…Чтобы пепел Клааса не стал камнем за пазухой

Мені кажуть, що про це не треба писати, бо спогади дуже болючі для обох сторін. І що ця трагедія не має шансів стати оптимістичною хоч би через те, що її свідки живі, і попіл Клааса стукає їм у груди. Але це не лише той попіл, що волає про помсту – ті, хто вижили під час етнічних чисток 1940-50 років на Західній Україні (трагедія, на жаль, не обмежувалася тільки Волинню), сьогодні говорять про минуле і для того, щоб, остаточно розставивши крапки над "і", до нього більше не повертатися. Аксіома про те, що забуту історію доводиться пережити знову – дуже банальна, але від того аксіомою бути не перестає.

- Всі знали, що від "хлопців з лісу" не сховаєшся, і тому щодень були готові до найгіршого. Вояки УПА знищували поляків масово – і тільки за те, що ті поляки, і у відповідь на каральні акції проти українців Армії Крайової, - моя мама, яка згадує про ті події, тоді була школяркою.

Не можна сказати, що жорстокими були тільки одні, але не інші. Так само як і того, що поляки й українці, живучи в одному селі чи на одній вулиці, все життя вовком дивилися одне на одного. Інакше чого б це мій дід, поляк, переконаний римо-католик, одружився з моєю бабусею, українкою? Одруження, до речі, відбувалося не в костелі, як вимагав звичай, а в греко-католицькій церкві, віру якої сповідувала наречена. В новоствореній сім'ї розмовляли українською, вона зовсім не була винятком – змішані польсько-українські шлюби на Галичині тих років були традиційними.

В 1940-х, батьки, йдучи на поле і залишаючи дітей вдома, показували на два клунки з продуктами: "Цей, що за дверима, віддасте, коли прийдуть "стрибки" (себто енкаведисти, їх називали "яструбками" за характерні відзнаки на уніформі – авт.), а он той – партизанам" – продуктові дотації для ворогуючих сторін слугували своєрідним доказом політичної благонадійності і сяким-таким гарантом безпеки. Гарант, звичайно, був дуже умовним – село Лозова на Тернопільщині було до ноги вирізане упівцями в 1945-му, село Шманьківчики тієї ж області – перебраними на повстанців енкаведистами.

Врешті, стереотип про повстанця – класичного героя-захисника чи такого ж класичного "винищувача ляхів" швидше притаманний сьогоднішньому поколінню, ніж учасникам драматичних подій.

Мій батько розповідав про несподіваний візит нічних гостей до його дому десь наприкінці 40-х. П'ятеро партизан заявили з порога: "Нам сказали, що тут живуть поляки". Ситуацію врятувала прабабуся-українка, про зятя-поляка говорила як про свого сина, а доньку довелося назвати невісткою. Для прибулих одразу ж зарізали кількох курей, почастували вечерею і дали харчів на дорогу. Один з них, що назвався студентом Київського університету і відрізнявся від решти інтелігентними манерами, прощаючись, поцілував прабабусі руку. Інший на її побажання "йдіть, хлопці, здорові" відповів грубою лайкою.

Через кілька днів треба було приймати інших гостей – місцевому НКВД хтось доніс, що "до тої хати приходили бандерівці". Два десятки російських солдатів, сподіваючись, що ті ще повернуться, сиділи на обійсті більше тижня, залишивши після себе стійкий перегарний дух і купи сміття.

Інший мій дід, материн батько, раз чи два, нікому нічого не пояснюючи, запрягав коней і їхав кудись сам проти ночі. Лише кілька десятиріч по тому, перед смертю зізнався, що тоді перевозив до лісу поранених вояків повстанської армії і саме це, мабуть, врятувало його родину від загибелі. Хоч з українцями ніколи не сварився, більше того, вони теж допомогли його родині уникнути страшної долі. Сім'я була першою у списку "на розкуркулення", себто подорож до Сибіру. Голова сільради Батенчук через вірних людей попередив, щоб на якийсь час Ходзіцькі залишили свій дім. Що й було зроблено.

Документальних свідчень взаємної жорстокості не бракує. У Польщі недавно побачила світ книга дослідника Канаса "Подільські корені", в Україні – "Трагедія Волині" Сергійчука. Напевне, буде ще чимало монографій, розвідок і книг на згадану тему. А історії, що трапилися в моїй родині, чи подібні, вам можуть розповісти в багатьох інших галицьких родинах, якщо, звичайно, побажають їх розповідати – переважно бояться, усвідомлюючи драстичність теми і неоднозначне ставлення до неї у суспільстві.

