Евросоюз-Россия: орел и решка санкций

38 просмотров
Четверг, 24 июля 2014, 09:03
Борис Бахтеев
журналист

Українське суспільство обурюється: Євросоюз не поспішає з усеосяжними санкціями проти Росії… Європейський Союз підтримує Україну лише на словах, він здав Україну Російській Федерації.

Мабуть, до значної міри це є справедливим. Хоча, з іншого боку, не варто забувати: де є батіг – там має бути й пряник. Де є "злий слідчий" – там мусить бути й "добрий".

"Скажене дитя" не можна залишати без нагляду, тим паче коли в нього – ядерні іграшки, а отже, Захід мусить зберігати хоч якийсь вплив на Росію, що в даному разі означає: не спалювати мости.

Ще можна спитати: а чи у плані економічних санкцій Україна не вимагає від Євросоюзу більшого, ніж робить сама? Відповідь на це запитання не буде такою вже однозначною.

Але спробуймо поглянути на проблему під дещо іншим ракурсом – з погляду на особливості й Євросоюзу, й Росії.

Передусім, варто виходити з того, що хоч би якою проросійською або навіть корисливою здавалася поведінка лідерів провідних країн ЄС, а чимало авторитетних і впливових політиків та політологів цих країн чудово розуміють: встановлення контролю над Україною для Росії – аж ніяк не стеля бажань, а лише початок.

Кінцевою метою є встановлення контролю над Європою й перетворення всього континенту на аналог радянського РЕВ, відомого на Заході під назвою "Комекон".

Звісно ж, цієї мети Росія домагатиметься не мілітарними засобами – хоча з наближеного до Владимира Путіна "інтелектуального" середовища вже лунають слова про бажаний та омріяний брязкіт у Європі російських танків.

Поки що засоби, до яких активно вдається Росія, є іншими – скуповування лояльними до Путіна російськими бізнесменами власності у країнах Євросоюзу, корупційні зв'язки з представниками євросоюзівського політичного та економічного середовищ, корумпування самих цих середовищ і нав'язування їм політичних та економічних відносин російського типу.

І – газ. Завдяки ньому Європа вже починає знайомитися з однією з фундаментальних рис радянської дійсності – диктатом продавця й безправністю покупця. А російська блогосфера рясніє дописами на кшталт: "От підсадимо на газову голку ще й Велику Британію – й уся Європа в Росії в кишені. Хай тепер на нас працюють. Хай відробляють те, що в нас награбували".

Чимала частина російського суспільства щиро переконана: багатство Європи – награбоване в Росії. Бо як же так, Росія видобуває нафту, газ – і бідна: "А що видобувають вони"?

Що поробиш: серед вельми поширених у російському суспільстві уявлень про способи набуття добробуту поняття "заробити" відсутнє. Не лише в геополітичних, а й в економічних уявленнях росіян час зупинився у ХVІІІ столітті.

Європейці можуть помилятися щодо масштабів поширеності в Росії таких уявлень, недооцінювати їх, але щодо самої наявності цього "хай тепер Європа попрацює на росіян" не мають ілюзій.

На користь Росії грає сама природа Європейського Союзу. Що він являє собою? Євросоюз – це, за суттю своєю, масштабний експеримент зі створення принципово нового, досі не баченого в історії, типу об'єднання держав, у якому немає сеньйорів та васалів, хазяїв та прислуги, але й немає такого, що кожний сам за себе й усі проти всіх.

Де панують координаційні, а не субординаційні відносини, й де кожна країна зберігає свій суверенітет. Велике й тісне об'єднання націй, але не імперія, навіть антиімперія.

На цьому шляху Євросоюз долає чимало випробувань, але одна вада поки що видається нездоланною – це катастрофічна втрата оперативності реагування на виклики.

Численні узгодження, узгодження узгоджень, консультації про консультації, а поки вони тривають – обтічні дипломатичні відмовки: усе це є зворотним боком рівності й відсутності диктату сильних.

Євросоюз є суто мирним проектом: 1957 року сама ідея тоді ще Європейського Економічного Співтовариства полягала в запереченні війни й пошуках принципово відмінного способу розширення економічного й політичного простору.

За умов війни або загрози війни субординаційна жорсткість імперії виявляється незрівнянно мобільнішою за координаційний демократизм союзу рівних.

Нарешті, країни Євросоюзу не можуть узяти й у ніч із неділі на понеділок відмовитися від імпорту російського газу. Цей процес може бути лише тривалим у часі, а отже, й дуже поступовим, "лагідним" для Росії.

Поки ж імпорт російського газу буде необхідним, Євросоюз муситиме зберігати з Росією хоча б вигляд сякого-такого співробітництва.

Це – один бік справи про санкції. Існує й інший. Чого, зрештою, покликані досягти санкції, якої мети?

