів: від проекту майбутнього, що вимагає загальної консолідації суспільства та розробки стратегії на багато років уперед, до зрозумілих, пересічному обивателю, казок про підвищення, покращення, стабільність та інші магічні заклинання.

...Хоча, про що це я, яке "майбутнє", коли тут і зараз розсипається, як пісок в руках, таке омріяне "вічне царствіє", і крім ріденької шеренги " Беркуту" сподіватися немає на кого. Головне завдання – всидіти у своєму теплому фотелі хоча б ще хвилинку...

Різниця в тому, що ідеї здатні оволодівати масами й самі вести за собою – а "казки" не діють уже навіть під час ритуального карго-культу під назвою "вибори". Скільки не повторюй мантри про "стабільність", "все під контролем" тощо – реальність вривається жахом усвідомлення, що все змінюється... І не врятує навіть повна неадекватність роками випестуваної, інертної опозиції, яка виявилася безпораднішою від кухарки, що за Леніним могла б взяти владу у свої руки за таких обставин.

Ворог тут набагато сильніший. Його ані "баблом" не купиш, ані "тітушками" не залякаєш!

Зміни! Вони невідворотні. Вони вже тут.

Але крім банальної констатації того, що все змінюється, бажаємо ми того чи ні – варто ще раз, а може й не раз подумати: яких змін ми хочемо? І до чого ми маємо прагнути, щоб у черговий раз не розчаруватись?

Зміни самі по собі не гарантують продуктивного розвитку та автоматичного покращення ситуації. Так розвал Радянського Союзу мав би завершити модернізаційний проект у наших широтах – а в результаті маємо справу з новим "неофеодалізмом".

Чому деякі посттоталітарні країни здійснили успішні економічні реформи та досягли політичної демократії, а інші ні? Чому держави, які мають подібний економічний розвиток, не змогли добитися реального демократичного управління, що сприяло б накопиченню людського капіталу та процвітання для більшості їх населення?

Декілька років тому Дуглас Норт, Джон Уоллис та Баррі Вайнгаст опублікували роботу "Насильство і соціальні порядки", у якій вони виділяють два типи соціальних порядків, що принципово відрізняються один від одного у своїх інститутах, формах існування та результатах: суспільства з обмеженим доступом і з відкритим доступом. У центр суспільного устрою автори ставлять проблему насильства.

Фактично йдеться про вибір – "забрати чи створити".

Більшість країн світу належить до так званих "natural state" – природних держав. І тільки 25 країн світу належать до порядку відкритого доступу; саме ці країни економічно й політично успішні.

Природна держава, або порядок обмеженого доступу – найпоширеніший в історії тип суспільного устрою – будується на обмеженні доступу до економічних і політичних ресурсів.

Завдяки привілеям і особливим правам окремі організації й групи еліт отримують ренту. Економіка не відділена, а злита з політикою. Люди та організації не рівні перед законом. Центральна характеристика всіх інститутів природної держави – це особисті стосунки. Слабке місце цієї системи в тому, що вона швидко стає зашкарублою й орієнтується на безнадійне виконання завдань минулого, будучи не в силах протистояти новим викликам.

Природним державам притаманні нерівність людей перед законом і розповсюджене не завжди легітимне насильство. Використанню насильства перешкоджають соціальні домовленості, створюючи для агентів, що володіють владою, стимули домовлятися один з одним, а не вести боротьбу.

Контроль над насильством – а це забезпечується тільки дієвою правовою системою, – необхідна умова економічного розвитку.

При виконанні певних умов відбувається поступовий перехід до порядку відкритого доступу. При цьому механізми конкуренції на всіх рівнях економіки й політики змінюють механізми привілеїв і ренти, встановлюється верховенство закону, з'являються організації, не пов'язані з особистостями, встановлюється консолідований контроль над насильством.

В який же термін закріплюється цей перехід від обмеженого доступу до відкритого, виникає взаємний та сталий зв'язок демократичних політичних інститутів і економічного зростання?

На думку Норта, Уоллиса та Вайнгаста, це відбувається, якщо досягається три умови:

– еліти застосовують закон і до себе;

– недержавні організації живуть довше ніж їхні керівники;

– і, нарешті, здійснюється колективний контроль за засобами насильства.

На жаль, дуже рідко країнам вдається вийти на цей шлях.

І тут ми повертаємось знову до питання про модернізацію. Як писав Михайло Мінаков, нове варварство намагається наступити саме там, "де плівка модерної цивілізації була занадто тонка. З енергією, гідною кращого застосування, пострадянські еліти витрачають на демодернізаційну творчість швидко витратний ресурс часу своїх суспільств".

По суті, мова йде про те, що модернізація – це проблема, яку країна може вирішити, а може й не вирішити. І фактори вирішення цієї проблеми лежать не в політичних і економічних характеристиках, а в співвідношенні формальних інститутів і неформальних практик.

Успіх економічного, так само як і політичного розвитку, головним чином, залежить від удосконалення соціальних інститутів. Інститути – це певні, зафіксовані "правила гри" в суспільстві. Або попросту, інститути – це моделі поведінки, що приймаються більшістю населення, і пов'язані з ними санкції за відхилення від них.

Насамкінець ще раз згадуєтьсяКарло Чіполла, який писав, що країна прогресує тоді, коли при владі перебуває достатньо розумних людей, щоб стримувати активних дурнів і не давати їм зруйнувати те, що розумники створили.

У регресуючій країні дурнів стільки ж. Однак серед верхівки спостерігається зростання частки дурних бандитів, а серед решти населення – наївних простаків. Така зміна розкладу незмінно посилює деструктивні наслідки дій дурнів.

І вся країна котиться до біса...

Олексій Полегкий, політолог,науковий дослідник – Антверпенський університет, Бельгія/Вроцлавський університет, Польща, спеціально для УП