Страна-ребенок или государство-копипаст

Среда, 04 августа 2021, 14:30

"Давайте вимкнемо свій дорослий прагматизм

 і загадаємо для України щось дуже сміливе, 

так як це вміють робити наші діти"

Володимир Зеленський, 

із новорічного привітання 

31 грудня 2020 року

Новорічне привітання Президента Зеленського з 2021 роком вже стало історіє, і на жаль, про нього майже ніхто не згадує. А дарма, адже з промови Глави держави можна зробити багато вагомих висновків. 

В. Зеленський протягом 15 хвилин гордо розповідав про те, чим мають пишатися українці. Автори привітання згадали українських спортсменів та лікарів, порівнявши їх з казковими супергероями та військових, які загинули на Сході, пояснивши, що Бог забирає до себе найвідважніших. 

Цільова аудиторія слухняно погодилась із запропонованими Президентом приводами для гордості, адже увесь цей монолог був розрахований на дітей. І зараз мова не про тих десятьох хлопців та дівчат, які слухали Президента на відео. Мова про майже всю Україну.

Як би прикро це не було, проте райтери привітань приречені на те, аби щороку згадувати єдиний відремонтований міст у Запоріжжі та гуглити досягнення українських співаків та спортсменів. 

У жодному разі не применшуючи їх здобутків, все ж, лише цих приводів замало для гордості країни. 

Автори дослідження "Хто ми? Портрет українців очима українців", яке провів Український інститут майбутнього, описують цю ситуацію наступним чином: 

"Ті об’єкти національної гордості, які існують наразі, сприйняті масовою свідомістю як національно визначні, за допомогою засобів масової інформації та "попсових" піар кампаній. Тож ми стали жертвами масової культури, яка дісталась до нашої національної самоідентифікації. 

Проте головне, що держава підтримує цю політику і не займається пропагандою тих подій, речей і досягнень, які могли б стати основою для національної гордості".

Такими приводами могли б бути економічні прориви, наукові винаходи, новітні підходи та унікальні розробки, знакові архітектурні побудови тощо. Проте на тридцятому році незалежності зазначені ціннісні парадигми у свідомості наших громадян "застрягли" у часах сивої давнини. 

Образ більш-менш успішної країни у головах українців був втілений на етапі, коли і України ще не було (доба Козаччини, наприклад).

Зокрема уважні пасажири українського експресу "Інтерсіті", певне, звертали увагу на короткометражні мультфільми про козаків у сучасній анімаційній версії, які транслюються у потягу. 

Звичайно, ідейні натхненники трансляції цих мультфільмів певне ставили за мету показувати подорожнім щось, що асоціюється з Україною. І передбачувано – не знайшли нічого кращого, ніж герої, яких усі люблять і пам’ятають. Тож навіть намагаючись зобразити свою ідентичність та пишатися національними відмінностями від країн-сусідів, ми не рухаємося вперед, а щоразу "тупцюємо на місці". 

Звісно, усвідомлення своєї відмінності – це вже перший крок до становлення ідентичності, проте за 30 років ми так і не зробили щонайменше другого кроку. 

Читайте також: Бути українцем. Чому публічне шмагання за мову, вишиванки і "Плине кача" це корисно? 

На перший погляд, приклад із козаками може здатися не показовим, проте він як ніщо інше демонструє архетипічні та героїчні образи, які досі живуть у свідомості українців. Українців ХХІ століття.

Проте, звісно ж, деякі наші громадяни все ж просунулись на декілька століть вперед у визначенні найзнаковішої доби для нашої країни, і їх підсвідоме сягнуло аж часів здобуття незалежності. 

Так, за результатами згаданого вище дослідження, багато українців найвизначнішою подією для України вважають отримання незалежності у 1991 році. 

Тож якщо розбудити посеред ночі українця і запитати у нього, чому він пишається своєю державою, то він почне переказувати ті образи і символи, які створили масмедіа – яскраві, але примітивні, звичні для ока, але пусті за змістом. Проте це триватиме недовго, адже значно більше слів українець знайде, аби пояснити свою нелюбов до держави.

Результатом цих, здавалося б, незначних явищ є криза ідеологій державотворення. 

На одних цінностях країну не побудуєш, проте що робити, якщо і цінностей немає також? 