Припинення агресії й повернення агресора до вихідних позицій.

Чи можуть вони досягти цієї мети в даному разі, чи спроможні у принципі? Отут і виникають запитання.

Заведено вважати, що понад двадцять років тому спрацював ланцюжок: СРСР розпочав війну в Афганістані – Захід запровадив санкції й домігся радикального зниження світових цін на нафту та газ – економіка СРСР почала тріщати по швах – СРСР розвалився, а комунізм зазнав краху.

Якщо розглядати ті події саме так, мимоволі дійдемо того ж висновку, який утовкмачує російська пропаганда: буцімто СРСР пав жертвою Заходу в холодній війні, а отже, причини його розпаду були суто зовнішні.

Насправді ж наведений ланцюжок відповідає дійсності лише з хронологічного погляду. Причинно-наслідкові зв'язки були набагато складнішими.

На межі 1970-х-1980-х років в СРСР уже набирала обертів усеосяжна системна криза. Леонід Брежнєв перетворився на героя злих анекдотів, КПРС  так само. Популярність радянського партійно-державного керівництва стрімко наближалася до нуля, суспільна підтримка вживаних ним заходів теж.

Економічні негаразди стали невід'ємним атрибутом повсякденного життя. Введення військ до Афганістану було сприйнято в суспільстві дуже болісно й лише зменшило суспільну підтримку як влади, так і держави в цілому, механізмів її функціонування та її стосунків із громадянами.

Радянське суспільство було готовим до найрадикальніших змін і чекало на них. Так, відносно мало хто формулював свої очікування як покладення краю комуністичному ладу та унезалежнення радянських республік – ці очікування були здебільшого абстрактними, на рівні "систему треба міняти".

Але вони були, й популярність Горбачова, що проголосив реформи, протягом перших трьох років його правління справді зашкалювала.

Тож західні санкції стали, можливо, останньою краплею в падінні радянської імперії, але вирішальну роль відіграли зовсім не вони: СРСР завалився передусім із внутрішніх причин.

Що бачимо в нинішній Росії? Близько трьох чвертей російського населення підтримують Путіна, й агресія проти України тільки збільшила рівень цієї підтримки.

Суспільне невдоволення каналізовано назовні; більшість росіян упевнені: зовнішній світ – суцільно ворожий. Ба більше: росіяни сьогодні живуть у передчутті війни, яку "ворожа Америка" буцімто чи то от-от розпочне, чи то вже розпочала проти РФ.

Якщо порівнювати сьогоднішню Росію з СРСР, то коректним буде порівняння не з межею 1980-х-1990-х років, а з межею 1930-х-1940-х.

А в тоталітарних держав і, що важливіше, тоталітарних суспільств – своя логіка поведінки, своя система цінностей та шкала пріоритетів.

"Жила бы страна родная, и нету других забот": добробут та спокій громадян у цій системі посідають далеко не провідне місце. Прогнозувати поведінку тоталітарних держав за канонами поведінки демократичних є досить поширеною помилкою.

Жорна санкцій мелють повільно, на результат можна чекати роками. А Донбас, "Новоросія", вся Україна – от вони.

У тоталітарному суспільстві позитивний ефект від жаданої росіянами перемоги над Україною, а то й анексії її територій, цілком може перевершити негативний ефект від зниження життєвих стандартів – тим паче, коли це зниження настане колись там згодом.

Усебічні й усеосяжні санкції проти режиму Путіна?

Йосиф Сталін фактично сам запровадив проти себе санкції, ізолювавши СРСР від зовнішнього світу – й не відчував від того жодного дискомфорту, навпаки: ізоляція допомагала йому зберігати абсолютну владу.

Санкції проти Північної Кореї жодною мірою не похитнули владу династії Кімів. Понад півстоліття в умовах жорстких санкцій живе кастрівська Куба.

Російська пропаганда довела російське суспільство до тієї межі, коли воно саме от-от запросить повної ізоляції Росії від ворогів, що оточили її з усіх боків.

"Будемо бідними, але вільними" – в тоталітарних країнах це гасло теж має своє застосування, всього лише поняття "вільними" є перекрученим догори дригом.

І от тепер припустімо: жорсткі санкції проти Росії запроваджено. І що жорсткішими вони будуть, то менше засобів упливу залишатиметься надалі. Російська економіка завалиться? Найімовірніше, саме так і станеться. А що далі?

Обурені росіяни вимагатимуть відставки Путіна? Не переоберуть його на чергових виборах? Боюся, що якраз навпаки: вони ще тісніше згуртуються довкола свого дорогого вождя. Бо в економічному краху звинувачуватимуть не його, а Америку та Європу, які захотіли "поставити Росію на коліна".

А чи, може, сам Путін перейметься рівнем життєвих стандартів своїх підданців? Якщо він не надто робив це дотепер, то навряд чи це хвилюватиме його й у разі запровадження жорстких санкцій.

