"Черный вторник" семь лет спустя
Четверг, 18 июля 2002, 19:35
Невивчені уроки кривавого похорону. Правове й моральне
Такої ганебної "картинки", яку сім років тому транслювали з України західні телеканали, Європа не бачила вже давно: посеред столиці європейської (хто б казав!) держави право- (невже?) охоронці лупили гумовими кийками по митрах священиків та архімандритів, людей, які прийшли до стін духовної святині, щоб за церковним звичаєм поховати там свого патріарха.
Так, це було справді небачене варварство, безглузда дикість. Але те, що сталося потім, є значно страшнішим. Бо згодом про криваві події "чорного вівторка" просто... забули. Ні, не ті, кому довелося ковтнути отруйних випарів "черемхи" чи втікати темними під'їздами від здичавілих беркутівців, і не ті, хто протягом кількох років безуспішно закликав притягти винних до відповідальності.
І вже напевно не ті, хто після похорону владики довіку залишився інвалідом. Погано з пам'яттю, як виявилося, в української влади, в українського правосуддя, зрештою, в української церкви. Як ви гадаєте, чому?
Точної відповіді не знає ніхто. Але кожен, хто бодай на хвилину замислиться над цим запитанням, зрозуміє: злочинці не звикли карати самі себе. Того дня, коли Україна прощалася з Патріархом своєї — української — церкви, глава держави не тільки не вважав за потрібне вшанувати пам'ять померлого особисто, але навіть не надіслав церковному синоду офіційної телеграми зі співчуттям. У день похорону його в Києві не було.
Термінові справи змусили "верховного арбітра нації" чкурнути до сусідньої Білорусі. І мало хто не обговорював страшну здогадку, що виникла у когось із досвідчених політиків та хвилею прокотилася майданом: вказівку "будь-що не допустити поховання патріарха у стінах Софії" дав своїм васалам саме Президент. Вони дуже старалися...
Влада ж від відповідальності просто усунулась. Не менш нагальні проблеми, ніж у гаранта, вочевидь, відволікали від відвідання жалобної процесії й прем'єр-міністра Марчука, і мера столиці Косаківського, й інших високопосадових осіб держави. Хоч поруч із труною глави нашої православної церкви стояли не тільки "свої" та інші православні (майже всіх конфесій) ієрархи, а й католицькі, євангелістські, мусульманські, іудейські та багато інших.
Так прийнято в усьому світі, так належить за законами моралі, які завжди були стійкішими навіть від офіційного законодавства. Та це в цивілізованому світі моральні норми є законами і для влади.
Після 18 липня 1995 року президента України засипали телеграмами, зверненнями, відкритими листами, які волали з газетних сторінок: де ви були, пане Кучмо? Чи пам'ятаєте ви, яку країну очолювати вас обрав народ?
У відповідь "народ" почув щось неймовірне. Виявляється, глава держави і гарант якої там не є, але Конституції, нічого про злочинні дії своїх підлеглих... не знав. Як зручно бути президентом — все добре завжди можна записати собі в заслуги, усе погане звалити на своє оточення. Навряд чи хтось тоді повірив Леоніду Кучмі. Зате всі побачили справжнє обличчя нашої влади — ні, таки не української. А це ж був тільки перший рік президентського правління другого всенародно обраного президента. України...
2001-й був уже сьомим. Історія повторюється, і не завжди у вигляді фарсу: день народження Тараса Шевченка багатьом нагадав день похорону патріарха Володимира (Романюка). Ті ж самі загони озброєних щитами та кийками беркутівців, ті ж спровоковані унсовці на передньому краї, ті ж розпачливі зойки ні в чому не винних людей, які мирно вшановували пам'ять великої людини, побоїще, сльозогінний газ...
Ті, та не ті. Мабуть, щось таки змінилося в нашій державі, і "зам'яти" гучну справу так, як це зробили після "чорного вівторка" 1995-го, вже не виходить. Так, уже більше року в Україні сидять за гратами справжнісінькі політичні в'язні, які марно намагаються добитися справедливості, але про них НЕ ЗАБУТО. Про події 9 березня 2001 року постійно нагадує опозиція, їх обговорює преса, продовжують бити на сполох міжнародні організації. Тихо б'ють, але це принаймні якийсь розголос.
Звісно, намагалися забезпечити бодай видимість розслідування і тоді, після вівторкових подій у липні 1995-го. Постраждалих навіть викликали на допити, чи то пак, "давати свідчення". Проти кого?
Ось як про це розповідає свідок тих подій, настоятель церкви Благовіщення при Києво-Могилянській академії отець Богдан, якому випало бути серед тих, хто ніс труну з тілом святійшого Володимира: "Усім свідкам, а насамперед духовенству, правоохоронці демонстрували відеозаписи з майдану, на яких було зафіксовано бійки між бійцями "ОМОНу" й учасниками процесії.
