Министерство поражения

Понедельник, 14 августа 2023, 12:20

Зараз у суспільстві активно обговорюється можлива відставка міністра оборони та потенційні кандидати на заміну. Кажуть, що обирають поміж жінок, а серед кандидатур фігурує моє прізвище.

Щоб розвіяти чутки, я вирішила відкрито висловити своє бачення ситуації. Але на березі скажу: концептуально виходити з того, щоб запросити міністром жінку лише тому, що вона жінка – це ідіотизм. Тим паче в такий час.

На таку посаду брати необхідно професійну, порядну людину, незалежно від того, якої вона статі.

Жорсткий, але чесний реалізм

Поразка починається з недооцінки ворога. З відчуття, що ми майже перемогли.

Для того, щоб перемогти, нам потрібно вийти з теплої ванни пропаганди та реально зрозуміти, що відбувається. Бо тільки розуміючи об'єктивну ситуацію можна ухвалювати адекватні рішення.

Ми перебуваємо на початку війни з дуже серйозним ворогом. 

Росія вміє грати в довгу, і вони будуть йти до кінця. Для них крах у війні означатиме, що вожак слабкий, "царь нєнастоящій". Росіяни можуть пробачити своєму царю все, крім слабкості. 

Путін і його оточення не можуть програти цю війну щонайменше через елементарне бажання вижити.  

Тому тепер росія робить ставку на те, щоб грати в довгу, на виснаження, адже в нас значно менше ресурсу. Це ставка на те, що в нас закінчиться єдиний непоновлюваний ресурс – це люди. Ставка логічна. 

Логіка в тому, що в них населення складає 143 мільйони, відповідно росія має щонайменше в 5-6 разів більший мобілізаційний потенціал. 

До цієї математики варто додати те, що росіяни мобілізували до армії десятки тисяч українців з окупованих територій. Тобто значною мірою вони воюють проти нас нашими ж людьми. 

А ще додаємо зеків ПВК "Вагнер" і найманців з інших країн, чиї смерті ніяк не впливають на настрої суспільства. 

Все разом дає розуміння, що росія всерйоз поки навіть не відчула війну. 

Вони тільки починають воювати, тоді як ми вже починаємо закінчуватись. 

Вони вкидають у м'ясорубку війни тисячі зеків, тоді як ми втрачаємо об'єктивно найкращих людей.

Що з цим робити? Час заспокійливої пропаганди минув. Прийшов час вести з людьми серйозну дорослу розмову. 

Керівництво України, зокрема верховний головнокомандувач має прерогативу і  пріоритетне право дати чіткий меседж умовно такого змісту: 

"За ці півтора року ми пройшли дуже важкий шлях. Найсильніші світу цього не вірили, що ми вистоїмо кілька тижнів, а ми не просто зберегли державність, а ще й відвойовуємо свої території, звільняємо людей, відбудовуємо спалене ворогом.

Прийшов час всім усвідомити – ворог йтиме до кінця, на виснаження. Війна може бути довгою, на роки. Одна мільйонна армія не зможе виграти війну проти 143 мільйонів. Але народ – зможе. 

Війна буде важкою, страшною і виснажливою. Але всенародною і переможною.

Для цього ми будемо виробляти сотні тисяч дронів, щоб воювати технологіями і берегти кожну людину. Для цього кожен чиновник, який вкрав на бруківці, кожен воєнком, який взяв хабар – тут же будуть відмобілізовані в штурмову піхоту на фронт. 

Для цього, кожен депутат з Мальдів, кожен міністр, який не впорався, теж піде воювати. Тому що життя депутата, чиновника не коштує дорожче, ніж життя простого українця.

Тому що нам важливо зберегти нашу найсильнішу зброю в цій довгій важкій війні – довіру. Солдати, волонтери мають знати, що все не дарма. Що ми справді разом до кінця. 

Тоді кожен з нас стане або бійцем, або волонтером. І такий народ неможливо перемогти. 

