Состоялась ли Украина как государство и мы как нация?
Днями у супермаркеті переді мною стояло двоє дівчат, які явно після закінчення школи приїхали облаштовуватися у Суми з прилеглого райцентру. Вони тихо говорили між собою шаленим слобожанським суржиком.
А на касі з касиркою стали намагатися говорити "па рускі". Виходило так погано, аж вуха різало від такого знущання над "вєлікім і магучєм". А касирка, років на 10 старше ( і теж явно родом десь з прилеглих сіл), так само відповідала їм "російською".
На 29-му році Незалежності "рускій мір" ще тримає нас у своїх лапах. То чи відбулася Україна як держава, а ми – як нація?
Кілька останніх століть, особливо у другій половині двадцятого, Росія намагалася асимілювати українців.
І знайшла правильний підхід. Урівнявши у правах українську козацьку старшину, шляхту Правобережної України (після поділів Польщі) і російське дворянство, Росія швидко почала зросійщувати панство. Кочубеї, Гоголі, Розумовські, Перовські, Вернадські та Достоєвські врешті-решт стали відчувати себе великоросами.
Україна подарувала пасіонарний генетичний фонд сусідам. Як до цього кілька століть підкріпляла генетичний фонд Польщі.
На 1917 рік у губернських містах панувала російська мова. Решта України була українським селянським морем. Української інтелігенції не бракувало. Українська шляхта великою мірою усвідомлювала свою українськість. Українське не завжди значило селянське.
Але так, ще тоді нав'язувалося. Говориш українською – ти або мазепинець, або бидло. Кар'єру в імперії можна було зробити виключно російською мовою.
Після недовгого періоду українізації у 1920-х усе повернулося. СРСР зміцнів і став тою ж імперією, лише з іншими символами.
У 70-ті процес прискорився. Армія, інститути – усе було російськомовним. І батьки благословляли дітей. Хочеш чогось досягти – їдь із села і говори "па-рускі".
Здобуття Україною незалежності базувалося на двох речах. Перше – на великій пасіонарності української інтелігенції, студентства. Врешті на пам'яті про Голодомор, про спротив у 20-х роках Наддніпрянської України та спротив у 40-50-х ОУН-УПА.
А друге – на вдалому маркетинговому прийомі. Совковій, малоросійській частині українців просто запропонували альтернативу. Кругом були простенькі листівочки з порівнянням, скільки чого виробляється в Україні на противагу Франції з Німеччиною. Виходило на користь України.
В час, коли полиці магазинів були порожніми, обивателю запропонували: ми відділимося, і ковбаси , якої не вистачає на весь Союз, принаймні українцям вистачить.
Інтереси тих, хто хотів незалежності України, співпали з інтересами тих, хто хотів тихого і ситого життя.
А далі ті еліти, які були на той час в Україні, почали малювати нові символи і складати міфи.
Власне, на них і тримається так звана народна пам'ять, розвиваючись чи консервуючись.
Міфи і символи творили еліти: президенти, політики, письменники і спортсмени.
Але від початку до процесу міфотворення було підключено ЗМІ, передусім телевізор. І з кожним роком у залежність від нього потрапляло більше і більше людей.
Мало того, телевізор став формувати порядок денний. Подія – не те, що відбулося. А те, як про це розповіли.
Кучма своє правління почав із заяви: "Скажіть мені, яку Україну ви хочете, і я вам її побудую".
Навряд чи ми хотіли собі на шию ту химеру, яку він вибудував: зрощення червоного директорату і криміналітету в олігархічного спрута. Не було у Кучми ні візії, ані місії, об'єднавчої ідеї.
Російська парадигма, яскраво виражена у повоєнній пісні "Жила бы страна родная и нету других забот", в Україні не прижилася. Не так із-за ментального хуторянства, як із-за примітивності, фасадності державних інституцій. Відомий анекдот часів пізнього Кучми: "Яка країна – такий і теракт" не гірше соціологічних замірів ілюструє несприйняття українцями власної держави як системи інституцій.
Але і людиноцентричної держави за європейським зразком побудовано не було.
Натомість після вбивства Георгія Гонгадзе вперше склалася революційна ситуація. Україна без Кучми – перше повстання, яке сколихнуло Україну і делегітимізувало і Кучму, і владу в Україні загалом.
Тому Помаранчева революція запропонувала нові ідеали.
У нас мало про це говорять і знають. Але слід усвідомлювати те, що на початок 2000-х дорослим стало найбільше покоління українців. Це народжені у 80-х. Це коли в школах класи були до К,Л,М.
Здавалося б, дезорієнтоване покоління, яке росло, коли успішними вважалися бандити і проститутки, стало на спротив фальсифікаціям і маніпуляціям. Суспільство стало вимагати від держави чесної гри. І молоді пасіонарії себе проявили.
Той випадок, коли для становлення суспільства і цементування українського в суспільстві більше зробили митці, ніж політики.
Так, Ющенко став всього лише символом об'єднання українців. Але перемогу в серцях молодих кували Подерев'янський, Лижичко, Вакарчук, Жадан. Це коли стало модним любити українське і стібатися над московським.
Об'єдналися і ті, хто марив державоцентричним "Україна понад усе", і ті, хто вважав що має бути "Держава для людини".
Тоді актуалізувалося поняття цінностей. І цінностей, які об'єднують – "Україна понад усе", "Свобода ціни не має", "Гідність вища за життя".