До того ж, і статус вояків УПА державою досі невизначений. Тим часом, не дуже додає оптимізму назва науково-практичної конференції, яку недавно провели державний архів Тернопільської області і Тернопільське обласне об'єднання ВУТ "Просвіта" – "Польський терор на Тернопільщині в 1920-50 рр. ХХ ст".

Один з аргументів, який називали організатори: поляки, мовляв, перші почали, піднімаючи проблему цвинтаря Орлят у Львові. Хоч як і 60 років тому, здається, не надто важливим, хто перший почав. Радше те, кому може бути вигідним з'ясування стосунків на підвищених тонах з взаємними звинуваченнями. За відповіддю далеко ходити не треба – як і в 1940-х, тим, чиї "яструбки" переодягалися на упівців, перш ніж розстріляти Шманьківчики чи ще десятки таких Шманьківчиків.

Все ж таки на тлі року Росії чергові українські потуги на зближення з Європою, де поляки давно виступають нашими адвокатами, дуже муляють очі спадкоємцям "яструбків". І попіл Клааса має не так вже й мало шансів перетворитися на камінь за пазухою, яким раптом гепнуть у чужі груди. Банальна аксіома, яка, попри те, не перестає бути аксіомою.

Хто у кого попросить пробачення?

Чи мають взаємно вибачитись українці й поляки, коментують:

Левко Лук'яненко, народний депутат України

- Я не вважаю, що Україна має за що просити пробачення в Польщі. Ще в 17-му столітті Польща захопила волинські землі і зробила їх своєю колонією, заселивши їх великою кількістю поляків. Це була імперська політика поступової асиміляції місцевого населення й знищення етносу. Минали роки, українське населення якось примирилося з поляками, і вони жили добре, без конфліктів.

Після І Світової війни польський уряд там насаджував осадників, даючи їм великі землі – знову прояв імперської політики. В 1938-му починаються польські репресії проти лемків. Однак Україна залишалася колонією і не мала можливості захищатися. В 1942-му було створено УПА, і знову ж таки - не вона почала бити поляків, а вони – українців. Не тільки сили Армії Крайової, були й окремі інші загони.

Тоді, не маючи іншого виходу, командир УПА-Північ, Клим Клячківський-Савур, дав вказівку діяти відповідно. Отже, не ми це спровокували, тому абсолютно ні за що вибачатись Україні.

Я б дуже хотів, щоб в ім'я дружніх стосунків України й Польщі поляки більше нас зрозуміли б, наше право на етнічні землі. І вони мали б вибачитись за те, що почали робити. А тоді ми готові прийняти ці вибачення, щоб будувати добрі відносини.

Я пам'ятаю слова Лєха Валенси, який розумно сказав: "Без незалежної України незалежна Польща неможлива". Бо якщо Москва проковтне Україну, то не зупиниться і потім проковтне Польщу. Польська політична еліта це добре розуміє. Але те, що відбувається нижче і чому частково потурає сама ж польська еліта, віддзеркалюється у їхніх політичних заходах, що не сприяють взаємопорозумінню.

Мойсей Фішбейн, письменник, лауреат премії ім В.Стуса:

Що таке "українські вибачення"? Що таке "польські вибачення"? Нащадки мають просити вибачення за предків? По всіх храмах – українських та польських – помолімося за душі ошуканих та убієнних. Гріхи пращурів можна спокутувати лише спільною молитвою. Помолитися, поглянути одне одному в вічі, потиснути одне одному руки і разом іти в майбуття, несучи з собою, несучи в собі любов. Наші народи, наше людство, наша планета мають єдиний порятунок, єдине спасіння: примирення.

Та повернімося до річниці волинських подій. Хтось називає конференцію "Польський терор в Україні"... Російські спецслужби роблять усе, щоб унеможливити Україні зближення з Польщею, а відтак з Європою. І комусь стало клепки опинитися в річищі стратегічної операції російських спецслужб, спрямованої на ізоляцію України від Заходу.

Якщо хтось забув, то нагадаю: "кадрові члени російської партії "ГРУша" нині мають не лише опосередкований вплив на певних українських політиків, а й очолюють управління в щонайвищих київських установах. А спробуйте-но влаштувати конференцію "Російський терор в Україні". Дзуськи! "До Європи разом з Росією"? До Росії разом з Європою! Євроінтеґрація? Косметичний євроремонт у коридорах влади! Про людські витрішки.

Перш, ніж готувати суспільство до історичної правди, треба взагалі навчитися казати правду. Нині. Щохвилини. Щомиті.

Людмила Пустельник, "Слово Просвіти"