Тому налаштовуємось на дорослу, чесну розмову, на важку, але всенародну перемогу. І працюємо".

Я впевнена, наші люди розумні й дорослі настільки, що ця правда всерйоз мобілізує суспільство. Саме через розслабленість значної частини суспільства на фронті зараз бракує тих же дронів. А чим менше дронів – тим більше гине людей.

Якщо люди закінчаться, нам доведеться заходити в поразку і сідати за стіл переговорів.

Серед західних партнерів теж достатньо охочих реалізувати саме такий сценарій. Щоб не думати більше про Україну, не відповідати на незручні запитання.

Чесний реалізм – усвідомити: ми можемо розраховувати тільки самі на себе, гинуть лише наші люди. З цим маньяком по ресурсу людей ми сам на сам. Ніхто не дасть нам парасольку НАТО щонайменше через страх ядерної росії.

Тому треба мобілізувати все власне суспільство й гуртом працювати на перемогу. Це можливо здійснити лише через абсолютну довіру – дорослу розмову зі своїми і безкомпромісне покарання покидьків.

І ще. Станом на сьогодні, при тому рівні підготовки й технологічного забезпечення, який у нас є, можливо, варто всерйоз переглянути підхід до контрнаступу. Може, взяти невелику паузу, щоб більше підготуватись. 

Я розумію, що літо – ідеальний час, що партнери тиснуть, економіка падає, в США вибори, ворог не на жарт готується, і на окупованих територіях катують наших людей.

Розумію, що володію далеко не всією інформацією, на відміну від нашого військово-політичного керівництва. І дуже легко давати поради, не несучи жодної відповідальності. Тому я і не дозволяю собі давати жодних порад. 

Я просто прошу, по можливості, ще раз зважити всі фактори в цьому складному рівнянні.

На війні не буває без втрат. Але і тут включається математика. Можна втратити взвод солдатів за кілька квадратних кілометрів, а можна – бригаду.

Російська стратегія перемоги зрозуміла – їм треба втриматись до моменту, поки в нас закінчаться люди і ми зламаємось

Ми маємо зберегти людей, навіть якщо звільнимо території дещо пізніше.

Слон у кімнаті, якого ми не помітили

В Україні йде найбільша війна дронів у історії людства. Ми вступили у війну ресурсів, в гонку технологій на виснаження. І той, в кого буде більше технологій, хто зможе їх системно застосовувати, той і виграє цю війну. 

Поясню на простому прикладі.

Війна – це завжди математика. Як би цинічно це не звучало, чим більше вкладаєш ресурсу в цифрах, тим більший коефіцієнт на перемогу в твоєї команди.

Ми докладаємо всі сили, щоб партнери дали нам достатньо зброї. Дипкорпус країни проводить сотні зустрічей зі світовими політиками, українські активісти стоять на площах західних країн, президент фактично щодня нагадує світовим лідерам, наскільки це критично й терміново.

Рамштайн, "танкові коаліції", адвокаційна кампанія по F-16 – це лише невелика видима частина тієї роботи, яка ведеться українцями по всьому світу.

Я знаю, наскільки це важко, адже сама кілька разів за минулий рік літала в Вашингтон, зустрічалась з більш ніж пів сотні конгресменів, сенаторів, топчиновниками з Білого Дому та Пентагону, щоб переконати дати нам зброю. Більше і швидше.

І от умовна сотня БМП, танків чи гармат вартістю в сотні мільйонів доларів таки затверджена до поставки. Логістика, обслуговування, ремонтна база, підготовка особового складу – це теж мільйони доларів. 

Врешті ціною надзусиль техніка приїжджає на поле бою. І десятки одиниць втрачаються за лічені дні. 

Тому що російські ударні дрони типу "Ланцетів" чи навіть найпростіших FPV за 500-600 доларів випалюють техніку за мільйони дотла. Все це згорає за секунди, разом із нашими людьми.

Ще техніка підривається на мінних полях. Або і те, і інше одночасно. 

