Один и тот же почерк убийств

Після демонстративно-зухвало-показово безстрашного убивства Калашникова, а через день абсолютно такого самого розстрілу Бузини – склалося беззаперечне переконання: обидва теракти виконані за одним задумом.

Причому супер спеціалістами, які знають як це робиться, вміють зі знанням справи здійснювати подібні операції, не бояться, навчені замітати сліди, зникати з поля зору, хоч їх могло бачити чимало очей.

Звісно, виконавці не є творцями "серіалу", вони – актори, які досконало виконують свої ролі, діючи "на публіку", "на показ".

Натомість автори "сценаріїв", режисери сидять далеко поза місцем подій. Отут і починається "інтрига" дійства, його мотивація. Бо треба відповісти на питання: хто є замовником кривавих сцен, кому вони вигідні, на який суспільний ефект розраховані?

Відповідь на поставлені запитання одразу ж висловила громадськість. Натомість невідомо: чи і на цей раз ми не почуємо суттєвої відповіді офіційних чинників?

Чому "і на цей раз"?

Авторові судилося пережити аналогічні трагедії, що сталися з близькими і найближчими людьми. Згадаю три з них.

24 квітня 1979 при виході з Львівської консерваторії якісь люди запросили в "Побєду" синього кольору композитора Володимира Івасюка, а 18 травня, через 24 дні, його знайшли повішеним на шкіряному поясі на гілляці дуба в Брюховицькому лісі під Львовом.

Довелося там побувати, одного разу зі спеціалістами-слідчими. Жодних ознак самогубства не було знайдено. Усі знали: композитора, славу української пісенної творчості, спочатку вбили, а відтак улаштували сцену самогубства.

Офіційна ж версія розроблялася тільки одна: слідчі шукали доказів "роздвоєння талановитої особистості"…

Після розпаду Союзу всі матеріали справи забрано в Москву. Навіщо це їм? Коли вони були ще у Львові, працівниця архіву, страшенно ризикуючи, позичила мені кілька основних томів на одну ніч.

Переглянув. Переконався: усе зводиться до того, аби не встановити істину. Мотивація полягала у тому, що ні в кого не було причин знищувати молодого композитора. Піснями Івасюка захоплювалася вся Україна та й представники компартвлади та спецслужб.

Його зали, любили, зрештою – він же не "антисовєтчик", не дисидент, як он ті чорноволи, пов’язані з самвидавом, підпільним журналом "Український вісник". За що б його мав хтось убивати?

Та в цьому якраз і полягає суть справи: Чорновола та його соратників можна було ізолювати в ув’язненні, а що робити з композитором Івасюком?

Ще десь років зо три тому підкремлівський телеканал "Інтер" зняв документальний фільм про всенародну і всевладну любов до Івасюка та неможливість його навмисного убивства підконтрольними кагебістами.

Кому знадобився такий фільм? Хто дав гроші? Чому треба було навіть тепер нівелювати підозри щодо убивць?

Досі не враховується одна обставина: в цей час у Москві розроблялася й жорстко утверджувалася програма "злиття націй і мов" в одну нову історичну спільність – "радянський народ".

Звісно, це означало, що всі мають стати росіянами й російськомовними. А тут – молодий геніальний композитор, пісні якого співає буквально вся Україна, весь Союз, навіть Японія, а в його поезіях-піснях така могутня сила українського Слова, така велич і краса самої України…

То про яке "злиття", себто відмову від своїх національно-духовних цінностей, забуття їх та нівеляцію могла бути мова? Що ж, у такому разі: "Его надо нейтрализовать". І "нейтралізували".

Спочатку катували, а потім замордованого повісили. Нинішній прокурор Львівської області Роман Федик стверджує: Володимира Івасюка закатували співробітники КГБ. Львівські? Київські? Чи московські? Як тепер дізнаєшся, коли всі архівні деталі слідства – у Москві?

Георгій Гонгадзе – творець, організатор інтернет-видання "Українська правда", українець і грузин, воїн-патріот, журналіст-аналітик був брутально схоплений на вулиці Києва, запханий у машину і по-звірячому вбитий в вересні 2000.

Його понівечене тіло з відрубаною головою знайшли у лісі під Таращею. Виконавці знову ж – не тільки не намагалися приховати свій злочин, а, навпаки, все робили так, аби вийшла вражаюча картинка "на показ".

І тоді, і навіть зараз чуються стереотипні твердження: представникам влади не було потреби розправлятися з Гонгадзе, він не був аж такий відомий і небезпечний, були інші, вразливіші "мішені".

Представник МВС Станіслав Речинський днями сказав: "Не буде нічого дивного, коли виявиться, що причиною загибелі Гонгадзе є "обыкновенная бытовуха".

Наступного дня після зникнення Георгія на сайті "Української правди" з’являється Заява Кримської Асоціації вільних журналістів: "Ми вважаємо, що те, що трапилося з Гонгадзе, стало останнім дзвінком, який має примусити політиків, журналістів і громадськість загалом задуматись про те, в якій країні ми живемо. Ця країна не може вважатися демократичною, якщо журналіст, що пише правду про владу, повинен боятися виходити на вулицю".