Вийшли на передній план й загальнолюдські цінності. І європейські. Де має бути толерантність до інших людей. І нетолерантність до всього українофобського і до корупції.
При всій слабкості Ющенка як президента він дав поштовх українізації країни. Російські класи змінювалися на українські в школах. Українська витіснила російську з вишів. Врешті порушили тему Голодомору. Україна при Ющенкові переглянула власну історію. Російські міфи і символи почали замінюватися українськими.
Але точка неповернення ще не була пройдена і повернувся Янукович. Тому, що у кінці 2000-них найуспішнішими політиками в Україні вважалися Путін і Лукашенко. На тлі провалу Ющенка і взаємопоборювання у стані помаранчевих Росія отримала новий шанс відіграти Україну в імперію.
Невиразне і бліде правління Януковича не несло жодних українських смислів. Ми зрозуміли лише одне: красти можуть не тільки вирощені у совку. Прийшло покоління молодих, вихованих в Україні. І грабували вони ще спритніше за старих.
Вони теж пасіонарії. Пасіонарій завжди хоче змінити світ. Але пасіонарії об'єднуються за світоглядними імперативами.
Хтось хоче змінити світ з проукраїнських позицій. А для когось важливим є бачення світу, як у хлопців з модного у 2000-х серіалу "Бригада": "ми бригада, і весь світ проти нас".
І тільки Революція гідності зробила неможливим повернення України в імперію.
20 лютого 2014 року – день неповернення.
Коли спочатку на Майдані, а потім на Сході стали гинути українські хлопці і дівчата, було обірвано міф, який до цього нам чіпляли через різні проєкти "рускава міра", основою якого було твердження, що ми братні народи.
Наївний, але до щему щирий вірш Анастасії Дмитрук "Никогда мы не будем братьями" розставив точки над "і".
На війну йшли українці Галичини і Надднапрянщини, хлопці з Рівного, Полтави, Дніпра чи Одеси, представники кримськотатарського народу та інші.
А поверталися додому ветерани, які представляли українську політичну націю.
Саме російсько-українська війна зробила неможливим повернення і до "совка", і до імперії. І оцінювати війну потрібно саме як російсько-українську війну, а ніяку не громадянську.
Громадянська війна – це міф, який нав'язується нам Росією.
Війна йде за державу Україна і за цінності, які врешті викристалізувались у найактивнішої частини українців.
Ця кристалізація відбулася якраз в останні два роки президентства Порошенка. Обраний у тому числі за обіцянку швидкого припинення війни, він з часом зайняв радикально проукраїнську позицію. При ньому нарешті пішли прозахідні реформи – армії, децентралізації, освіти та охорони здоров'я.
"Армія! Мова! Віра!" стало фундаментом для майбутнього нації.
Це той випадок, коли президента не переобрали, але його девіз вже нашитий на державному прапорі, як би нинішньому президентові цього не хотілося. Треба розуміти, що безпрецедентна травля Порошенка з боку Кремля та олігархів зробила його токсичним. Але заявлені ним принципи, уже без асоціації з ним, житимуть в Україні і українцях.
За Порошенка остаточно було десакралізовано міф про братні народи. Розворот в Європу вже безальтернативний.
Можна сміятися, але свою місію мав і Зеленський. Так, звичайно, він цього не усвідомлює. І його вели. Але волею долі він десакралізував владу в Україні. Президент, який селфиться, коли купається в морі в червоних трусах, і їсть прилюдно на заправці шаурму, більше нікому не страшний. А іноді і смішний.
А ще президент Зеленський щоденно розвіює міф, що державою управляти може і кухарка. Осінні вибори, де у обласних центрах впевнено переможуть не "слуги", поставлять і у цьому питанні крапку.
Але російський міф ще дає рецидиви. Зараз, коли у Кремлі зрозуміли, що проєкт "рускава міра" вичерпався, росіяни через свою п'яту колону будуть давити на кілька точок:
1) Україна корумпована і неуспішна (ну, поки що так і є) і не може управляти собою сама. Це прокремлівський проєкт Шарія, який буквально знущається над усім українським. І має вплив на люмпенізовану і зросійщену частину українців.
2) Проєкт "А давайте ми не будемо ні з Москвою, ні з Європою". Мовляв, ми такі самодостатні, що впораємося самі. Вже призначено "лідера" цього проєкту – Андрія Пальчевського.
3) Вплив через церкву московського патріархату на вірян меншає, але ще достатній.
4) Вплив через світосприйняття українців, що "городський" – значить успішний, значить російськомовний.
5) Вплив через впровадження міфу про СРСР, де усі були щасливі. Продукти були дешевими і якісними. Люди привітними. Була впевненість у майбутньому і панувала справедливість.
Зараз боротьба йде за душі українців. І спростування цих міфів – завдання громадянського суспільства. Через подолання корупції безпосередньо. Через формування нової якості управління. У центрі і на місцях. І постійною антипропагандою.
І це – завдання на найближчі роки.
Розуміючи, що ми минулого року зайшли в глухий кут. І це на кілька років. І Росія, користуючись слабкістю президента Зеленського, намагатиметься створити тут хаос і скористатися цим.
Але ментально молодь вже в Європі, а не з Росією. Нам би не дати нав'язати антиукраїнські міфи.
І нам би знову проукраїнську владу. І професійну.
І тоді нас вже не спинити.
Віктор Бобиренко, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