Чому так стається? Поясню спрощено.

З одного боку, тому що росіяни добре укріпились і замінували територію. Тому що в них є ефективні ударні дрони і добре підготовлені фахівці. З іншого, тому що в нас майже немає сухопутних роботизованих систем для розмінування. Немає масового, серійного рішення, яке б "не пропускало" ворожий дрон. 

Рішення можуть бути різними – від створення певного захисного купола за рахунок портативної станції РЕБ на кожній одиниці техніки і до систем, які збивають ударні дрони з курсу. 

Неважливо, як це технічно реалізувати, суть в іншому: це можливо, однак цього немає.

Техніка на полі бою – це важливо. Але технології – це і є той слон у кімнаті, якого ми не помітили

Можна стягнути сюди тисячі одиниць озброєння зі всього світу. Але в росіян виробництво вже виходить на десятки тисяч ударних систем, від FPV до локалізованих "Шахедів". 

Неважко здогадатись, що буде далі. 

Працювати з причинами, а не з наслідками

Російський танк виходить на позицію, відстрілює весь боєкомплект, потім ще і ще. Пів села – в руїнах. Сотні вбитих і поранених. Якщо рахувати суто цинічно, з погляду бюджету країни, це сотні мільйонів виплат загиблим, пораненим, кошти на відбудову і викинутий трудовий ресурс з економіки.

Дрон за кілька сотень чи кілька тисяч доларів може знищити цю причину, спалити танк, разом із екіпажем. І питання буде вирішено.

Тому моя солдатська логіка бунтує, коли я читаю новини про сотні мільйонів на озеленення, бруківку, музеї та барабани. 

Спочатку зберігаємо людей, а потім усе інше. 

Потім відбудовуємо літак "Мрія". Потім створюємо та відновлюємо стадіони і парки тощо. 

Все потрібно, економіка має працювати. Але єдине, що ми не зможемо ніколи відновити – це ті хлопці й дівчата, які вже зараз лягають у землю. 

Дуже багато моїх посестер не мають рук, ніг, втратили зір, залишились з маленькими дітьми на руках. Тим із нас, хто виживе, доведеться потім усе життя цих людей лікувати й реабілітувати. 

Тому працюймо з причинами, а не з наслідками. 

Війна тільки починається, а ресурс закінчується. Важливо як ніколи розумно використовувати кожну гривню, кожну хвилину і кожну людину. 

Ба більше, у ворога варто вчитись

Наприклад, зараз вони масштабують збірку дронів по всій країні, найпростіші FPV дрони збирають тисячі рук безкоштовної робочої сили в ПТУ, суворовських училищах, кадетських ліцеях, тюрмах. 

Держава централізовано контрактує великі заводи в Китаї на 9-12 місяців наперед. Тож китайцям (окрім геополітичних міркувань) зручно працювати з росіянами навіть з точки зору бізнесу. Ти можеш поставити кілька нових ліній на заводі, якщо в тебе передплата на сотні тисяч дронів на рік наперед.

Росія зробила обов'язковою підготовку по дронах в школах – вони вже готують своїх дітей до війни. До війни розумної та технологічної, де працюють з причинами, а не з наслідками.

Зараз у нас системно працюють десятки виробників, а потрібні сотні. Зараз спроможності виробництва на місяць ідуть на тисячі, а потрібні сотні тисяч. 

Навіть по найпростіших FPV дронах (по суті, конструктор лего) розрахунок простий – нам потрібно як мінімум 6000-7000 фахівців. 

Станом на сьогодні в нас є умовно 1000 екіпажів. Якщо кожен застосовує всього 1 дрон на день – це 30 000. Є екіпажі, які відпрацьовують по 7-10 апаратів на день і дуже успішно, ці відео потім гріють серце всім українцям. Отже, 1000 на 5 дронів на 30 днів = 150 000 дронів на місяць. 

