Харьков - украинский город. точка

123 просмотра
Четверг, 22 мая 2014, 09:45
Арсений Троян
выпускник ХНУ, филолог, журналист

"Перша столиця", "дешеві капці з Барабашова", "гарні дівчата", "Гепа й Допа" – саме такі асоціації викликає згадка про Харків у середньостатистичного мешканця України. Вірніше – викликала, бо був старий, провінційно-зазомбований Харків, який поволі тоне в мутних водах річки Лопані.

Натомість народжується інший Харків – патріотичний, розумний і, головне, проукраїнський.

Я завжди скептично ставився до "українськості" цього міста. Навчаючись, а потім і працюючи в Харкові, я не бачив справжніх, сильних, місцевих патріотичних сил. Натомість, не бачив і проросійських. Місто завжди жило в якомусь сні, провінційному і тягучому, ніби чекаючи, доки хтось розбудить його.

Показовий приклад – святкування Дня Незалежності 2013 року.

Купка патріотів організовує біля пам'ятника Тарасові Шевченку концерт та різноманітні заходи. Незважаючи на брак коштів та скромність заходу, організаторам вдається зробити цікаву і різноманітну програму: концерт, сувеніри на лотках, викладення зі свічок тризуба й багато чого іншого. Без мас-медійних морд, відомих політиків та належного висвітлення на телебаченні.

Здається, що місту байдуже на незалежність, та й на самого себе. Люди, що проходять повз, втягують голови в плечі, роблять відсторонені обличчя, затримують на кілька хвилин, щоб подивитись виступ козаків, котрі лягають на гвіздки, проте потім йдуть далі – за кілька метрів фотовиставка, присвячена "звільненню" міста одними окупантами від інших.

Звичайно, місто не було звільненим. Це була окупація байдужості та совковості, в яку Харків стрімко і планомірно втягувався протягом останніх років. Акцент робився на радянські атрибути, символіку, свята, все це розвішувалось містом та намагалось промивати мізки харківцям.

Апофеозом всього цього була вакханалія, котра офіційно називалась концертом до Дня міста і звільнення від фашистських окупантів – тобто, черговим і масштабним способом нав'язати місту ідентифікацію із Совєтамі та, звісно, з Росією.

На День Незалежності, святкування якого має бути наступного дня, ніхто особливої уваги не звертав, принаймні з офіційного боку. Не забороняють, але й не підтримують та й взагалі не анонсують. Так, наче це чийсь "квартирник", а України взагалі не існує.

Натомість харківців годують кількагодинним шоу, з багатьма російськими виконавцями, що виконують не надто якісну й нову музику – і все це відбувається в морі георгіївських стрічок та нетверезої гопоти, яка дуже скоро починає блювати прямо біля сцени і чіплятися на операторські крани, неначе мавпочки.

Проте, після дванадцятої години, на сцени виходить Вакарчук, і … Гопота зникає, георгіївські стрічки зносить вітром, і в очах харківців з'являється новий і того дня ще не бачений блиск.

Такий самий блиск я бачив у захисників дошки Шевельова. Поставлена за кошти небайдужих, вона була нахабно знесена "невідомими", а сам Шевельов та й усі, хто його підтримував – тобто проукраїнські сили – оголошені фашистами. Проте "фашисти" не хотіли миритись ні з цим титулом, ні зі самим знесенням. Вони не мали права голосу, але мовчки стали збирати кошти на нову дошку.

Харків вже тоді шукав своє обличчя. Справжнє. Українське.

Але все ще було попереду.

Процес самоідентифікації активізувався, звичайно, з початком Майдану. Групка добровольців на чолі з Дмитром Пилипцем зібралась на площі Свободи і запустила харківський Євромайдан, який, хоч і не був таким масштабним, як київський, але зазвичай відривав від диванів і виводив на різні площі міста до 5 тисяч осіб – нечувана кількість для "зазомбованого" і "зросійщеного" міста, де, як вважалось, крім Барабашова та заводів нічого немає. Наприкінці лютого кількість майданівців налічувалась десятками тисяч.

