"Дайте голос украинским женщинам, которые борются за право страны на существование": речь с церемонии "УП 100. Сила женщин"
Промова головної редакторки "Української правди" Севгіль Мусаєвої на другій церемонії лідерок України "УП 100. Сила жінок", яка відбулася 25 березня 2025 року в Києві.
Мені багато чого хочеться сказати вам сьогодні: неймовірним, сильним жінкам, які присутні в цій залі. Але почати я хочу з короткої власної історії.
Три роки тому саме в цей день, 25 березня 2022 року, в ці перші страшні тижні повномасштабного вторгнення, я летіла в США, щоб підтримати свою рідну сестру.
За 10 днів до цього російський снайпер прицільним пострілом вбив в Ірпені її коханого, американського режисера-документаліста Брента Рено.
Моя країна була охоплена вогнем війни, наша команда "Української правди" працювала тоді день і ніч, щоб надавати перевірену інформацію читачам, деякі з колег вирішили приєднатися до війська. Щоранку після двогодинного сну ми прокидалися і не могли повірити, що все це відбувається з нами в реальності. І в цій жахливій безвиході десь ще треба було знайти сили, аби пережити важку втрату.
Моя дорога з України тривала довгих 30 годин. І на цьому шляху в різних містах, країнах та аеропортах я постійно зустрічала втомлених, знесилених, засмучених українських жінок, які рятували своїх дітей і у яких при знайомстві, незважаючи на весь жах пережитого, завжди знаходилися правильні слова, аби підтримати і мене.
Яким було моє здивування, коли в аеропорту Атланти на пересадці мене затримала міграційна служба США. Я провела в пункті для прийому біженців кілька годин і вже запізнювалася на свій наступний рейс, коли врешті-решт дійшла моя черга для розмови з прикордонними інспекторами. Вони були впевнені, що я приїхала до США, щоб просити притулок і відмовлялися вірити, що за тиждень я планую повернутися до України.
– Ви впевнені, у вашій країні війна і ви можете провести в нас щонайменше 90 днів, ми можемо вам надати притулок?
– Так, я впевнена. За тиждень я повернуся до України, у мене там важлива робота. Відпустіть мене, до мого рейсу залишилося 20 хвилин і мені потрібно вранці бути на похороні, – сказала я тоді, заливаючись слізьми..
Інспектор зжалився наді мною, додав, що вся його родина молиться за Україну, але навряд чи "ви зможете встояти" і допоміг донести валізу вже після того, як реєстрація на мій рейс закінчилася. За пару годин після цього я змогла обійняти свою сестру.
Чому я розповідаю цю історію? Бо знаю, що кожна з вас, жінок, які сидять в цій залі, заплатила свою ціну за ці три роки повномасштабного вторгнення. В кожної з вас на все життя залишиться спогад з цієї війни, який не можна викреслити з пам'яті, якби не намагалися. Спогад, який нагадує нічний жах, але від якого не можна прокинутися.
Розповіла її я ще і тому, що в той, один із найважчих особистих тижнів цієї війни, до мене прийшло усвідомлення важливості сестринства. І я зараз не маю на увазі стосунки з найближчою людиною.
В той складний період мені допомогли, мене тримали, мені давали сил йти далі кілька неймовірних жінок з мого оточення.
І сьогодні з цієї сцени я голосно хочу говорити не лише про силу жінок, але і про силу сестринства.
В нашому суспільстві все ще існує багато патріархальних стереотипів про те, що жіночої дружби та жіночої солідарності не існує.
Але війна руйнує ці застарілі уявлення. Українки щодня доводять, що це брехня. Я знаю багато прикладів, коли у найскладніших життєвих ситуаціях жінки підтримували і рятували одна одну. І я хочу, щоб ми зрозуміли, наскільки сильними ми є, коли ми боремося за спільні цінності, коли наш біль та наша емпатія перетворюються на силу, здатні зцілити найглибші рани цієї війни.
Мої дорогі сестри, я надихаюся вами, коли читаю ваші неймовірні історії, я зцілююся разом з вами завдяки вашій силі.
З нами в цій залі сьогодні Олена Жук, яка разом зі своїм чоловіком Романом Жуком кілька років тому започаткувала екопікніки на Закарпатті. Коли почалася війна, Роман добровільно пішов у військо, у травні 2022 року він загинув. В пам'ять про чоловіка, Героя України, Олена створила "Eco Film Festival" в рідному місті і висадила 13000 тюльпанів.
