25.06

Банковский форум

Столетия Сахарова совпадает с крайне актуальным призывом к свободе

Вторник, 25 мая 2021, 11:40

21 травня виповнилося 100 років від дня народження великого радянського дисидента Андрія Сахарова. 

Його іноді називають батьком водневої бомби, оскільки він був блискучим молодим фізиком у невеликій команді вчених, які в 1950-х роках розробили цю потужну зброю масового ураження. Він отримав вищі нагороди Радянського Союзу.

Сахаров наївно вважав, що ядерна зброя сприятиме миру, забезпечивши баланс сил між Сполученими Штатами та СРСР.

Однак він зрозумів, що його досягнення мало протилежний ефект, посиливши терор радянського режиму всередині країни та його агресивну політику за кордоном.

Тому Сахаров вирішив працювати над зовсім іншою зброєю масового ураження, яка врешті-решт допомогла скинути залізну завісу, над зброєю вільного мислення та на власному прикладі спонукати інших робити те ж саме.

Чому ця зброя така небезпечна?

Що довше існує будь-яка диктатура, то більше громадян перетворюються з її вірних послідовників, або істинних вірян, на людей з "дводумним" мисленням. Вони ставлять під сумнів режим, але побоюються публічно висловлювати свою думку. 

Таким чином, режим повинен приділяти все більше енергії залякуванню та недопущенню того, щоб його "дводумні" громадяни переходили межу відкритого інакомислення.

Ось чому кожен дисидент, який подолав бар’єр страху від мовчазного сумніву до публічної опозиції, небезпечний своїм прикладом і своїм впливом на інших.

У 1968 році основоположне есе Сахарова "Думки про прогрес, мирне співіснування й інтелектуальну свободу" було опубліковано як самвидав (підпільна література). У ньому стверджувалося, що без свободи думки не може бути наукового прогресу. Відразу Сахаров перетворився з головного вченого Радянського Союзу на головного дисидента.

Він не був першим, хто кинув виклик тоталітарному режиму, але його приклад став особливою загрозою з двох причин. 

Нагороджений багатьма відзнаками, Сахаров був "одним із них", він знаходився в прямому контакті з лідерами режиму й користувався багатьма привілеями, включаючи доступ до магазинів, заповнених омріяними продуктами. 

Радянським лідерам було важко змиритися з його відступництвом. Режиму знадобилося 12 років, щоб відправити його на заслання; до того часу майже всі його товариші-дисиденти вже були заарештовані.

Ще важливішим є той факт, що Сахаров мав потужний вплив на оточення. Багато з тих, хто ставив під сумнів режим, зокрема і я, сподівалися уникнути принизливого дводумства завдяки академічному або професійному успіху. 

Присвятивши себе науці або мистецтву, ми думали, що зможемо відособитися й уникнути необхідності публічно заявляти про вірність системі, яку ми зневажали.

Прочитавши есе Сахарова, я зрозумів, що цей варіант неможливий. Був хтось на вершині моєї професії, хто пояснював, що успіх не є виходом. Його послання не було двозначним: є тільки один спосіб уникнути життя в брехні. Щоб бути по-справжньому вільним, необхідно висловлювати свою думку.

Читайте також: Натан Щаранський про Бабин Яр: Проект, який демонструє неповагу до України, не пройде

У 1970-х роках, коли я став учасником правозахисного руху в СРСР, мені випала честь допомагати Сахарову спілкуватися з іноземними журналістами. 

Я бачив, як завзято він намагався донести всьому світові, що захист прав людини – кращий спосіб забезпечити політичну стабільність. Він також приділяв багато часу тому, щоб привернути увагу до переслідуваних у Радянському Союзі дисидентів, що належали до різних національностей і релігій та брали участь у політичних процесах, і проводив пікети закритих судових засідань, де судили критиків режиму.

Сподіваючись ізолювати Сахарова та зменшити його вплив, радянська влада організувала публічний наклеп на нього.

Коли він був удостоєний Нобелівської премії миру в 1975 році, режим заборонив йому їхати в Осло, щоб отримати премію, і розгорнув особливо жорстоку кампанію.

Проте я особисто був свідком того, що багато з тих, хто публічно засудив його, шукали способи особисто висловити своє співчуття.

Заслання Сахарова в закрите місто Горький (нині Нижній Новгород) разом із дружиною та колегою-правозахисницею Оленою Боннер тривало з 1980 по 1986 рік. Потім, на хвилі гласності, радянський лідер Михайло Горбачов дозволив їм повернутися до Москви.

Реклама:
У 1989 році, коли Радянський Союз захитався, Сахаров був обраний у новий законодавчий орган на перших частково вільних виборах, які ніколи до того не проводилися в СРСР.

У тому ж році Сахаров повинен був відвідати Ізраїль (куди я переїхав у 1986 році після звільнення з Радянського ГУЛАГу). Його запросив Науково-дослідний інститут імені Вейцмана.

Незадовго до візиту він зателефонував мені з вибаченнями: йому довелося відкласти свою поїздку, тому що він очікував серйозної конфронтації з Горбачовим, який не бажав викорінювати радянську однопартійну систему.

Наступні парламентські дебати нагадували про нашу минулу боротьбу, коли Сахаров був самотнім голосом проти течії. Він помер від серцевого нападу всього два дні потому, у віці 68 років, але хід подій ще раз довів його правоту. Протягом декількох місяців Горбачов ліквідував монополію Комуністичної партії, а два роки по тому Радянський Союз припинив своє існування.

Уроки, які викладав нам Сахаров, не менш актуальні й сьогодні.

Права людини не належать жодному класу, расі, нації чи політичній партії.

Дисиденти, які беруть участь у політичних процесах, нагадують нам про те, що об’єднує людство, – незнищенне прагнення бути вільним. Вони також є найкращими союзниками демократичних країн.

Тому вкрай важливо, щоб ми пам’ятали дисидентів, які сьогодні перебувають у в’язниці: Олексій Навальний у Росії, Джиммі Лай у Гонконзі, Раїф Бадаві в Саудівській Аравії й багато інших.

Світові демократичні лідери можуть цього не знати, але, якщо вони будуть тримати ці імена в центрі своїх дискусій з автократичними правителями, вони зроблять власний внесок у розгортання другої зброї масового ураження Андрія Сахарова. Діючи в такий спосіб, вони будуть просувати справу свободи, яку він втілював.

Натан Щаранський, колишній помічник Андрія Сахарова, провів дев’ять років у радянському ГУЛАГу за правозахисну діяльність. Його остання книга, написана разом із Гілом Троєм, називається "Ніколи не на самоті: в’язниця, політика та мій народ".

Джерело

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования

Распределенная генерация - вопрос выживания Украины

Кардинальный перелом в психологии и качественные изменения. 5 вопросов перед матчем Словакия — Украина

Новое законодательство и диджитализация услуг: как государство упрощает жизнь ветеранам

Зачем Украине нужен Институт военной полиции

Релокация бизнеса – шанс на выживание и развитие

Откровенное затягивание и новые коррупционные схемы. Как в Украине "сливают" Градостроительный кодекс