Характерна для тоталітарних країн особливість: люди ототожнюють себе з владою. Це українці могли казати: "Я люблю Україну, але не люблю Януковича (Кравчука, Кучму, Ющенка, Тимошенко)".

Або навіть так: "Я люблю Україну й саме тому не люблю Януковича (Кравчука, Кучму, Ющенка, Тимошенко)".

Для переважної більшості росіян вислови "я люблю Росію" та "я люблю Путіна" є абсолютно тотожними, й жодної суперечності між ними бути не може: Росія – це й є Путін, а Путін – це й є Росія.

Тож санкції проти путінського режиму переважна більшість росіян сприйме як власне приниження. Пригадаймо: саме на подібному ґрунті зріс свого часу гітлеризм. Так і тут: замість послаблення путінського режиму санкції можуть призвести до посилення його.

А ще застосування надто жорстких санкцій може розв'язати Путіну руки. Адже йому вже не буде що втрачати, й ситуація повернеться до вихідної точки: можна робити все, що завгодно – однаково вплинути ніхто й ніяк більше не зможе, всі засоби впливу буде вже вичерпано.

Залишатиметься тільки збройне вторгнення, але війною на ядерну Росію ніхто не піде, бо це буде глобальне самогубство.

Унаслідок санкцій Росія буде неспроможна продовжувати агресію? У тім-то й річ, що тоталітарні держави економлять на чому завгодно, навіть ціною занурення народів у прірву голоду, тільки не на армії й не на війні – знову згадаймо ті ж таки сталінський СРСР, Північну Корею...

Що ж до російського суспільства, то згадане "Європа працюватиме на нас" може перетворитися на новітнє будівництво комунізму – в тому розумінні, що перед суспільством буде поставлено, та, власне, вже поставлено(!) надмету, яка буцімто гарантує настання всезагального щастя в невизначеному майбутньому, тоді як поки що треба перетерпіти й докласти надзусиль.

Путінський режим, точнісінько як і сталінський, обіцяє російському суспільству прийдешній рай – тільки відкладений на невизначений термін, "до настання обставин".

Завважмо, до речі, що й природа раю, обіцяного Путіним, дуже нагадує сталінську інтерпретацію комунізму як такої собі вічної сієсти, вічного лежання на печі, коли всім усе буде "за потребами" – тільки тепер суспільство знає конкретне джерело фінансування того раю, "Європу в кишені".

Але гаразд: припустімо навіть, що найрадикальніші прогнози справдилися, й Путіна в Росії відсунуто від влади. Але що далі, що потім? Нещодавні соціологічні дослідження шокували: виявляється, найбільше прихильників уведення російських військ в Україну – серед жителів Москви та Санкт-Петербурга: понад 40%, майже половина.

А це саме ті міста, які на виборах демонструють найменшу підтримку Путіна! Тож зовсім не виключено: на зміну "нацизму в білих рукавичках" прийде нацизм відвертий і брутальний.

Що робити? Оце й є виклик, кинутий Путіним усьому світу. Й відповіді на нього поки що не знайдено.

Борис Бахтєєв, для УП



powered by lun.ua
Украина не позволила Международному криминальному суду расследовать российскую агрессию
У Международного криминального суда, расположенного в Гааге, нет юрисдикции относительно расследования российской агрессии против Украины, поскольку Украина не дала на это своего разрешения. (укр.)
Налоговая скидка: что это и как она помогает сохранить семейный бюджет
Кто имеет право на получение налоговой скидки и как ее правильно оформить. (укр.)
Законопроекты про лоббизм содержат угрозу для демократии
В этом году в Верховной Раде зарегистрировали четыре законопроекта, посвященные регулированию лоббистской деятельности. Правда, прежде чем вывести лоббистов из тени и обязать их отчитываться о своих действиях, следует тщательнее растолковать, что следует считать лоббизмом, а что, например, общественной деятельностью. (укр.)
Почему мы проигрываем войну с пытками в полиции
Независимые и эффективные органы предотвращения пыток в Украине отсутствуют. Пока мы будем «реформировать» полицию, не меняя ничего по сути, остается только терпеть тот факт, что полиция в ходе борьбы с преступностью приумножает эту же преступность своими действиями. (укр.)
Может ли робот судить человека?
Недавно министр юстиции Украины Денис Малюська заявил, что правительство намерено использовать искусственный интеллект для оценки рисков во время назначения меры пресечения в уголовном производстве. Какие есть за и против использования искусственного интеллекта в судопроизводстве? (укр.)
Как побороть незаконные рубки леса
Какие изменения в законодательство необходимы для эффективной борьбы с "черными лесорубами". (укр.)
"Укрпочта" — банк для всех
Как почтовый банк поможет включить в финансовую систему более 15 млн украинцев. (укр.)
Реклама: