Партнерский сбор УП. Задонать на дроны и РЭБы

Мы сейчас как никогда остро чувствуем, что значит быть людьми

Среда, 25 октября 2023, 14:40

Промова Олександри Матвійчук на всесвітньовідомій конференції TED Women 2023

Я приїхала з Києва, де працюю правозахисницею. Я багато років застосовую право, щоб захищати людей та людську гідність. Але зараз я в ситуації, коли право не працює.

Реклама:

Російські війська знищують житлові будинки, церкви, музеї, школи та лікарні. Розстрілюють евакуаційні коридори. Катують людей у фільтраційних таборах. Примусово вивозять українських дітей до Росії. Забороняють українську мову та культуру. Викрадають, грабують, ґвалтують та вбивають на окупованих територіях. І ціла архітектура ООН із міжнародних організацій та договорів не може це зупинити.

Як правозахисниця, я опинилась у дивній ситуації. Коли мене питають, як захистити людей від російської агресії, я відповідаю – дайте Україні зброю. 

Звідси питання. Як ми – люди у 21 сторіччі – будемо захищати людину, її права, свободу та гідність? Чи можемо ми покладатися на право? Чи тільки груба сила має значення?

Це важливо розуміти не лише людям в Україні, Сирії, Китаї, Ірані чи Судані. Відповідь на це питання визначає наше спільне майбутнє.

Тому що це не війна двох країн. Це війна двох систем – авторитаризму та демократії. Росія хоче переконати весь світ, що демократія, права людини та верховенство права – це фейкові цінності. Бо під час війни вони нікого не захищають.

Росія намагається переконати, що країна із потужним збройним потенціалом та ядерною зброєю може порушувати світовий порядок, диктувати свої правила міжнародній спільноті і навіть примусово змінювати міжнародно визнані кордони. 

Якщо Росія досягне своєї мети, це надихатиме авторитарних лідерів в різних частинах світу зробити те саме. Міжнародна система миру та безпеки більше не функціонує.

Демократичним урядам доведеться вкладати гроші не в освіту, охорону здоров'я, культуру або розвиток бізнесу, не в розв'язання глобальних проблем, таких як зміна клімату чи соціальна нерівність, а в озброєння.

Ми будемо свідками збільшення кількості ядерних держав, появи роботизованих армій і нової зброї масового знищення. Якщо Росія досягне своєї мети, і цей сценарій здійсниться, ми опинимося в світі, який буде небезпечним для всіх без винятку.

Непокаране зло зростає. Російські військові вчиняли жахливі злочини в Чечні, Грузії, Сирії, Малі, Лівії та інших країнах світу. Вони ніколи не були за це покарані. Вони вірять, що можуть робити все, що хочуть.

Я говорила із сотнями людей, які вижили в російському полоні. Вони розказували, як їх били, ґвалтували, забивали в дерев’яні ящики, підключали струм до геніталій, відрізали пальці, виривали нігті, сверлили коліна, змушували писати власною кров’ю. Одна жінка розказала мені як їй виймали око ложкою. 

Не було жодної легітимної причини, щоб це робити. Так само як не було жодної військової необхідності у цьому. Росіяни зробили це тільки тому, що могли.

Тому що зараз право не працює. Але я вірю, що це тимчасово.

Війна перетворює людей на цифри. Кількість воєнних злочинів зростає так швидко, що розказати всі історії просто неможливо. Але я розкажу вам одну.

Це історія 62-річного Олександра Шеліпова. Його вбили російські військові біля власного будинку. Трагедія набула широкого розголосу лише тому, що це був перший судовий процес після 24 лютого. У суді його дружина Катерина сказала, що її чоловік був звичайним фермером, але він був для неї як цілий всесвіт – і тепер вона втратила все.

Люди – не цифри. Ми повинні забезпечити справедливість для всіх людей, незалежно від того, хто вони, їхнього соціального статусу, виду злочину та жорстокості, яку вони зазнали, і чи цікавляться медіа чи міжнародні організації їхньою долею. І це реально. Нові технології дають нам можливості документувати воєнні злочини, про які ми не могли навіть мріяти ще якісь 15 років тому. Досвід Белінгкет та інших розслідувачів переконує, що ми можемо відтворити що сталося навіть не знаходячись на місці.

Люди – не цифри. Ми маємо повернути людям їхні імена. Тому що життя кожної людини має значення.

Ми досі дивимося на світ через призму Нюрнберзького трибуналу, де воєнних злочинців засудили, лише коли нацистський режим впав. Але ми живемо в новому столітті. Справедливість не має залежити від того, як і коли закінчиться війна. Правосуддя не має чекати. Глобальний підхід до правосуддя за воєнні злочини потрібно змінити. Ми маємо створити спеціальний трибунал зараз і притягнути Путіна, Лукашенко та інших воєнних злочинців до відповідальності. 

Так, це сміливий крок. Але це потрібно зробити, бо це правильно.

Я багато років працюю із правом, і точно знаю, якщо ти не можеш покласти на правові механізми, ти завжди можеш покластися на людей. Ми звикли мислити категоріями держав та міждержавних організацій. Але звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони собі думають.

Відразу після вторгнення міжнародні організації евакуювали своїх співробітників, тому це були звичайні люди, що допомагали вижити під артилерійським вогнем, вивозили людей під обстрілами із зруйнованих міст, рятували із-під завалів житлових будинків, пробивалися в оточення із гуманітарною допомогою.

Звичайні люди почали робити надзвичайні речі. І тоді стало очевидно, що звичайні люди, які борються за свою свободу, є сильнішими, ніж друга армія світу. Що мобілізація мільйонів людей у різних країнах може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.

Бо люди в Україні вистояли також завдяки вам. Коли звичайні людей у різних країнах підтримали нас. Хтось збирає пожертви, хтось пише про те, що відбувається, хтось проводить мітинги та вимагає від уряду надати Україні зброю, а хтось закрив свій бізнес в Росії, бо свобода того варта.

Будь цим кимось. Підтримайте нашу боротьбу. Зробіть наш голос видимим. Займайте активну позицію, а не просто позу. Є багато речей, які не мають жодних кордонів. Свобода одна із таких речей. Так само як і людська солідарність.

Коли почалося повномасштабне вторгнення демократичні країни сказали, давайте допоможемо Україні не програти. Натомість ми повинні думати про те, як допомогти Україні перемогти. Є величезна різниця між "давайте допоможемо Україні не програти" і "давайте допоможемо Україні перемогти швидко". Демократії мають перемагати у війнах. Бо тільки поширення свободи робить наш світ безпечним.

І мова не про те, щоб Україна склала зброю. Люди в Україні, як ніхто хочуть миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Окупація – це інша форма війни. Окупація – це не просто зміна одного державного прапору на інший. Окупація – це насильницькі зникнення, катування, депортації, примусове усиновлення твоєї дитини, стирання ідентичності, фільтраційні табори та масові могили.

Я нікому не побажаю пройти через цей досвід. Але ці випробування змусили нас проявити свої найкращі риси – боротися за свободу, бути сміливими, брати відповідальність на себе, приймати складні, але правильні рішення, допомагати один одному. Ми зараз як ніколи гостро відчуваємо, що значить бути людьми.

І в нас немає часу. Час для нас конвертується в смерті.

Зрештою, ви не маєте бути українцями, щоб підтримати Україну. Достатньо бути просто людиною.


Олександра Матвійчук

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования

Как и зачем я перестала есть сладкое

Саморегуляция. Как нам всем не захлебнуться продуктами своей же жизнедеятельности?

Финансирование агрессии: Доходы России от нефти и газа превышают 680 миллиардов евро

Как уменьшить давление на бизнес без законодательных изменений

Как привлечь громады и бизнес к повторному использованию отходов?

"И золотое, и дорогое" строительство. Есть ли смысл инвестировать в коммерческую недвижимость