Чтобы история не заканчивалась: о мертвых селах и правилах ведения войны

Чи бували ви коли-небудь на місцях археологічних розкопок? Залишки стіни від церкви, рештки фундаменту будинку, вибоїни на дорозі, керамічні черепки і табличка: в такому-то році до нашої ери це місто зникло. Людей не стало, й історія цієї місцевості закінчилася

За останні роки я нерідко бувала свідком того, як закінчується історія.

Приміром, школа, розташована у селі Широкине, Донецької області, на лінії розмежування.

Вікна цієї школи виходять на море. Мабуть приємно було сидіти там на уроках і бачити, як синя морська смужка зливається з небом. Однак у цій школі більше нема учнів. І не буде ще дуже довго, а, може, й ніколи взагалі.

У лютому 2015 року під час масштабних боїв військові евакуювали із цього села всіх жителів і заборонили їм повертатися.

Школу з видом на море солдати тепер показують гуманітарним місіям та журналістам як приклад масштабних руїн.

Мені доля Широкиного нагадує покинуте чеченське село Яриш-Марди, у яке я їздила в 2006 році. Там у 1999 році теж велися важкі бої, і ці бої витіснили звідти всіх цивільних.

Але я зустріла там одну людину – літню жінку, яка повернулася попри заборону. Вона стояла і витягала цеглини зі свого зруйнованого дому, плануючи збудувати собі з них піч. Вона не могла змиритися з тим, що її село знелюдніло, а на місці десятків будинків можна було тепер розгледіти лише фундаменти та напівзруйновану школу.

Це також нагадало мені ущелину річки Мала Ліахва у регіоні Південна Осетія. Століттями там по черзі розташовувалися грузинські та осетинські села. Але під час збройного конфлікту на початку 1990-х свої села змушені були залишити осетини. А у 2008 році із грузинських сіл змушені були тікати всі грузини. Люди втікали швидко, взявши лиш найбільш необхідне, рятуючи свої життя.

Ущелина річки Мала Ліахва тепер порожня. Навесні 2009 року нас там зупинив один старий: його дружина померла, і він вирішив повернутися жити в гори. Він вибігав назустріч до кожної проїжджої машини, аби почути людську мову.

Руїни будинків вздовж Малої Ліахви вже скоро нагадуватимуть археологічні артефакти з минулої ери.

Війна це далеко не лише солдати і військові операції. Сучасні війни ведуться переважно в селах та містах. Цивільні гинуть поряд з військовими. Їхні домівки нищать. Школи і дитсадки перетворюють на опорні пункти. Люди тікають самі, або ж їх виганяють із їхніх домів. І так вони стають біженцями або переселенцями.

Це неправильно. Це суперечить правилам ведення війни, які ухвалили 70 років тому, у 1949 році в Женеві, і які отримали назву Женевських конвенцій.

Лікарні, школи та інші цивільні об'єкти перебувають під захистом міжнародного гуманітарного права. Вони не можуть бути військовими об'єктами і мішенями.

Стаття 49 Четвертої Женевської конвенції, яка регулює міжнародні збройні конфлікти, а також Стаття 17 Другого Додаткового протоколу до Конвенцій, у якому йдеться про внутрішні збройні конфлікти, передбачає:

- що цивільних можна евакуювати лише у разі небезпеки для них або за крайньої військової потреби.

- що цивільних необхідно повернути до їхніх домівок після завершення бойових дій.

- що у місцях евакуації їх треба забезпечити житлом, їжею та засобами гігієни.

Норми міжнародного гуманітарного права – це правила ведення війни, які людство прийняло, оговтуючись від шоку двох світових воєн. Вони встановили що незалежно від того, хто розпочав війну, треба гуманно поводитись із пораненими, полоненими і цивільними.

У 1999 році Рада Безпеки ООН у своїй резолюції вказала на те, що цивільні жертви у сучасних війнах зазвичай переважають втрати з боку військових.

Женевські конвенції ратифікувало 196 держав, включно з Україною.

Зараз же у трьох чвертях збройних конфліктів беруть участь недержавні утворення, які жодних конвенцій не підписували. Однак правові норми, що стосуються війни, є настільки необхідними для виживання людини, що вони стали частиною звичаєвого права, обов'язкового для всіх.

У 1993 році Рада Безпеки ООН визнала норми міжнародного гуманітарного права обов'язковими для виконання всіма учасниками будь-яких збройних конфліктів.

Війни змінюються. Вони все більше переміщуються із полів у густонаселені міста. Україна – яскравий приклад цього тренду. Тут близько 6 млн людей живуть у зоні конфлікту і майже 1 млн населення – неподалік від лінії розмежування. Чим довше триває війна, тим більше сіл та містечок Донбасу стають мертвими зонами.

Для мене поїздки до покинутих населених пунктів – це споглядання кінця історії. Боляче бачити, як місця, де колись жили люди, поступово перетворюються на руїни. Зазвичай там залишаються лише церкви і кладовища. Їх переважно не чіпають, в той час як будинки потрапляють спершу під обстріли, а потім під розграбування.

Якщо до села через кілька років після відселення не повертаються люди, то історія цього села скоріш за все закінчується. Воно стає історією. Чиїмось спогадом. Археологічним артефактом.

Так сталося із Широкиним в Україні, із селом Яриш-Марди в Чечні, із ущелиною річки Мала Ліахва в регіоні Південної Осетії.

Я дуже хочу, щоби зниклих через війну сіл та людей ставало менше.

Норми міжнародного гуманітарного права – шлях до того, аби у людей, сіл і міст, де вони мешкають, було майбутнє. 

Головне – виконувати ці норми.

Варвара Пахоменко, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.