Звідки в Харкові, "совковому болоті", з'явилась така кількість патріотів? Хто їх навчив кричати "нацистські" "Слава Україні" та "Смерть Ворогам"? З якого літака їм скинули жовто-блакитні та червоно-чорні прапори? Чому вони не розійшлись після спроби вбивства Пилипця, нападів тітушків? Чому дехто говорить "бандерсько-фашистською" українською, розповідає про Шевченка, теж фашиста, праву руку Гебельса?

Цього ніхто не знав. Проте це було – якась сила, що довго спала, прорвалась і вела людей, незважаючи на холод і страх. Хоча деякі персонажі, яких йменують "ватниками", досі вважають, що все, кожен майданівський день, кожен прапор та розум проплатила Америка.

До речі, лише на Майдані я побачив, що харківці вміють усміхатися.

І ось настала так звана "перемога". Доки в Києві радились та ділили портфелі – Харків ґвалтували. За Майдан, бажання змін і пробудження від сну.

Усе почалось зі спроби нового керівництва знести пам'ятник Леніну, якому відведено центральне місце на центральній площі. Почувши, що вождя зносять, на його захист стало чимало городян, котрі асоціювали вождя з містом, а майданівців, відповідно, із засланістю та проплаченістю. Це стало пусковим механізмом злощасної і кривавої "рускої вєсни".

Не хочеться згадувати весь той жах, що відбувався в місті протягом березня-квітня 2014 року…

Проте, після розгулу сепаратизму Харків дедалі активніше стає проукраїнським.

Люди виходять на мітинги, проводять різні акції, прикрашають вулиці, оселі національними кольорами. Центральні вулиці міста – жовто-блакитні, прапорці намальовані на парканах, зупинках, стяги вивішують різноманітні установи: від банків до бутіків елітного, барабашовського взуття. "Русолюби" нав'язали своєрідну війну, намагаючись замальовувати українські прапорці то триколором, то кольорами якоїсь республіки на три літери…

Але жовто-блакитного не меншає.

"Парканна війна" перекинулась на будинки й оселі. Звичайні мешканці почали вивішувати національні стяги з вікон, встановлювати прапори на дахах.

І от що подумалось: а може, і справді, зросійщеність Харкова – це лише міф, а проукраїнська ідея – ідентифікуюча і пріоритетна? Звичайно, місто – гримуча суміш із пролетаріату, колишніх селян, культурних представників та ще багато кого іншого.

Але перед обличчям втрати існування місто підключає те, що може зберегти його цілісним та неподільним, тобто проукраїнську ідею.

"Перша столиця" прокинулась. Харків – українське місто.

Арсеній Троян, спеціально для УП



powered by lun.ua
Реклама:
Животная ферма гражданского образования
Размышляя над опытом 18-летней давности, понимаю, что система гражданского образования в Украине явно писалась из известного произведения Джорджа Оруэлла.
Выученные уроки пандемии, или Дефицит инвестиций в социальный капитал
Чтобы лучше понять, почему для одних COVID-19 стал "вирусом раздора", а для других – "вирусом кооперации", Национальная платформа "Диалог о мире и безопасной реинтеграции" с помощью видеосвязи посетила 17 городов в разных регионах Украины и пообщалась с общественными активистами, которые принимают непосредственное участие в преодолении последствий пандемии. (укр.)
На изоляции от памятников, большинство из которых катастрофически разрушается
На самоизоляции мы воздерживаемся от внешних контактов. Учитывая текущее состояние наших историко-культурных ценностей, кажется, что уже много лет наше государство находится на полной самоизоляции от дворцов, замков, крепостей и храмов. (укр.)
Организация рынка финансового лизинга: опыт стран Европейского Союза
Зачем нужен рынок финансового лизинга и какая модель лучше всего подходит для Украины. (укр.)
Как Зе-команда отвлекала внимание от неудачной пресс-конференции Зеленского. Кейс "Этнодома"
Единственное задание, которое поставлено Зеленскому, — превратить войну с РФ в гражданский конфликт в Украине. И кейс "Этнодома" — лишь еще один эпизод в исполнении Зе-командой этого задания. (укр.)
ДТЭК против лжи
Ответ на колонку Виктории Войцицкой о коррупционных схемах олигарха Рината Ахметова. (укр.)
Курс на прошлое: как украинским школьникам незаметно навязывают древние традиции
Имея багаж советского консервативного воспитания и существенные различия отечественного образования от лучших мировых образовательных программ, современные подростки не подготовлены к жизни. (укр.)