Волонтерка з Томаківки Лілія Лях на початку війни самостійно виготовила кілька сотень бронежилетів. Сини Лілії – старший Максим і молодший Іван – стали на захист країни в квітні 2022 року. Рівно за рік Максим загинув від кулі снайпера, врятувавши свого молодшого брата.
"Лілія Лях – надзвичайно сильна духом жінка. Вона не опустила рук, а почала ще більше допомагати нашим військовим. Вона організовує збори, волонтерить, підтримує тих, хто бореться. Одразу після загибелі Назара вона приїхала до мене. Обіймала, підтримувала, говорила слова, які надихають", – так про Лілію пише мама азовця Назарія Гринцевича – Маріанна Колос.
Олена Апчел мала успішну кар'єру культурної менеджерки за кордоном, посвідки на проживання в двох європейських країнах, але в минулому році повернулася до України і підписала контракт з Національною Гвардією.
"Я йшла доброволицею у військо, усвідомлюючи, що армія – це стара, жорстока, шовіністична, туга і бюрократична машина. Ну і очевидно – машина, яка загрузла, як з рештою і наше суспільство, в найдавнішому стереотипі патріархату – глибинній мізогінії. Яка, до речі, шкодить не тільки жінкам, але і й чоловікам. Втім, жінкам набагато більше", — написала Олена в кінці минулого року.
Сьогодні вона теж в цій залі.
Це лише кілька історій з нашого проєкту. Мені шкода, що ми розкажемо 100 з них. В реальності їх набагато-набагато більше.
Цього року ми отримали більше 2500 заявок. Окремо я хочу сказати про те, наскільки різні ці жінки.
Правозахисниці, викладачки, юристки, науковиці, дизайнерки одягу, журналістки, фотографки, блогерки, креативниці. Серед нас є директорка збагачувальної фабрики в прифронтовому місті Надія Судак і дослідниця болю Нана Войтенко.
Різноманітність — це одна з найголовніших відмінностей нашого проєкту.
Наймолодшій учасниці — 7 років. Це Саша Паскаль, яка втратила ногу через російську ракету, але не втратила віру у власну мрію — стати гімнасткою. Найстаршій 72 роки. Тетяна Теплюк, медикиня 12 бригади спеціального призначення Азов. Пройшла оборону Маріуполя, російський полон, тюрму в Таганрозі, а після звільнення повернулася на службу.
Закінчити я хочу тим, що цієї події та цього проєкту в 2025 році не мало бути.
В кінці минулого року, коли ми складали графік заходів на наступний рік, вирішили відмовитися від проведення церемонії. Цей проєкт потребує зусиль та ресурсів, а тема жіночого лідерства ще досі залишається непопулярною серед рекламодавців. Так, на жаль. Я мала це сьогодні сказати.
Але потім в кінці грудня я слухала маму Ірини Цибух на нашій Премії УП і відчула серцем, що ми маємо зробити цей проєкт, як би важко і непопулярно це не було, аби підтримати сотні, тисячі жінок в нашій країні, які переживають цю страшну війну.
З цієї простої обіцянки і собі самій, і мамі Іри, і кільком десятків присутніх почався цей шлях. І я дякую нашим партнерам, які підтримали цей важливий соціальний проєкт і цей захід все ж став можливим.
Так, наша цьогорічна церемонія присвячена Ірі, лауреатці "УП 100. Сила жінок" минулого року, яка врятувала десятки українських військових і намагалася впровадити культуру пам'яті в нашому суспільстві.
Ми пам'ятаємо, Іро, всі твої зусилля не забуті, ти продовжуєш змінювати і нас, і країну і в іншому світі.
Сьогодні, перефразовуючи гасло суфражисток, які століття тому боролися за наші права, я хочу сказати: Give women a voice.
І кольори, які вони зашифрували в цю фразу — green, white and violet (зелений, білий та фіолетовий) — більше 100 років тому, є візуальною частиною нашої сьогоднішньої церемонії.
Переосмислюючи цю фразу я хочу сказати наступне : "Дайте голос українським жінкам, які зараз виборюють найголовніше право — право нашої країни на існування".
Слава Україні!
