Украинский ответ на юридическую двузначность уже-не-тайной войны Путина

Понедельник, 17 августа 2020, 16:00

Часто кажуть, що правда – це перша жертва війни. Напевно, ця фраза ще ніколи не була настільки актуальною, як у випадку агресії Росії проти України. 

З того моменту, як Путін наказав своїм "зеленим чоловічкам" захопити Крим, заперечуючи, що вони є російськими солдатами, дезінформація опинилася в самому серці гібридної війни Кремля. 

Мало хто зі спостерігачів сприймає заперечення Кремля цілком серйозно, але відсутність правової ясності щодо характеру конфлікту поки що дозволяє Росії уникати повної відповідальності за свої дії.

Найбільша надія України щодо захисту свого суверенітету та територіальної цілісності криється не в успіху на полі бою. Якщо дивитися реалістично, Україна не може розраховувати на перемогу у цій боротьбі. 

Натомість Україна повинна прагнути юридично довести правду щодо участі Росії, включно з будь-якими порушеннями міжнародного права. Це є ключем до посилення опору російській агресії як всередині України, так і за її межами. Іншими словами, Україна повинна реагувати на російські бойові дії діями правовими.

Цей підхід може здатися невичерпною відповіддю на війну, яка наразі триває сьомий рік і вже забрала понад 13 000 українських життів. І, на жаль, подібна критика щонайменше частково небезпідставна. 

Утім, коли ні сила, ані розум не здатні забезпечити адекватну відповідь на виклики, правові дії можуть принаймні забезпечити необхідний мінімум для майбутнього настання відповідальності та відшкодування збитків, а саме сформулювати правовий принцип та набір фактів для прийдешніх поколінь.

Доведені факти та міжнародне право є центральними для правового опору, і Україна має чинити цей спротив більш наполегливо. 

Попереду ще багато роботи, навіть стосовно того, що часто вважається загальновизнаними аспектами ролі Росії в подіях в Україні, починаючи від Революції гідності 2014 року. Включно з центральним українським твердженням про те, що Росія є учасником міжнародного збройного конфлікту чи то через прямі атаки на українські війська, чи через підтримку та контроль над збройними формуваннями у так званих сепаратистських республіках на сході України.

Нинішня правова невизначеність навколо війни не є лише наслідком російської пропаганди, вето ООН чи ігор Кремля у міжнародному політичному полі. По суті, проблема криється в нездатності українських урядів, які змінюють один одного, належним чином співставити всі факти. 

Доказ міжнародного збройного конфлікту чи російської окупації на сході України вимагає всебічного перегляду фактів та розгляду їх із точки зору міжнародного гуманітарного права. Київ має не лише скаржитися та обурюватися, цього недостатньо.

Тут не йдеться про те, що ці класифікаційні завдання є простими або що український уряд та громадянське суспільство країни були абсолютно бездіяльними. Навпаки, правові дії України з 2014 року, зокрема використання механізмів міжнародних судових трибуналів, здатних вирішувати численні аспекти щодо суперечки з Росією, були енергійними і почасти дуже вмілими.

Український уряд ініціював цілу низку міжнародних судових справ та позовів, у тому числі в Міжнародному кримінальному суді (МКС), Міжнародному суді ООН (МСООН), Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) та апелював до Конвенції ООН з морського права (ЮНКЛОС). 

Ці справи були спрямовані на донесення позиції України щодо того, що Росія є агресором, і що ця агресія, так чи інакше, порушує міжнародне право. Українське громадянське суспільство, своєю чергою, безстрашно і рішуче документувало дії Росії, що слугувало підтримкою згаданим справам.

Однак, як Кремль чудово усвідомлює, взаємодія України з міжнародною системою правосуддя ускладнюється численними обмеженнями цих судів. Ситуацію зокрема ускладнює й небажання Росії підписувати міжнародні договори та вміла гра російського уряду з цією системою. 

Як наслідок, більшість звернень, в тому числі до МСООН, не вимагають від суду чи трибуналу оцінки, чи Росія є учасницею конфлікту, не кажучи вже про точні питання щодо масштабу та наслідків її контролю над сепаратистськими утвореннями.

Навіть Європейський суд з прав людини, який розглядатиме питання щодо територіального контролю Росії над східною Україною з метою встановлення застосовності Європейської конвенції з прав людини, не визначатиме, чи є Росія стороною конфлікту. 