Що ж, усе правильно, але акцент поставлений не на провині влади, про яку журналіст пише правду, а на країні – в заголовку заяви вона названа конкретно: "Україна не може вважатися демократичною…".

Політики, журналісти й громадськість справді "задумалися", – особливо на Заході, що стало очевидним зовсім незабаром.

На весняну сесію 2000 до Верховної Ради надійшло президентське звернення Леоніда Кучми: "Європейський вибір України". Документ розробляла група учених на чолі з радником президента, професором, доктором економічних наук Анатолієм Гальчинським.

Тут були поставлені і розроблені два основні принципи: перше – Україна симетрично гармонізує своє національне законодавство з європейським, проводить фінансово-економічні реформи, які відкриють їй шлях у ЄС.

Друге – держава проводить реорганізацію своїх Збройних Сил, що уможливить їй вступ до НАТО.

Перед тим, 1999 року, в Києві було відкрито Офіс зв’язку України з НАТО. Обидві інстанції готувалися до прийняття Плану дій щодо набуття членства, що мало відбутися на черговому саміті Альянсу.

Саміт пройшов 22 листопада 2002 в Празі. На ньому заплановане раніше питання про Україну розглядалося, одначе нас тоді відкинули далеко-далеко. Донині. Пам’ятаєте ганьбу, яку довелося пережити: поруч з українським президентом не хотів сідати ніхто зі світових лідерів.

Щоб якось уладнати скандал, організатори застосували для розсадки французький алфавіт, за яким Кучму запхали десь у закуток. Міжнародні політики були переконані, що "ця країна не може вважатися демократичною, якщо журналіст, який пише правду про владу, повинен боятися виходити на вулицю".

Дух закатованого за Українську Правду – національну ідею, а не просто видання – Георгія Гонгадзе витав під час бесід у цьому залі. Не маю сумніву: саме для досягнення такого ефекту з таким глобальним наслідком дискредитації і відторгнення України від НАТО й Західного світу було здійснено кривавий звірячий "ритуал" принесення офірної жертви.

Особистість Георгія Гонгадзе – грузина й українця, воїна, патріота, мислителя надавався для цієї мети якнайкраще.

Що нам говорять про це "мудрі" аналітики сьогодні? Читаю у "Вікіпедії": "За найпоширенішою версією, до захоплення і вбивства журналіста причетні високопосадовці, найближчі безпосередньо до Леоніда Кучми, який нібито особисто віддавав наказ щодо викрадення Гонгадзе".

А якщо без "нібито" і не "за найпоширенішою версією"?

Вікіпедичне твердження побудоване на записах плівок майора Мельниченка. Де тепер той майор, де його плівки, де corpus delicti – кишеньковий диктофон, за допомогою якого – і собі скажемо – нібито майор протягом тривалого часу вів записи?

Це практично, технічно можливо? А може записували якось інакше? Скажімо, за допомогою космічних засобів зв’язку стеження.

Хто був і є категорично налаштований не пустити Україну в ЄС і НАТО? Кучма? Зовсім ні.

У детально розробленому й розіграному "спектаклі" Кучма, без сумніву, відіграв відведену йому роль ображеного й розгніваного правителя, який кидає лайки й погрози на голову безшабашного журналіста, який посмів…

Це роль "героя" у ляльковому театрі, якого смикають за нитки. Ляльководами – поводирями виступає найближче оточення. Але кому потрібен сам спектакль? Точніше – його далекосяжні наслідки відторгнення України від світу.

Хто розробляв сценарій? Найочевидніше – це не було в планах Києва, вся тодішня влада в Україні не була зацікавлена в наслідках трагедії.

Свою зацікавленість у цьому ніколи не приховувала Москва. Сценарій жахливої розправи над Георгієм Гонгадзе був розроблений не просто хижаками в людській подобі, а далекоглядними спеціалістами-психологами, які добре розрахували, як це страшно вплине на нормальну людську психіку.

Той розпач пам’ятається досі… Вісті звідусіль доходили в парламент. З отакою Україною західний демократичний світ не захотів мати ніякої справи – тим паче приймати таку Україну в свою сім’ю.

Отаке вбивство журналіста Гонгадзе – епохальна операція інформаційно-психологічної війни проти України. Прояснити суть операції міг Юрій Кравченко, але перед тим як поїхати на розмову в ГПУ, його знайшли в гаражі убитим.

Сам він вистрелити двічі підряд собі в підборіддя ніяк не міг – це однозначне твердження знавців судово-медичної експертизи. Кому потрібно було його усунути як носія найсуттєвішої інформації?

Дізнаємося? Поки що – навряд. Судитимуть виконавця Пукача, може розширять коло високопосадовців з найближчого оточення Кучми, який нібито і сам причетний, розсекретять усі матеріали справи, але в них не знайдуть імена і служби розробників спецоперації.

Міністр Кравченко забрав зі собою в домовину ще й таємницю спецоперації щодо "нейтралізації" В’ячеслава Чорновола. Не переповідатиму деталей. Доводилось говорити й писати про них не раз.

