Что противопоставить пропаганде крови

19 просмотров
Понедельник, 11 августа 2014, 13:23
Виктор Мороз
политический обозреватель

Українська журналістика не змогла нічого відповісти атаці російських мас-медіа на Україну. Може, не варто й відповідати й вмикати контрпропаганду?

Ви давно, шановний читачу, спілкувалися з вашими родичами чи друзями, що проживають на Сході нашої благословенної країни? І не тільки на Сході. Якщо Ви при цьому не розсварилися з найближчими людьми, з якими вас поєднує багато років дружби й найприємніші хвилини спілкування – я вам просто заздрю. Бо Ви мудра людина.

На жаль, я до таких, очевидно, не належу. Бо встиг зіпсувати стосунки з кількома добрими друзями й родичами. Причина одна – діаметрально протилежне ставлення до подій, що відбуваються останніми часами в країні.

Але варто було вимкнути трансляцію російських каналів на більшій території країни, як через два тижні після цього до мене подзвонили один за одним мої опоненти й почали обговорювати сюжети 5-го каналу й щиро сварити Путіна. Щоправда, у нашому спілкуванні не дійшло до спільного виконання знаменитої вже зараз пісні про російського лідера – але десь приблизно на високій ноті українського порозуміння ми розкланялися.

Зізнатися, я пережив професійний шок.

З 1986 року займаюся політичною журналістикою. Пройшов вишкіл громадсько-політичного мовлення на московськім Іномовленні, де свого часу працювали зубри пропаганди й контрпропаганди на чолі з Володимиром Познером. Згодом сам очолював на українському Іномовленні розділ громадсько-політичних програм.

Одним словом, що таке пропаганда й контрпропаганда, ніби знаю не по казкам і легендам.

Але такого, що витворяють нині московські хлопці й дівчата у своїх ЗМІ з постановочними сюжетами про "звірства хунти й бандерівських військ", які жінок топчуть танками, а маленьких хлопчиків прибивають цвяхами на дошки оголошень, радянській пропаганді й не снилося.

Чи можна було якось протистояти цій ганебній інформаційно-пропагандистській атаці російських ЗМІ, які змогли внести розбрат перш за все в українське суспільство?

Чи можна було б до мінімуму звести результати добре скоординованої й підготовленої російської агітаційної кампанії?

Звичайно, можна було б. Просто для цього перш за все слід було б уже давно зовсім по-іншому організувати українське життя.

Тобто викорінити корупцію, зробити чесними суди, надійними правоохоронні органи, не допустити створення олігархату, котрий висмоктав із країни всі соки й стримує модернізацію країни. Примусити Ахметова й інших олігархів справедливо розподіляти доходи, на порядок підняти рівень зарплат.

Давно вже слід було б заборонити агресивну експансію російського телебачення; розумно й із почуттям національної відповідальності облаштувати свої ЗМІ. Видавати ліцензії загальнонаціональним каналам лише за умови левової частки заповнення ефіру культурно-освітніми й пізнавальними програмами. І суворо контролювати дотримання цього принципу.

Іншими словами: створити позитивний образ молодої, енергійної, модерної країни, котра з повагою ставиться до своїх громадян.

І хай би тоді спробували...

Та цього не зроблено.

Усе ж, немає лиха без добра. Інформаційно-пропагандистська атака російських ЗМІ, спрямована проти України, акцентувала, навіть не для спеціалістів, системну ваду українського інформаційного простору – повну безвольність і безконтрольність із боку держави.

Справді, держава з її численними керівними й контролюючими органами – Верховною Радою з профільним комітетом, Адміністрацією президента з профільним управлінням, Радбезом, Інститутом стратегічних досліджень, Держтелерадіо, Нацрадою з питань телебачення та радіо тощо – за великим рахунком, ніколи не ставили питання: а що, власне, формують своїми мовними потоками принаймні загальнонаціональні теле- і радіоканали? Які вони ставлять перед собою завдання і як їх досягають?

А якщо не ставлять, то мовні потоки самостійно й стихійно формують і завдання, і відповіді. Це – ази теорії.

Мені чомусь здається, що у своїх заявках на отримання мовної ліцензії вони клятвено переконували, що є й будуть культурно-освітніми каналами з усіма наслідками, що звідси випливають. І отримавши ліцензію, одразу візьмуться за створення історичних, культурологічних, музичних, науково-пізнавальних, спортивно-оздоровчих програм. Власне того, що потребує нині пострадянське глибоко хворе суспільство. І не заповнюватимуть ефір російськими примітивними серіалами про доблесть федералів у боротьбі зі злими чеченами.

Звичайно, можна й далі закидати телевізійникам, радистам, що працювали вони бездарно й навіть не прагнули бути в професії свідомими громадянами. І в ці важкі часи воєнного стану, крім журналістів 5-го каналу, навіть не прагнули організувати щось подібне до відповіді Кисельову з Ернстом.