Саме бійки, а не побиття, бо слідчих чомусь цікавили тільки ті моменти, коли люди намагалися хоч якось захиститися від міліцейських кийків. Ніхто не показував, як топтали державний прапор чи до смерті забивали ногами молодого унсовця (сам бачив).
Зате мене довго розпитували, чи не знаю я прізвища священика, який наважився боронитися від розлюченого беркутівця, прикриваючись древком хоругви. А про те, під яким, власне, формулюванням було відкрито цю справу, нам так ніхто і не сказав. Як і про те, чи була вона взагалі доведена до кінця..."
Що ж, ця кривава "проба пера" виявилася вдалою: сім років тому вона дозволила "кому треба" переконатися, що в нашій державі може зійти з рук будь-який антинародний злочин. А владі взагалі дозволено все — її судити нікому. Тож чи у владі проблема? Чи винна особа, котра сидить у найвищому кріслі країни на вулиці Банковій, яким би не було її прізвище, в тому, що український народ сам дозволяє вважати себе отарою, з благеньким беканням слухняно бігаючи по колу за своїм круторогим бараном?
До слова, достеменно так нікому й невідомо, чи були спроби "з'ясувати стосунки" з державним керівництвом після "чорного вівторка" з боку керівництва церковного. "Ми ніколи не знатимемо, що відбувається насправді там, "у верхах", — без зайвих ілюзій з цього приводу каже отець Богдан. — Можновладці завжди між собою домовляться. І кого при цьому цікавитиме думка народу? Вони розігрують свої шахові партії, яких нам ніколи не покажуть — це їхня гра".
Завершити хочеться також словами настоятеля Благовіщенського храму. Дуже вже влучно отець Богдан сформулював нашу істинну проблему: "Українцям треба Мойсея. Він водив народ свій по пустелі сорок років, аби вивітрити в ньому почуття раба. Тепер євреї вже ніколи не забудуть, якої вони крові — бо вони народ. А ми — народонаселення.
Сорока років нам не вистачить. Надто вже живучі ті раби в українських душах. Може, наша влада — це спокута за рабське самоусвідомлення? Кого заслуговуємо, того й маємо... Та Мойсеїв я в Україні не бачу. Доведеться чекати, поки з'являться. А поки що й далі блукатимемо без поводиря..."
Завершити хочеться також словами настоятеля Благовіщенського храму. Дуже вже влучно отець Богдан сформулював нашу істинну проблему: "Українцям треба Мойсея. Він водив народ свій по пустелі сорок років, аби вивітрити в ньому почуття раба. Тепер євреї вже ніколи не забудуть, якої вони крові — бо вони народ. А ми — народонаселення.
Сорока років нам не вистачить. Надто вже живучі ті раби в українських душах. Може, наша влада — це спокута за рабське самоусвідомлення? Кого заслуговуємо, того й маємо... Та Мойсеїв я в Україні не бачу. Доведеться чекати, поки з'являться. А поки що й далі блукатимемо без поводиря..."
Такої ганебної "картинки", яку сім років тому транслювали з України західні телеканали, Європа не бачила вже давно: посеред столиці європейської (хто б казав!) держави право- (невже?) охоронці лупили гумовими кийками по митрах священиків та архімандритів, людей, які прийшли до стін духовної святині, щоб за церковним звичаєм поховати там свого патріарха.
Так, це було справді небачене варварство, безглузда дикість. Але те, що сталося потім, є значно страшнішим. Бо згодом про криваві події "чорного вівторка" просто... забули. Ні, не ті, кому довелося ковтнути отруйних випарів "черемхи" чи втікати темними під'їздами від здичавілих беркутівців, і не ті, хто протягом кількох років безуспішно закликав притягти винних до відповідальності.
І вже напевно не ті, хто після похорону владики довіку залишився інвалідом. Погано з пам'яттю, як виявилося, в української влади, в українського правосуддя, зрештою, в української церкви. Як ви гадаєте, чому?
Точної відповіді не знає ніхто. Але кожен, хто бодай на хвилину замислиться над цим запитанням, зрозуміє: злочинці не звикли карати самі себе. Того дня, коли Україна прощалася з Патріархом своєї — української — церкви, глава держави не тільки не вважав за потрібне вшанувати пам'ять померлого особисто, але навіть не надіслав церковному синоду офіційної телеграми зі співчуттям. У день похорону його в Києві не було.
Термінові справи змусили "верховного арбітра нації" чкурнути до сусідньої Білорусі. І мало хто не обговорював страшну здогадку, що виникла у когось із досвідчених політиків та хвилею прокотилася майданом: вказівку "будь-що не допустити поховання патріарха у стінах Софії" дав своїм васалам саме Президент. Вони дуже старалися...
Влада ж від відповідальності просто усунулась. Не менш нагальні проблеми, ніж у гаранта, вочевидь, відволікали від відвідання жалобної процесії й прем'єр-міністра Марчука, і мера столиці Косаківського, й інших високопосадових осіб держави. Хоч поруч із труною глави нашої православної церкви стояли не тільки "свої" та інші православні (майже всіх конфесій) ієрархи, а й католицькі, євангелістські, мусульманські, іудейські та багато інших.