Що стосується МКС, то хоча Суд і повинен буде розглянути ці основоположні питання, його рішення варто очікувати не раніше, ніж за сім-десять років. Колеса міжнародного кримінального правосуддя обертаються вкрай повільно.

Ці недоліки підкреслюють обмежені можливості нинішніх українських правових ініціатив на міжнародному рівні. 

Тим часом, незважаючи на ухвалення Україною законодавства, яке стверджує, що Крим окупований безпосередньо Російською Федерацією, а Донбас окупований через контроль Росії над так званими сепаратистськими республіками, ці політичні твердження залишаються вразливими для плинних геополітичних настроїв. 

Їхня вразливість посилюється фрагментованістю фактичних та правових оцінок, необхідних для встановлення обґрунтованості згаданих тверджень з боку України.

Це створює проблемні наслідки. ЄС, США та міжурядові організації, включно з ОБСЄ та ООН, усіляко засуджують незаконну анексію Криму та військову підтримку Росією збройних формувань на сході України. 

Утім, водночас вони дозволяють Кремлю маневрувати, приймаючи Росію в ролі "чесного посередника" у спробах міжнародної спільноти припинити війну у вигляді "нормандського формату", Тристоронньої контактної групи та Мінських угод.

Ці формати презюмують, що Україна та так звані сепаратистські республіки є єдиними учасниками конфлікту, а Росія – лише сторонній спостерігач, який переймається справедливим завершенням війни. Це втягує всіх, окрім Кремля, у складне термінологічне павутиння. 

Замість території, підконтрольної Росії, східна Україна стає "територіями, непідконтрольними уряду", або "територіями, що контролюються збройними групами". Замість того, аби встановлювати ясність та правду, Росії дозволяють позиціонувати себе в якості миротворця, а східна Україна приречена на статус зони сутінків, де неможливо відрізнити факти від вигадки.

Однак ця двозначність не була цілковито марною. Принаймні вона дозволила залучити Росію до різноманітних миротворчих ініціатив, що виникали з 2014 року. І зараз міжнародно-правові зобов’язання не мають затьмарюватися красномовством realpolitik. На "наратив заперечень" з боку Кремля Україна має відповісти значно переконливішим описом ролі Росії в конфлікті.

Аби бути ефективним, цей опис має містити не лише визначення підтримки Росією збройних формуваннь на сході України. Зрештою, це вже відомо і не може піддаватися розумним запереченням. Але варто співставити всі факти гібридної війни Росії, оцінити їх зусібіч і цілісно, і, таким чином, встановити права та обов'язки сторін відповідно до міжнародного гуманітарного права.

Не варто недооцінювати масштаб цього завдання. Для вироблення цієї оцінки мають співпрацювати українські державні та неурядові організації, включно з урядом, науковими колами, громадянським суспільством, журналістами, громадськими організаціями та приватним сектором. 

Усі гравці повинні об'єднати зусилля для здійснення повноцінної та авторитетної оцінки щодо найважливіших питань міжнародного гуманітарного права. 

Якщо Росія є учасником міжнародного збройного конфлікту, то нехай її роль буде описана у всіх її нікчемних, корисливих подробицях. Війна Путіна в Україні, можливо, є найменш таємним секретом в світі, однак факти та обриси в координатах міжнародного права ще належить остаточно довести.

Це не просто процес класифікації конфлікту, позбавлений реального застосування. Це творення історії. Якщо правова оцінка вдасться, вона може слугувати підґрунтям для повернення до верховенства права та розплати Росії у відповідності з її відповідальністю за тисячі смертей та зруйновані війною життя мільйонів українських мирних жителів.

Чітка правова демонстрація російської відповідальності повинна стати основою стратегії припинення війни для України, без прийняття вимог чи умов Кремля. Допоки правда про конфлікт залишатиметься в полоні правових сумнівів, мирні процеси та сам мир залишатимуться такими ж ілюзорними.

Вейн Джордаш

Переклад колонки з Atlantic Council

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.  



powered by lun.ua

Чистая вода – новая роскошь

Что не так с правилами торговли лесом?

Давать возможности – мало: о проблемах детей с синдромом Дауна в Украине

За забором. Что Украина рассказывает о себе на Венецианской биеннале?

Сколько государство тратит на лечение больного COVID-19?

Как начать заниматься настольным теннисом? Короткий гайд