Росіяни  активно біжать в цьому напрямку. І коли така кількість дронів полетить нам на голови, ми не зможемо йти вперед. Потрібно мати ефективний, серійний контрзахід. А це питання буквально місяців.

Ми біжимо марафон за правилами спринту. На стійкість і швидкість водночас. Якщо ми хочемо вижити, нам потрібно наздоганяти. 

Міністерство технологічної поразки

Як би  жорстоко це не звучало, але, по суті, ми міняємо людей на квадратні метри і час. Люди на війні виграють нам час, час щоб ми встигли підготуватись. Насправді ціною свого життя і здоров'я вони зберігають шанс вижити своєму племені.

Треба чесно визнати – ми не були готові до війни такого масштабу

Готуватись потрібно насамперед технологічно, адже людство рухається в сторону війн роботів, нейронок, штучного інтелекту, систем ситуаційної обізнаності, інтелектуальних систем наведення, автоматизованих систем управління боєм etc. 

Міністерство оборони цей час втрачає. 

Чому так сталось? 

Відсутність компетентного, відповідального лідерства. Поясню, що це значить на конкретних прикладах.

З 2020 по 2021 рік міністром оборони був Андрій Таран. Ця людина просто втратила для всіх нас півтора року часу. Рідкісна некомпетентність, помножена на конфлікт із Генштабом.

Олексій Рєзніков став міністром оборони 4 листопада 2021 року. До повномасштабної залишалось 4 місяці. Вже з жовтня всі західні ЗМІ писали про вторгнення, себто кожна кухарка в світі була поінформована. Тим паче був поінформований міністр. 

До того часу в нас вижили буквально 5-6 якісних виробників БПЛА. Всі інші зійшли з дистанції ще десь у 2016-2017 роках через відсутність системної державної політики й фінансування. 

Так от, коли ми говоримо про компетентне лідерство, передусім йдеться про розуміння, що дрони будуть визначальним фактором у цій війні. І маючи 4 місяці часу, потрібно було контрактувати всіх, хто був на ринку, на сотні комплексів. 

Ми мали ще кілька місяців, щоб втягнути комплектуючі, був ще невеликий ресурс по часу. Паралельно треба було негайно спрощувати процедуру для всіх охочих виробляти дрони й давати чіткий сигнал інженерам: ось кошти – закупляйте комплектуючі, робіть, ми все купимо. 

Що відбулося в реальності?

Міністерство законтрактувало на 2022 рік лічену кількість бортів. Тих же "Лелек" було придбано буквально кілька комплексів. Те саме стосувалося й інших виробників. 

А коли після повномасштабного вторгнення РФ Міністерство було готове купляти все й у всіх, то сталася прикра дрібниця – довелося чекати місяцями, поки виробники замовляли й чекали на комплектуючі. Тому перші місяці ми воювали майже без дронів.

Ба більше, навіть за 9 місяців після вторгнення міністр не розумів, як застосовуються дрони на війні, чому весь передній край вимушений спиратися на китайські "Мавіки" і яка катастрофа була б без них:

"Але не ідеалізуймо "Мавіки". У мене в закупці "Мавіків" немає, щоб ви розуміли. Військові не сприймають, вони називаються нашими генералами "весільні дрони". Знімають весілля цими дронами…"Мавік" живе добу-дві максимум, якщо його серйозно використовують. Але давайте без ілюзій: цей дрон не змінить ситуацію на полі бою". 

Міністра критикували за визначення "весільни дрони", але тут я з ним якраз згодна – дрон справді весільний. 

Важливо інше. Міністр в грудні 2022 року коментував: "Цей дрон не змінить ситуацію на полі бою". Дрон, на якому і досі тримається вся перша лінія оборони. Але в перші місяці не було навіть "Мавіків", держава їх теж не купила. Було лише те, що почали віддавати фотографи, журналісти, туристи, магазини техніки. Критично мало.

Читайте також: "Крайній цинізм": що не так із заявою Міноборони про виробництво дронів

Як ми це перекривали?