11 березня 1999 року ми з Чорноволом проводили прес-конференцію в УНІАН. На запитання журналістів про майбутні президентські вибори, В’ячеслав відповів буквально так: "На жаль, демократичні сили не домовилися про одного спільного кандидата. Якщо такої згоди не буде, на президентські вибори я піду сам".

Оце і послужило сигналом. Кому? Кажуть: Чорновола не було сенсу усувати, адже він і так не переміг би на президентських виборах у жовтні 1999. Його загибель – банальна "битовуха", АТП внаслідок перевищення швидкості.

Неправда! Це експериментально довів слідчий-професіонал, полковник МВС Микола Степаненко, який опублікував матеріали свого слідства в об’ємному тритомному книжковому виданні "Майже все про вбивство В’ячеслава Чорновола".

Отже, знову – навмисне вбивство.

Не стану сперечатися щодо перемоги Чорновола на президентських виборах 1999. Хоча, хтозна. Але, однозначно, за ним таки було майбутнє. Він був унікальною особистістю, незламний борець, досвідчений політик, державотворець, непідкупний ідеолог української України.

Його програма розбудови України в Україні базувалася не лише на культурно-ідеологічних, але й суто економічних засадах. Його ідея "децентралізації України", сформульована й викладена 9 травня 1990 під час обрання на посаду голови Львівської обласної Ради є актуальною загальнонаціональною державною програмою і до сьогодні.

Хтось сумнівається, що якщо не 1999, то на президентських виборах 2004 не Ющенко, а саме Чорновол був би обраний президентом? Зрештою, хтось із хохлів-малоросів міг у цьому сумніватися, а вони там, у Москві, знали це достеменно.

За рік до трагедії 1998 до Києва переїхав полковник КГБ-ФСБ українець В’ячеслав Бабенко, який попередив нас у вузькому рухівському колі, що його відомство готує спецоперацію "по нейтралізації" В’ячеслава Чорновола.

Навіть повідомив найсуттєвішу деталь "сценарію": вантажний автомобіль. Враховували прихильність лідера Руху до швидкості на дорогах. В’ячеслав Максимович вперто не хотів вірити. Твердив: "Не посміють". Посміли. Навіть не змінили навіть сценарію.

Микола Степаненко провів експеримент з КАМАЗом на місці катастрофи й довів: максимальний час його розвороту з одного боку дороги на протилежний – 9 секунд. Отже, КАМАЗ мав розвертатися тоді, коли зіткнення з чорноволівською Тойотою було вже неминучим.

Та й то, як свідчить експерт, і Чорновіл, і водій Павлов були ще живими – їх добивали в машині кастетами.

Немає сумніву, з боку України у московській спецоперації брало участь певне коло високопосадових осіб. Гадаю, міг би розпружити пам’ять і пригадати чимало деталей про трагедії Гонгадзе й Чорновола Леонід Кучма.

Захоче? Захочуть усі інші? Давайте разом з ГПУ і СБУ про це їх делікатно, але наполегливо попросимо.

Як вписується почерк розстрілів Калашникова й Бузини у загальний стиль трагічних подій, про які йде мова?

Адже на цей раз ліквідовані не українські патріоти, а, навпаки, москвофіли, проповідники "русского мира".

І тут – безмір невизначеності, загадковості. Хто? Навіщо? Кому потрібно, вигідно? Знову кажуть: двоє останніх зійшли на маргінеси й нікому не загрожували. Відповідей на всі можливі запитання, як і раніше, не буде.

Виконавців не знайдуть, а замовників – і поготів. Але тут же у Москві одразу сказали: от, дивіться,що там у них твориться. Йде терор, убивство політичних опонентів. Ми ж вам казали: у Києві, внаслідок військового перевороту, прийшла до влади хунта, фашисти, бандерівці.

Знайшлося ще й "неспростовне" підтвердження сказаному: до Києва надійшла фальшивка-лист нібито відновленої бандерівської УПА, в якому автори беруть на себе всі недавні смерті в Україні, заповідають "священну" помсту всім, у тому числі, й сучасній владі.

Наведу основоположний постулат із теорії сучасної інформаційно-психологічної війни, розробленої стратегом російської воєнної доктрини білогвардійським полковником Євгенієм Месснером: "Воевание повстанцами, диверсантами, террористами, саботажниками, пропагандистами примет в будущем огромные размеры… Задача психологической войны заключается во внесении паники в душу врага и в сохранении духа своего войска и народа.

Полезна не только паника у врага, но и его недоверие к руководителям, его сомнение в собственных силах, взглядах, чувствах".

Здійснена спроба знову показати всьому світові, що Україна, в якій "журналіст, що пише правду, повинен боятися виходити на вулицю", не є демократичною країною, таку державу не можна приймати в жодні міжнародні структури.

Їм це знову вдасться, як вдалося 15 років тому, після нелюдського закатування Георгія Гонгадзе? Маємо все зробити, аби не вдалося. Принаймні, збагнути їхній стиль, почерк, далекосяжні сценарії.

Михайло Косів, для УП