Кто виноват в том, что Киев русскоязычный?

Вторник, 12 июня 2001, 12:29
Ми вже якось примирились з тим, що столиця України, Київ – російськомовне місто, хоча українською в ньому володіє більшість, а розуміють навіть негри, індуси та в’єтнамці і, крім нападок окремих маразматиків, ставлення до української мови загалом толерантне. Тоді хто ж винен, що Батько міст Руських спілкується переважно російською?

Ви скажете, що винна в тому майже чотирьохсотлітня політика русифікації російсько-совєцької імперії? Попса! Десять років незалежності з сучасним розвитком телерадіомовлення та за відповідної пропаґанди могли б давно це цілком компенсувати . То може – брак національної самовизначеності киян? Нє-а. Більшість російськомовних киян свідомо вважають себе українцями. Ну то, може, просто людей в школі української не вчили? Може. Але в тому вони не винні. А винний в тому, що столиця говорить російською, наш брат... західняк.

Дехто почне слиною бризкатися: та Галичина – це П'ємонт України, Буковина – колиска української сучасної пісні і взагалі: коли б не західняки – українська мова давно вже щезла б, і тому подібна мура. Та вишпортаємо колоду зі свого власного ока і розглянемо її ретельніше. Вихідців з Західної України у столиці коли не половина, то четверта частина – точно. І щодня кількість заробітчан-західняків, що з’їжджаються до столиці на ПМП* дедалі зростає. Додайте до них ще “транзитних”: коли така юрба збирається в Римі або Торонто - це відразу дається взнаки! А в Києві що? А те, що саме вихідці з Тернопільщини, Франківщини та Львівщини, вдаючи з себе офіґенних інтеліґентів, першими починають "виламуватись" "на російській", навіть коли їх про це зовсім і не просять.

Саме наш брат галіцус** першим починає соромитися власної самобутньої говірки, почуваючи себе "селом", а тому, вбравшись у "фірмові" лахи, намагається в Києві як найскорше розчинитися у натовпі і мовно в ньому не виокремлюватися. Доходить до гірко-смішного, коли люди при знайомстві "калякають" одне з одним російською, а за хвилину з'ясовується що вони вихідці з... сусідніх районів Прикарпаття.

І ось такий буцімто-патріот зі штучними комплексами меншовартості потрапляє в російськомовний робочий колектив. Людина, зрозуміло, відчуває психологічний дискомфорт: нове оточення, нові люди, інший ритм життя. Однак замість того, щоб говорити як вмієш, вона намагається щось сплітати російською, як їй здається, мовою. За рік часу з такого "бойця" виходить “порядний” столичанин, що розмовляє "на чєловєчєском язикє". Ще одним абориґеном стало менше. Проте одним лохом більше: діалектичних, фонетичних особливостей, специфічних мовних зворотів можна не позбутися до кінця життя – вже в генах сидить.

Особливо при переході на споріднену мову. Ось і виходить, що головними поширювачами суржика в Києві є… неудовбенні патріоти з Галичини. Ось і маємо, що замість приросту україномовного елементу в столиці – розлазиться суржикомовний покруч по самому українському, бляха, П’ємонті – Галичині: коли такий “новий кієвскій” Шкодич чи Чортюк приїздить на шинку та кутю до рідного галицького села, то він вже "вчьоний" і йому пальця в рот не встромляй!

Хто винен – з’ясували. Тепер: чому? Що заважає керівнику фірми чи менеджеру вищої ланки, вихідцям з Західної України, не товкти себе в патріотичні груди, а почати з малого: спілкуватись на роботі та вести діловодство рідною мовою? Життєва практика свідчить, що коли хоча б один в колективі розмовляє українською та ще й з КРАСИВИМ західним діалектом, то і решта співпрацівників поступово її підхоплюють, без зайвого примусу та нав'язування. Може, відцурання від української мови відбувається тому, що вона автоматично асоціюється з напівписьменним патрульним мєнтом, який натягнув службовий стрій і відчув себе мало не Бетменом та, лузаючи насіння, ганяє з кийком за старенькими бабусями, котрі те ж насіння і продають? Чи, перепрошую за дешевий популізм, українська мова сьогодні сприймається виключно в поєднанні з державним чинушою, бюрократичною тяганиною та скандалом навколо президента, котрий не володіє нею так само, як і російською? Чи може киян просто аж підкидає та трясе від тих марґіналів на Хрещатику - з патріотичними гаслами, українською мовою і з зовнішністю безпритульників: засмальцьована куфайка, неголене обличчя, немиті з пів-року голова та руки, подерті, колись військові, штани і таке інше? “Так: зміни, опозиція – то все добре, і я "ЗА", але чому це все обов'язково повинно мати бомжівське обличчя?” Або: “І оці бомжі будуть мені щось втирати про любов до України та повчати, як я маю розмовляти?! Та йдіть ви хлопці на… кий!”– приблизно так міркує пересічний перехожий і ніц, крім огиди, в тому числі і до мови, в нього такі “борці” не викликають. І ти, позавчора – західняк, а від вчора – киянин, щоб, бодай зовні, дистанціюватися від “покидьків на Хрещатику”, починаєш маскуватись, збиваючись не до ладу, не до складу, на російську. Га? Добряче доклалися до формування почуття меншовартості західних українців і “інтеліґєнти-фільолоґи”, котрі свого часу втовкмачили їм в голови, що сучасна літературна укрмова базується на говірках Центральної України, все решта – діалектизми, а “оці, ваші, западні” ще й перенасичені полонізмами. Галіцуси на це мовчки "повéлися" і заради Ідеї Соборності погодилися: діалектизми – так діалектизми, полонізми – так полонізми. Видно, непруха з мовою.

О, вічно толерантні, безхребетні західняки! І не знають вони, що так то воно так – база мови знаходиться в центрі України, але мова на місці не тупцює, а повсякчас розвивається, в тому числі – завдяки діалектам, і вдосконалювати та робити зміни в ній насамперед належить не захирілим філологам-ортодоксам совєцького вишколу, для котрих вона є робочою мовою з 9-ої до 18-ої години, чи діаспорним підстаркуватим “банякам”, а тим, хто нею вільно володіє і спілкується від побуту до… смерті. Сьогодні такими мовотворними тубільцями залишаються поки що західні українці (факт!). І начхати вони повинні на всі ті повчання! І не соромитися свого галицького діалекту, а навпаки – пишатись ним та показувати оточуючим його модерновість, гнучкість та стильність.
А полонізми? Та не так їх вже там багато і є, як професори нас шугають: порівняно з русизмами…. Та це вже не про Київ, а про колоду в оці.

* ПМП – постійне місце проживанняї
** Галіцус (від нім.Galicius)– зневажливе назвисько мешканців Галичини.




powered by lun.ua