Людьми. Розвідували, штурмували живими людьми. Їх вбивали, ми посилали наступних. І так тисячами. 

Ну і процедуру для виробників спростили аж у вересні 2022-го. А запрацювала вона толком у жовтні. Тобто минув майже рік від призначення міністра. 

Спрощенням міністр, до речі, досі дуже гордиться. І правильно робить. Ще ж якби вчасно.
Загалом Міністерство і досі стоїть в позиції пасивного покупця – "ви нам принесіть, покажіть – якщо воно літає, ми, можливо, купимо". Цей час давно минув. 

Чиновники Міністерства мають усвідомити: головна людина в країні зараз – інженер, а чиновники – це лише обслуговуючий персонал за наші податки.

Чиновник має зробити все, щоб інженери виготовили сотні тисяч своїх "Ланцетів", "Шахедів", протиракетних систем, РЕР, РЕБ, необхідного програмного забезпечення.

Чиновник має зрозуміти, що саме від інженера зараз залежить життя і його сім'ї (якщо сім'я в Україні). 

Інженерні рішення збережуть  життя сотень тисяч наших людей і знищать стільки ж ворога.

Справдливості заради варто сказати, що Міністерство оборони – об'єктивно складне, неповоротке і бюрократизоване. Справитись важко, далеко не кожна людина це потягне.

Тому крім сильного міністра оборони має бути сильним весь уряд. Кожне міністерство зараз має частково виконувати оборонні функції, планувати свою роботу, тримаючи питання оборони на першому місці. 

Міністерства мають ходити за виробником і питати: чим тобі допомогти? 

В тебе проблема завезти комплектуючі? Давай ми дамо супровідний лист, поїдемо з тобою на завод за кордон. 

Тобі важко пройти Митницю? Поїхали вирішувати, давай спростимо правила завезення.

В тебе немає приміщення, потрібна бронь інженерів, треба верстати на "Укроборонпромі", швидкі кошти на комплектуючі? Тримай, тільки нарощуй масштаб. 

Потрібно невідкладно консолідувати закупівлі імпортних комплектуючих, створити стратегічні запаси двигунів, модулів зв'язку, навігації, автопілотів, авіоніки, літієвих батарей, оптики тощо. Тому що ми повністю залежні від імпортних комплектуючих, і локалізація виробництва – предмет окремої державної політики в рамках розвитку галузі.
Необхідні  прямі централізовані закупівлі від держави, зняття всіх перешкод по ввезенню і виробництву, дерегуляція і так далі. Одним слово, робота з виробниками однією командою. 

Наразі така проактивна позиція по військових технологіях у Міністерстві справді є. Тільки не оборони, а цифровізації. Але самі вони, при тому що Мінцифри не є профільним міністерством і має 100500 інших задач, точно це не витягнуть.

Хто натомість?

Особисто я давно змирилась з тим, що ті, хто десятки років вів до провалу оборонної галузі, не понесуть за це відповідальність. Ні за здачу ядерної зброї (принаймні тактичну ми могли утримувати), ні за ракети й літаки, які ми віддали росії і якими нас зараз вбивають. Ні за провал супутникової програми etc. Хоча прізвища цих людей легко гугляться.

Тому в мене немає жодних ілюзій щодо того, що ті, хто занапастив галузь військових технологій, понесуть за це хоч якусь відповідальність. Немає такої статті в Кримінальному кодексі – "просрав галузь військових технологій". Є статті за корупцію, та це вже окрема тема.

Але принаймні політична відповідальність має наступати. Треба мати совість і йти з посади.

Я розумію, чому після всіх корупційних скандалів міністр і досі на посаді. Про це часто говорять і його колеги:

  1. лояльний до Офісу президента, вміє приносити тільки гарні новини і навіть погані видавати за гарні або просто не озвучувати;
  2. гарний комунікатор, налагодив зв'язки з партнерами і виголошує на фуршетах з ними доволі дотепні тости. Що скажуть всі – і друзі, і вороги, – якщо під час війни зняти міністра?
  3. не знайшли альтернативу.