Їм більше платять? Так, набагато більше! Але коли завтра до Києва – не Дай, Боже! – завітають зелені чи чорні, чи сірі чоловічки зі Сходу, то й це, що є, відберуть.

Із українського теле- і радіоефіру практично щез інститут коментаторів – один зі стовпів авторитетності й довірливості засобів масової інформації в країнах зі сталою демократією. Досить сказати, що середній американець найбільше довіряє своєму улюбленому коментатору, потім автослюсарю. І лише потім – власній дружині чи чоловіку.

Якби кожен український теле- чи радіоканал мав хоча б одного професійного й авторитетного коментатора, який би щодня виходив в ефір і, дотримуючись "доктрини справедливості", аналізував би останні події, – ситуацію можна було б значно спростити. Принаймні, це засвідчує міжнародний досвід.

Урешті, про можливості роботи коментаторів засвідчує й досвід російських колег, котрі досить професійно доводять справу до абсурду й перетворюють своїх глядачів-слухачів у зомбі.

Маємо й приклад В'ячеслава Піховшека, котрий намагався щось подібне по формі робити на "плюсах". Але, по-перше, він поняття зеленого не мав про "доктрину справедливості", як основу організації довірливості й впливовості мовного потоку, а, по-друге, він виходив не з реальних інтересів аудиторії, а із завдань роботодавця, котрі прямо суперечили інтересам електорату. Тому намагання переломити аудиторію через коліно, нав'язати їй протилежні установки розсипалися на очах.

Але поганий досвід – це теж досвід. І привід зробити правильні висновки.

Які ці висновки?

Очевидно, слід негайно створювати могутню кампанію громадського мовлення. І не на основі одного-двох загальнонаціональних каналів, а принаймні 3-4. І теле, і радіо. Так, зрештою, як це є в Англії, Франції, Німеччині, Польщі.

І це мають бути-таки громадські канали, політику яких має визначати не влада, а саме громадськість. Громадськість має й платити.

Так, пора зрозуміти, що чесна інформація досить дорогий продукт. Як показує сьогоднішня війна, цей продукт може вимірюватися не тільки в грошах, а ще й у життях дуже багатьох людей.

Чи може допомагати цій благородній справі держава? – Просто зобов'язана. Так, як досі така суперуспішна організація як ВВС отримує майже половину фінансування від парламенту.

На основі яких каналів може створюватися громадське мовлення?

З радіо – дуже просто. Там уже нині є 3 канали, яким слід надати гарні можливості передачі сигналу й перш за все у ФМ-діапазоні. Негайно слід відновити й Іномовлення з великою російською редакцією й могутніми засобами розгону сигналу на середніх хвилях.

З телебаченням складніше.

Але колишні УТ-2, УТ-3, а нині Інтер і "1+1", колись силою або за копійки відібрані в державі – нині цілком і морально, і фахово скомпрометували себе впродовж останніх років і цілком заслуговують бути поверненими. І разом із Першим національним мають створити корпорацію громадського мовлення.

Радикально? – Можливо...

Але якщо вам не шкода ваших дітей чи онуків, можете й далі не напружуватися, а, заховавши голову в пісок, слухати Кисельова й Ернста.

Віктор Мороз, спеціально для УП

powered by lun.ua
Капитолий. Начало реванша Трампа
Дональд Трамп не сдастся сейчас, поскольку намерен баллотироваться на следующих президентских выборах. (укр.)
Заработать на смертях: как нас лишили мировой вакцины в 5 раз дешевле
Три доллара заплатила Всемирная организация здравоохранения за вакцину, закупку которой в ручном режиме сорвал министр здравоохранения Максим Степанов. (укр.)
Настоящая цена меха норок: история одного расследователя
В конце сентября 2020 польский Сейм (нижняя палата парламента) провел историческое совещание по вопросам правовой защиты животных в Польше. (укр.)
Изменил ли Национальный банк свою политику на валютном рынке
По какому принципу НБУ будет выходить на рынок с валютными интервенциями и как будет влиять на курс. Что изменилось в новой стратегии? (укр.)
Торговый фокус с лесом: друзьям — все, а обществу — ничего?
Почему торговля необработанной древесиной происходит на закрытых "аукционах" и без конкуренции. (укр.)
Дело генерала Назарова - сигнал, который нельзя игнорировать
Дело Назарова как потенциальный прецедент для военного судопроизводства Украины и свидетельство неурегулированности ключевых вопросов военной юстиции. (укр.)
Демократия и некомпетентность
Почему Аристотель не доверял демократии как форме правления, в чем заключаются недостатки последней и что это значит для современной Украины. (укр.)