Так прийнято в усьому світі, так належить за законами моралі, які завжди були стійкішими навіть від офіційного законодавства. Та це в цивілізованому світі моральні норми є законами і для влади.
Після 18 липня 1995 року президента України засипали телеграмами, зверненнями, відкритими листами, які волали з газетних сторінок: де ви були, пане Кучмо? Чи пам'ятаєте ви, яку країну очолювати вас обрав народ?
У відповідь "народ" почув щось неймовірне. Виявляється, глава держави і гарант якої там не є, але Конституції, нічого про злочинні дії своїх підлеглих... не знав. Як зручно бути президентом — все добре завжди можна записати собі в заслуги, усе погане звалити на своє оточення. Навряд чи хтось тоді повірив Леоніду Кучмі. Зате всі побачили справжнє обличчя нашої влади — ні, таки не української. А це ж був тільки перший рік президентського правління другого всенародно обраного президента. України...
 |
Ті, та не ті. Мабуть, щось таки змінилося в нашій державі, і "зам'яти" гучну справу так, як це зробили після "чорного вівторка" 1995-го, вже не виходить. Так, уже більше року в Україні сидять за гратами справжнісінькі політичні в'язні, які марно намагаються добитися справедливості, але про них НЕ ЗАБУТО. Про події 9 березня 2001 року постійно нагадує опозиція, їх обговорює преса, продовжують бити на сполох міжнародні організації. Тихо б'ють, але це принаймні якийсь розголос.
Звісно, намагалися забезпечити бодай видимість розслідування і тоді, після вівторкових подій у липні 1995-го. Постраждалих навіть викликали на допити, чи то пак, "давати свідчення". Проти кого?
Ось як про це розповідає свідок тих подій, настоятель церкви Благовіщення при Києво-Могилянській академії отець Богдан, якому випало бути серед тих, хто ніс труну з тілом святійшого Володимира: "Усім свідкам, а насамперед духовенству, правоохоронці демонстрували відеозаписи з майдану, на яких було зафіксовано бійки між бійцями "ОМОНу" й учасниками процесії.
Саме бійки, а не побиття, бо слідчих чомусь цікавили тільки ті моменти, коли люди намагалися хоч якось захиститися від міліцейських кийків. Ніхто не показував, як топтали державний прапор чи до смерті забивали ногами молодого унсовця (сам бачив).
Зате мене довго розпитували, чи не знаю я прізвища священика, який наважився боронитися від розлюченого беркутівця, прикриваючись древком хоругви. А про те, під яким, власне, формулюванням було відкрито цю справу, нам так ніхто і не сказав. Як і про те, чи була вона взагалі доведена до кінця..."
Що ж, ця кривава "проба пера" виявилася вдалою: сім років тому вона дозволила "кому треба" переконатися, що в нашій державі може зійти з рук будь-який антинародний злочин. А владі взагалі дозволено все — її судити нікому. Тож чи у владі проблема? Чи винна особа, котра сидить у найвищому кріслі країни на вулиці Банковій, яким би не було її прізвище, в тому, що український народ сам дозволяє вважати себе отарою, з благеньким беканням слухняно бігаючи по колу за своїм круторогим бараном?
До слова, достеменно так нікому й невідомо, чи були спроби "з'ясувати стосунки" з державним керівництвом після "чорного вівторка" з боку керівництва церковного. "Ми ніколи не знатимемо, що відбувається насправді там, "у верхах", — без зайвих ілюзій з цього приводу каже отець Богдан. — Можновладці завжди між собою домовляться. І кого при цьому цікавитиме думка народу? Вони розігрують свої шахові партії, яких нам ніколи не покажуть — це їхня гра".
Завершити хочеться також словами настоятеля Благовіщенського храму. Дуже вже влучно отець Богдан сформулював нашу істинну проблему: "Українцям треба Мойсея. Він водив народ свій по пустелі сорок років, аби вивітрити в ньому почуття раба. Тепер євреї вже ніколи не забудуть, якої вони крові — бо вони народ. А ми — народонаселення.
Сорока років нам не вистачить. Надто вже живучі ті раби в українських душах. Може, наша влада — це спокута за рабське самоусвідомлення? Кого заслуговуємо, того й маємо... Та Мойсеїв я в Україні не бачу. Доведеться чекати, поки з'являться. А поки що й далі блукатимемо без поводиря..."
 |
Сорока років нам не вистачить. Надто вже живучі ті раби в українських душах. Може, наша влада — це спокута за рабське самоусвідомлення? Кого заслуговуємо, того й маємо... Та Мойсеїв я в Україні не бачу. Доведеться чекати, поки з'являться. А поки що й далі блукатимемо без поводиря..."