Справедливості заради треба віддати належне, на міжнародних переговорах міністр справді робив багато, щоб Україна отримала зброю. І він справді гарно комунікує з партнерами. Однак це не позиція топуправлінця в найскладнішому Міністерстві під час наймасштабнішої війни з часів Другої світової. Це позиція амбасадора по зброї. І таких амбасадорів зараз багато не буває.

Щодо можливої кандидатури на цю посаду. Я не повірю, що на багатомільйонну країну немає чесної людини з серйозним управлінським досвідом і вмінням ухвалювати непрості рішення.

Варто подивитись на людей, у яких є конкретні досягнення в кар'єрі, які вибудовували великі бізнес-процеси, організації, компанії, що визнаються в Україні та за кордоном.


Гарна освіта, досвід адвокації на міжнародних переговорах, конкретні досягнення у допомозі фронту. 

Навіть за ці 1,5 року людина має показати, що конкретно вона зробила для оборони, в математиці війни завжди є вимірювані KPI. Вже не кажучи про тих, хто працює з 2014. 

Це не має бути кадровий військовий – ставити військових на такі позиції неправильно  в основі. Військові мають воювати: проводити розвідку, аналізувати інформацію, розуміти оперативну обстановку,  планувати операції, готувати особовий склад і техніку тощо. Міністр же має забезпечити військовим все необхідне для ведення війни.

Чи може стати міністром жінка? Звісно. В десятках успішних країнах міністри оборони – саме жінки, і все гаразд – армії забезпечені. 

Але міністром жінка має ставати не тому, що вона жінка. А тому що вона є професіоналом. І не тому, що лояльна і позитивна. А тому що готова поставити своїй команді задачі, дедлайни і нести жорстку відповідальність за результати

Те саме стосується і чоловіків. Компетентне лідерство – не про стать, а про віддану службу своєму народу. Особливо в цей найскладніший історичний момент, в найважчий час нашої історії.

P.S. Щоб одразу припинити чутки – я не маю жодних політичних амбіцій і не претендую на жодні посади. Після вторгнення я одразу повернулась із США, бо це мій обов'язок бути в цей час зі своїми людьми.

Однак я маю сильне бажання, щоб цей текст був почутим. Приведу для прикладу кілька своїх цитат з минулих років, адже я люблю, розвиваю, вболіваю за військові технології вже 10-ий рік. Не для того щоб стояти в позиції "я ж казала", а просто щоб почули і  повірили, принаймні зараз:

1) 2016 рік: "Пташка" на замовлення. Як працює аеророзвідка на передовій,
"Українська правда"
2) 2017 рік: Марія Берлінська: Україна – єдина країна, де волонтери займаються аеророзвідкою, "Громадське"
3) 2017 рік: Аеророзвідниця Марія Берлінська: "У мене немає поняття "мрія", є поняття "завдання", "Дзеркало тижня"
4) 2018 рік: Волонтерка Берлінська: Перед загрозою великої війни кожна людина має вміти зібрати автомат, "Українська правда"
5) 26 січня 2022 рік, за місяць до вторгнення: допис на особистій сторінці в Fb

P.P.S. Все, що знає і вміє наша волонтерська команда в кількасот людей – з радістю ділимось, передаємо, допомагаємо притомним людям всередині держави. 

Віримо, що тимчасово заміщаємо частково функції Міністерства оборони, поки всі процеси все ж таки запрацюють системно. Бо безмежно і безкомпромісно віримо, що робимо спільну справу. 

Марія Берлінська

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования

Обратная сторона службы FPV-пилотом

Россия незаконно арестовала 26 журналистов. Как действовать Украине?

Раздел Украины, раскол Запада и заигрывание с Глобальным Югом – о чем Россия врала в феврале

Почему мы возвращаем леса на юг Украины?

Европа просыпается

Переговоры с Россией. Можно ли обыграть шулера