Це слово напрочуд тривко вкорінилося у свідомості українців після Революції Гідності 2013 року. Воно лунало з усіх каналів під час новин, фільмів і реклам, таврувалось на сувенірній продукції у вигляді символів та друкувалось на білбордах в усіх містах. 

Поряд з ним ще досі поетично приписують слово "європейські", проте, на жаль, змісту цих слів переважна більшість українців так і не знає. 

Словосполучення "європейські цінності" у розумінні наших громадян близьке за значенням до слова "євроремонт" – пояснити, що це – для них важко, проте це точно "краще, ніж у нас". 

Ці механізми пояснюють найголовніше – ми визнаємо вагомим лише те, що схвалять ті, хто краще за нас, а тому сліпо копіюємо те, що зробили вони. 

Ми декларуємо європейський розвиток держави, проте досі не приймаємо усіх цінностей європейського цивілізаційного простору. 

Україна у цьому контексті нагадує дитину за шкільною партою, яка радо списує у сусіда, чи копіпастить відповіді з інтернету. Проте якщо у такий спосіб у школі є шанс отримати гарну оцінку, то на державному рівні ці трюки не працюють.

"Копіюючи" сталі ціннісні системи цивілізацій і "вставляючи" їх у несформовану і непідготовлену до них державу – ми несемо країні такі ж масштабні загрози, як і країна-агресор на Сході. 

Саме тому, в цій операції "єврокопіювання" Україна приречена на вибухову суміш мертвонародженого ціннісного механізму. 

Процеси цих небезпечних "хімічних реакцій" можна побачити щоразу, коли ми жаліємось на відсутність справедливих судів як у Європі і "хейтимо" відомих особистостей за їх публічне визнання нетрадиційної орієнтації, бо ж "Майте Бога в серці, це вам не Європа". 

Тож Україна – це дитина, яка не може визначитись, дитина, яка поглинає усе, що їй пропонують, дитина, яка перекладає відповідальність і яка не має відчуття плинності часу. 

Українці впевнені, що "якось-то воно буде", а у кращому випадку, що "Рим не за день будувався". Проте безпідставно оптимістичні настрої щодо свого майбутнього, загублені ідеали у минулому та повна безпорадність щодо теперішнього ще раз підтверджують дитячий інфантилізм українців у сприйнятті реальності. 

Не допомагає навіть класична спроба перекласти відповідальність на "дорослого" – у нашому випадку лідера країни. Проте свою роль Президент у цьому механізмі все ж міг би відіграти, проте і цей шанс видається втраченим. 

Президент Зеленський не впорався з головним завданням – не створив механізм, за допомогою якого у країні могла б створитися реальна ідеологія, а також національні цінності та приводи для гордості. 

Механізм, який би поєднував ініціативи українських громад та політичну волю влади, на основі чого і мали б бути сформовані загальнонаціональні цінності, і як наслідок – самобутні продукти, якими б міг пишатись сучасний українець. 

У такому разі наші громадяни б не прагнули уподібнювати себе до інших, і не намагалися б відродити пережитки героїчного минулого. 

Свого часу Президент виступив з глобальною ініціативою "Велике будівництво", яка, на його думку, мала бути проривною для України. Проте і ця ідея виявилась занадто слабкою, щоб ціла нація віднайшла приводи, за що любити свою країну. 

Так само як не вистачило і усіх перемог відомих українців, які крім титулів та медалей, отримують почесне місце у новорічній промові президента.

Тож наразі головний страх нашої країни-дитини полягає у тому, що той самий "дорослий", на якого перекладена уся відповідальність – не впорається. 

Що робити, якщо остання надія більшості, легітимний Президент Зеленський – не той самий, який виведе українців із ідеологічної "пустелі"? 

До кого ж тоді тікатиме "дитина", яка живе у колективному несвідомому наших громадян?

 І головне – коли настане час не загадувати сміливі бажання як діти, а сміливо брати відповідальність як дорослі? 

Півень Валерія

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.  



powered by lun.ua

Как выбрать школу ребенку?

Как НАБУ пытается стать государственным "коллектором"

Какой будет профессиональное образование-2030? 5 принципов

Украина собрала рекордный урожай ранних зерновых. Что это значит?

Страдаю я, страдай и ты! Как преодолеть детскую жестокость по отношению к животным?

Книги по истории Беларуси